Quo vadis, Arcticum? Международно-правовой режим Арктики и тенденции его развитиятекст автореферата и тема диссертации по праву и юриспруденции 12.00.10 ВАК РФ

АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ

по праву и юриспруденции на тему «Quo vadis, Arcticum? Международно-правовой режим Арктики и тенденции его развития»

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ 1НСТИГУІ ДЕ РЖ \ВИ 1 ПРАВА :ч. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису УДК 341,225.001.5.

Тимченко Леонід Дмитрович

QUO VADIS, ARCT1CUM? МІЖНЛРОДНО-ПРЛІЮВИІ! РЕЖИМ АРКТИКИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність 12. 00. J 0- міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Київ - 1097

Робоча виконал і в Університеті внутрішніх справ МВС України

Офіційні опоненти : доктор юридичних наук, професор Внсоцький

Олександр Федорович,

провідний науковий співробі шик Інституту держави І права їм. В.М. Крецького НАН України

доктор юридичних наук, професор . Василенко

Володимир Андрійович,

Посол з особливих доручень МЗС України

, доктор юридичних наук, професор '

Прусаков

Юрій Михайлович,

заступник директора з навчальної роботи ■ , Ростовського юридичного інсти гуту ГІівнічно-

кавказської академії державної служби

Провідна установа : Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, кафедра міжнародного права і державного права зарубіжних країн (м. Харків)

Захист відбудеться "10." жовтня 1997 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої раші Д 50.24.03 в Інституті держави і права ім. В.М, Корєцького ПАН України за адресою: 252001, Киів, вул. Трьохсвятительська, 4. -*

З дисертацію мо*ла ознайомишся в бібліотеці інституту.

Автореферат розіслано " серпня 1997р.

ВченшІ секретар ч * / -

. . / ::''0 о...*,,

ишіишімчілої вченої ради ' - ~ " ^СЕНКОІ.Ь.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідженії*. Протягом тривалого часу Арктика привертала упагу здебільшого рибалок, мисливці», дослідників, підпрікмши і була природним середопишсм мешкання ,пя коріїпіііч народів Півночі. У міжнародних відносинах Арктика вважалася периферією, що не заслуговує особливої упш н міжнародного співтовариства. Проте до середини ХХсг. ситуація радикально змінилася. Зміну ситуації було викликано двома основними 'причинами: по-перше, иаііко-ротші шляхи 1 Америки в Свразію проходяїь через Арктику; по-друге, якісні зміни в структурі озброєнь і військових технологіях зііралн суттєву ролі, у даному процесі. У зв’язку з ним Аркінка погрішила у фокус уваги полі гиків і військових стратегів СПІА, СРСР і їх союзників. До 80-х років рівень військової конфронтації між' СРСР і США, ОВД і ІІАТО досягнув критичнії* меж. Па каргах військових стратегів Арктика фгурувала як найбільш імовірниіі плацдарм у треіій світовій війні. Мілітаризація Арктики і мислення політиків призвели до чималої о зішжеі шя рівня співробітництва між арктичними державами в ньому важливому рег іоні Землі; колосальних збитків було нанесено арктичнії'! екосистемі ш корінним ції ропам Півночі.

В 1985 р. у Радянському Союзі до влади прийшло нове керівниці во иа чолі із М.С. Горбачовим. Радянський лідер, розуміючи безперспективність попереднього курсу СРСР, запропонував ряд ініціатив, спрямованих на зменшення напруженості в міжнародних відносинах, зниження рівня конфронтації між Заходом і Сходом і обмеження гонки озброєнії. Ці заходи мали б покращити клімат довір'я і сприяти плідному співробітництву між державами. Перебуваючи з візитом у Мурманську в жовтні 1987 р„ М.С. Горбачов виступив з подібною ініціативою підносно Арктики. В самому Радянському.Союзі і за кордоном Мурманська ін ціатипа була оцінена як прорив у радянській зовнішній політиці відносно стратегічно оаж-лнвого арктичного регіону. ' '

Слід зазначити, що на відміну від Антарктнки, Арктика не мас консолідованого правового режиму. Сучасний міжнародио-правопий режим Арктики характеризується дією ряду глобальній конвенцій (Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р., Договору гіро заборону випробовувань ядерної зброї у трьох середовищах 1963 р., Конвенції ООН по міжнародному морському праву 1982 р. та ін.), однієї регіональної (Конвенції по збереженню білих ведмедів 1973 р.), багатьох двосторонніх угод (Американсько-канадської угоди по арктичному співробітництву 1988 р., Російсько-канадської угоди щодо Арктики і Піаігочі 1992 р. та ін.) і и ^м національного законодавства арктичних держав. Однак діючі міжнародно-правові засоби і норми національного законодавства арктичних держав не можуть ефективно вирішити гострі екологічні, економічні, соціальні і воєнно-стратегічні проблеми арктичного регіону через наявність протиріч між Національним законодавством держав Арктики та міжнародним правом, а також недосконалість існуючого міжнародно-правового режиму Арктики. Корінні народи Півночі, наукові і екологічні організації, громадськість арктичних і інших країн вимаг ають від урядів держав Арктики та всіх заінтересованих сторін термінового вирішення вищевказаних проблем, що безпосередньо впливають на екологічні процеси Землі і на соціально-політичний клімат планети.

Слід також відзначити значне розходження доктринальних поглядів шодо міжнародно-правового режиму Арктики і шляхи його вдосконалення. Державна практика арктичних країн також не завжди була послідовна. Мали місце і продовжують існувати протиріччя ніг поглядами вчених з північних країн на ті чи інші правові проблеми Арктики і конкретним ставленням п держав до цих проблем.

г

Наявність і іостр* та названих проблем иоясиююіь актуальність даного дослідження. . .

Виникає зіііш.ання: а яка актуальність дослідження міжнародно-правової о режиму Арктики «лл України - держави, розміщеної аа півдні Сиропи? Слід паї о-лосити у цьому зку, шо Україна ( великою морською державою, чпіі торговельний, риболовецький і науково-дослідницький флот здіпсшог свою діильиісіь и морях і океанах па всіх широтах, у тому числі і в Арктиці, а це означає, що завдяки поіужному флоіу арктичний регіон не с таким уже далеким для нашої країни. Україна також г авторитетною науковою державою. Широко відомо, що наукові меіСорологічиі дослідження в Лркп.ці дозволяюіь досить точно прогнозувати погоду як на «вропейському коніименгі, так і на всій північній півкулі Землі, а їй кож шшіатапі рочвіііок макроеколопчппх процесів. Ме менш важливою с ше іі га обставина, що більшість мешканців так званих "російських селищ" (Ьаренцбург і Піраміда) па Шпіцбергені (Свальбарді) - нашіівпічнішому заселеному арктичному архіпелазі • не громадяни України, які лраціоть та контрактом з російським трестом "Арктики уплля". Це свідчить про актуальність даного дисертаційного дослідження мьож і для України. • .

1’оооту виконано відповідно до Планів науково-дослідних робіт Університету ішу гріїшііх справ МВС України на 1994, 1995, 1996 рр.

Стан наукової розробки проблеми. У зв'язку з тим, що СРСР був великою арктичною державою, "цілком зрозуміло, що проблеми міжнародпо-ііраповоіо ре жиму Арктики дістали висвітлення в радянській юридичній лііературі. Відправної? тонкою у робоїах радянських авторів щодо дослідження міжнародно-правового режиму Арктики аж до середини 80-х років служила постанова Пренідії ЦВК СРСР від 15 кипп.ч 1926 р. "Про оголошення територією Союзу РСР земель і островів, розмішених із Північному Льодовитому океані" Ця постанова оголосила те-рнторісіо (ТСР "всі як відкриті, так і ті, що можуть б; ти відкритими надалі землі і острови, шо не складають на час опублікування цісї постанови визнаної уряді . СРСР території будь-яких іноземних держав, розміщеної в Північному Льодовито му океані, на північ від узбережжя СРСР до Північного полюсу із межах між ме-редіанами". ідо з'єднають полюс з крайніми точками північної частини радянського сухопутного кордону на заході і сході, тобто в межах арктичного сектору.

Датіії нормативний акт разом з аналогічними канадськими актами 1925 і Іч’ь рр., які базувалися на секторальній концепції, дали радянським юристам підставу вважиш, шо відмінною рисою міжнародно-правового режиму Арктики с її секюральинц поділ між державами цього регіону. Далі погляди радянських авторів поділялися: одні з них вважали, що тільки землі і острови в Північному Льодовитому океані у .межах радянського сектору перебувають під суверені ютом СРСР (О.В. Саоаніц, Ф.І. Кожевніков, А.Л. КолаДкіїї, В.І. Лісовський, А.К. Жудро, М.В. Яновсьшіі та ін.); піші вважали, що під радянським суверенітетом у межах сектору перебували як сухопутні, так і морські простори (С.О. Коровій. С.9. Сігріег В.Л, Лахіігі. Л. Брейіфуе, В.Н. Кулсбякін та ні.). Для закріплення радянських ішерсов в Арктиці радянські авюри також використали концепцію "крига нрнріьіііопься до »емлі" іС.О. Коровін. В.Л. Лахіін, Л.Т. Уусіаль) і коїі-ненано історичних вол (П.Д.-БараОотч, Ф.С. Бпщів. Г.Г. Іванов, А.Л. Маковський, В Ф. Мешера. П.С Одиоію'ои. І.Н. Хамлнсв та ін.). Дуже часто роботи радянських авторш цього періоду як аргумент наводили ідеолопчні марксисгсько-••чимм.м формеди пр.) агреспвну суіпісіь імперіалізм у. а не посилання па иринші-г.п і норх-і мілпаро іьччо права Biaia.ii і міжнародною морсы-оі о прана зо\рема. % чрошг. пе|чі>уаоші радянські юрг.сіи-:ііжтіиро:іпіікк стали поступово відходиш ь:і П:\ тоїімннх схем і кліте у а--і.: ііїї \!<.киаг>очно-игавовпч проблем \рі;тнкіі.

замінюючи їх принципами і Нормам» міжнародного права. Посилення на аморальну кошіешш), концепцію "крига іірирівнюиьея до землі” і кок пси цію ісюрп і-ШІХ (ЮЛ ЩОДО АріППКИ ГГІОІІЛІІ все більш ЧІДКІСЧЖІ ІЧНШІІ-У. УіІНЧІ 1 ПІМ т.1І,'Ч'-слюналося, шо и силу географічних оеооливосісіі Арктика міжцародно-прииот норми, які іпишіріоюп.оі ті цей регіон, попиши враховувані йот специфіку (Л.Л. Колоднії/, М.Г. Ко.юсіп/. '

Російська паука міжнародного прана пісмя розпаду СРСР продовжує лито своєї радянської попередити останнього езпну, того прагне онітоітпі міжнародно-правові п.ііішпя Аріпикп здебільшого і іо'ікн тору норм і иртшиип міжнародною права, а не ідеологічних доїм (С.И. Виноградов, Ь.М. Клименко, Л 11. Мовчап, Л.11. Шесіако» та іи.). Щодо (давления російської до :тршіи міжнародного прав» до Арктичної секторальної концепції, то позпоі ясності в цьому питати немас. Проїс за -загаль„он) тенденцією нуОдікалііі можна судити, що ця концепція підлягає ревізії. .

Незважаючи на тс, що Арктика відіг ранила важливу ро.чь у рі.чійеько-рндянськін історії, в економічному житі і і у воишо-стратегічних ішгашшх найбільшої в світі держави, ані в (ТОР, ані ц Г’їсії нг було видано жодної монографії, присвячено: міжиародію-правоаам проблемам Ари тики. Ті чи інгіі питання міжиародно'Правового режиму Арктики шгсвіг.ікхшінся у дисертаці/іміх дослідженнях, журнальних статтях, у відповідним розділах підручників і міжнародного права і міжнародного морського права або пі эутувалиея в монографіях, присвячених більш загальним питанням. Деякі важливі аспект мм;иарод/:о-правового режиму Арктики розглядалися в працях автори геїні їх російських і радянських юрнс'іш-міжнародннкщ • П.Д. Бараболі, Ю.Г. Барсеюаа, Л. Срейгфуса, Р.В. Дсканозови, А.К. Жудро, Г.Г. [валова, П.М Юніменка, А.Л.- Колпдкша. Є.О. Коровіна, Ф.Ф. Мартенса, В.О. Меыерн, С.В. Мозодііояя,.Є,Б. Пашуканісл,

О.В. Саоаніна, В.Л. Уляницького, А.Т. Уусталя та ін. Проте комплексні: дослідження міжнародно-правового режиму Арктики в російській і радянській ш>уш міжнародног о права відсутнє.

Західна доктрина міжнародного права приділила' і продовжує приділяти чимало уваги дослідженню міжнародно-правового режиму Арктики. Більшість американських і норвезьких дослідників різко негативно сприйняли ‘концепцію секторального поділу Арктики як таку, іцо суперечить прішш.пу свободи тіідкрн-того моря. Канадські автори в першій половши XX ст. намагалися знайти правові аргументи для цісї концепції, зокрема, п Російсько-британській угоді 1825 р, і Російсько-американському договорі ]867 р. У цеп час посилання на секторальну концепцію в кі .іадськіґі доктрині стає віє більше рідкісним явищем, бо дня даної концепції характерно багато иевнзначеного. Найбільш авторшеїніт канадський юрисг-міжнародник, який спеціалігусться па арктичній проблематиці, Д. Фара», проаналізувавши звичаєве і договірне право, державну практику арктичні* с держав, доктрину міжнародного права, дііішеп висновку, то у міжнародному праві немає підстав для секторального поділу Арктики.

У цілому для західної науки міжнародного права також характерна відсутність комплексного дослідження міжнародно-правовою режиму Арктики в ііою динаміці. Хоча-окремі міжнародно-правові проблеми арктичного регіону дістали глибоке онрашоваши в працях зь.чідішч авторів. Так, иосзсзькіїй дослідник Г. Смедаль в 1931 р. докладно проаналізував проблему набуття суверенітету на арктичні простора. Ані пінський професор В. В іілер присвятив чимало гграць дослідженню правового режиму морської частішії радянської Арктики і, зокрема. Північного-морського шляху. Канадський професор Д. Фаран грунтовно про- . аналізував міжпародно-по-Еонніі режим канадських арктичних вод з особливим

акцентом на статусі Іівпічно-зашного проходу. Бельгійський юрист-міжнародпиь К. Франкс дослідив / 1993 р. питання міжнародпого-право юго режиму арктичних вод стосовно Канади і СРСР/Росії. У тому ж році американський дослідник Д Брубакер написів монографію з питань міжнародпо-нравового захисту від забруднення морсьпіх вод, де головна увага приділяється Арктиці. В 1995 р. норвезький юрпет-міжпародник Г. Ульфстейн опублікував фундаментальне дослідження, присвячене Договору про Шпіцберген 1920 р. Раніш цей авюр у спіізав-торстиі з британським колегою Р. Черчіллем написав монографію, присвячену проблемі делімітації морських просторів у Г.:іренцовому морі між Норвегією і СРСР/Росісю. Ті чи інші міжнародно-правові проблеми Арктики були досліджені в роботах відомих західних вченнх-юрнстів Ф.М. Ауберна, Т.В. Балыла, Б. Божека, Д. Вандерзваага, Р. Вогрена, Д.М. Джонстона, С. Лемсон, М.Ф. Ліндлі, Д.М. Макрае, Т, Матїсена, М.В. Мутона, Л, Александра, Б. Теутеиберга, П. Фо-шнля, Ч. Хайда та ін.

Польські юристи-міжнародникп Я. Маковський і Я. Сімонідес присвятили деякі свої -роботи дослідженню ряду арктичних проблем, зокрема, статусу Шпіцбергену і морської криги. •

В українській науці міжнародного права, крім автора цього дисертаційного дослідження, лише професор М.В. Японський свого часу приділив певну увагу цьому шианіио у підручнику з міжнародного права (Москва, 1982), аналізуючи за гальні проблеми міжнародно-правового режиму територій.

Методологічна основа дослідження. Дисертантом в основу методології дослідження був покладений діалектичний метод пізнання правових, полі пічних і соціально-економічних процесів і явищ, що дозволяє бачити ці процеси і явища в розвитку, в їх изасмозв'язку і взаємодії, аналізувати ефективність правових норм, міжнародних і національних інституцій, покликаних забезпечувати мир, стабільність і а плідну співпрацю в Арктиці. Автором такі ж використовувалися окремі наукові методи пізнання соціальної дійсності: історичний, порівняльно-правов.лі, формально-юридичний, струкіурно-функиіональлий, статистичний.

Дисертант використав широкий спектр наукових прань, авторами яких є фахівці в різноманітних галузях знань: історики, юристи, політологи, географи, лінгвіст, економісти та ін.

Положення дисертаційного дослідження базуються на аналізі доктрини міжнародного права, норм звичаєвого і договірнЬго права, національного законодавці на арктичних держав та їх державної практики.

При нідіоювш монографії дисертант також спирався па результат, одержані ним у перебігу дискусії з арктичних проблем зі співпробітнками урядових закладів Данії, Канади. Норвегії, Росії га США, а також з ученими арктичних країн. ' .і

Мста і основні завданий дослідження Зважаючи на актуальність проблеми і відсутність комплексною дослідження міжнародно-правового режиму Арктиці, автор іюсіаїтв за і одавну мету визначення особливостей історії формування цього міжнародно-правового режиму, мої о сучас: ют стану та тенденцій розвитку.

Оснокінми завданнями дослідження є: назначения ефективності існуючої о міжнародно-правовою режиму Аркі ики на бал аналізу діючих міжнародних угод і звичаєвою права, норм національною 'законодавства арктичних держав і доктрини міжнародною права; виявлення вузиких місць і слабин у правовому регулюванні мІАнародіик відноснії на Півиоіі Землі; вироблення рекомендацій по вдо-ско ідк-нміо міжнародно-правовою режим) Арктики з метою ефективної о ви-ГШІСІІН>1 юридичних., еко.тоіічішх. і-! ОМОМ1ЧІШЧ. соціальних і воошо-гграііі ІЧІШК ііриОТ’Ч иьи 0 реї ІОНУ •

Предмет і об’єкт дослідження. Предметом дослідження с Арктика ЯК СГС-цкфічшні географічний і політичний рег іон. Об’єктом дослідження инсгу гики і, міжнародні відносини а щ;ому реї іоні, врегульовані нормами звичаївого та коч-вешііііного міжнародного права.

Наукова новизна дисертації полягає у тону, що в ній:

- вперше в науці міжнародного права зроблено спробу цілісного і комплексного дослідження міжнародно-правовою режиму Арктики;

- на підставі аналізу юридичної природи іа правового режиму державної те-

риторії спільної і/ користування зроблено піісновок про доцільність поширення цього режиму на арктичні території північній держав у процесі формуваия нового міжнародно-правового режиму Арктики; .

- подано комплексний аналіз сучасних міжнародних відносин в Арктиці: у воєнно-стратегічній, соціальній, екологічній та науковій галузях j точки тору міжнародного’ права і можливостей ефективнішого вирішення актуальних проблем цього регіону та допомогою більш досконалих правових механізмів;

- визначено специфіку Арктики як унікального регіону Землі і необхідність його збереження та захисту міжна;х)дпо-праяовпмн засобами від шкідливого антропогенного впливу;

- запропоновано нове бачення процесу формування міжнародно-правового режиму в Арктиці і вказано на необхідність йот інституалізації;

- розроблено конкретні пропозиції по вдосконаленню міжнаро,.ио-нравового режиму Арктики в інтересах як арктичних держав, так і міжнародного співтовариства в цілому. .

В результаті дисертаційного дослідження розроблено і виносяться ни зах.гитам підсумкові положення та висновки: '

- поняття державної території спільного користування (с. 20);

- до 20-х років XX cm. Арктика фактична бум міжнародною і державно*.- .

територією спільного користування або terra ntillius; .

- Договір про Шпіцберген 1920 p., що вижавав суверенітет Норвегії над архік лагом, перетворив його в норвезьку державну територію спільного користування.

- арктична секторальна систем не с загальновизнаною нормою міжнародне*' права; теор’ї "суміжності", "Слизькості", "району притяжіпня" не можуть служити правовою підставою для неї: вона може раїгяядатии у вигляді аіуишагп картографічного засобу делімітації, а не засобу визначення лінії проходження державного кордону;

- право мирного проходу для всіх суден мас бути визнано в територіальних во -

дах усіх прибер< ясних арктичних дерзкие згідно з нормами міжнародного морського права; .

- Північний морський шлях і Північно-західний прохід не с міжнародними протоками, оск'иьки не відповідають функціональному критерію міжнародної протоки;

• для подолання юридичних розбіжностей щодо статусу Північного морського шляху і Північно-західного проходу доциьно використати міжнародно-правові засоби дня визначення режиму суднтшшетва по них, як це було зроблено стосовно Чорноморських проток;

• через суперечливість концепції без'ядерної' зони на Півночі Європи та розпуск

ОВД утворення такої зони не вважається доцільний; '

- утворення без'ядерної зони в Арктиці, деу'іітарчзація та і:ейтралЬиція цього регіону можуть бути визнані як «іддаїена кінцева мета розвитку мЫиаро >ннг відносин на Півночі Землі, досягнути цій мети можна шляхом ко.тіексу поступових

кроків - <югтир'ш п> зтжешао рівня ядерних стратегічних і жмаіших озброєнь, тобто заходами чат коаої демі’іітаршацйрегіону; ,

- для успішні, :і ротату процесу формування нового правовім) режиму н Арктиці він повинен С у/ті ііітшіі)чілїлтліиіі, тобто мас бути створена міжнароднії міжурядова організація для Арктики - "міпі-СС, шшОська пропозицій щодо утворення Арктичної І’ш) л с ішіші.ти плідною в цьому підношенні;

- отавною метаю Арктичної Ради повинна бути розробка і< пришиття рамочної конвенції на Арктиці з серією додаткових протоколів до неї і конкретних <\і-лу>ей співробітництва:

- приховуючи специфіку арктичного регіон), іцо вимагає колективних зігіі'.г .) його освоєнні і розвитку, а також особливості йоги історії, принципи державшії території сталого користування, що зафіксовані в Договорі про Шпіцберген, слії) би використати щодо арктичних територій північних держак в рамочній конвенції по Арктиці і додаткових протоколах до неї.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Ця наукова рооога с першою спробою комплексного дослідження міжнародно-правовою режиму Арктики в його динаміці. Теореіичне і а практичне значення даної роботи й одержаних результатів подягас в тому, що вони дають загальну картину досліджуваного явища на всіх етапах ного історичного розвитку і всієї складності взаємодіючих чинників і компонентів. Дослідження спрямовано на виявлення сильних і слабких сторін міжнародно-правового режиму Арктики з тим, щоб на базі його теореіичного аналізу прогнозувати і здійснювати практичні кроки щодо розвитку іі удосконалення міжнародних відносин на Півночі Землі в інтересах арктичних держав іа міжнародного співтовариства в цілому.

Дисертант висуває конкретні пропозиції щодо удосконалення міжнародно-правового режиму Арктики, які можуть буги використані міжнародними організаціями, урядовими і науковими структурами арюнчшіх та інших заінтересованих держав при вирішенні складних проблем нього регіону.

Дисертаційне дослідження розраховано передусім па юрисгів-міжнародників, політологів, пракйічннх працівників державних структур, що займаються арктичною проблематикою, зокрема, на підрозділи Верховної Ради України, М?С України та Адміністрації Президента України, шо опрацьовують політику України на північному напрямі.

Ряд положень і висновків наукової роботи можуть застосовуватися в навчальному процесі при читанні лекцій з курсу "Міжнародне прано".

Апробація результатів дослідження здійснювалася насамперед шляхом їх відображення в монографії та інших публікаціях дисертанта, участі в міжнародних конгресах, симпозіумах та конференціях, обговорення їх з урядовими чиновниками за вченими з Данії, Норвегії, Канади, Росії і Автор виступив з доповідями:

"Арктика як міжнародн.- і державна територія спільного користування'' на міжнародній конференції "Віне,ковші розвизок і соціально-культурні зміни в Арктиці" (Центр Пішіічііоатланінчі:н>. досліджень, Університет Орчуса. м. Орхус. Данія, 25-Л7 жовтня 1993 р.); "Формуваїшя нового планового режиму в Арктиці іі Арктична Рада" на третьому симпозіумі Північною форуму і арктичних досліджень (м. Хіондесіед, Данія. 16-18 січня 1494 р.). Пропозиції днсеріанта про пеобхідшсіь міжнародно-правового регулювання сулноппавсіва по Північному морському иізя\\ були внесені в резолюцію симпозіуму "Північний морський шлях - ключовий чнінпіку розвитку північних регіонів" 5-го Всесвітнього конгресу дикоі природи і ї-і Конфер.-ііцп Північною Фор\м\ (ч. Тромсо, Норвегія, 24 вересня - 3 жовтня №} рД

Результаті’ дослідження' використовували автором при чиганні лекц йпого курсу "Міжнародне припо" u Уитерппеті внутрішніхсправ МИС Україні!.

. Структура і обсій -ncvpiauil. Моїмріїфія скди.тистисм і передмови, трьох

розділів, які включають двадцять сім ітрш руфіп з ппсіїоїжямн, двох додінкі», однієї таблиці, дванидцгіи ілюстрації!, бібліоі рафії ш предметної о покажчики. (.45-сяг дисертації - 376 с., з них обсяг додатків, таблиці, плюсі рацій, бібліографії їй предметного покажчика складає 55 с. Кількість використаних літературних джерел становить 562, ^':руктура робот обумовлена завданнями lit внутрішньою логікою дослідження проблеми.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У передмові наводяться чинники, обумовлюючі актуальність теми дослідження, його необхіднісіь і наукову новизну. Розкривається таьож ступінь наукового опрацювання проблеми, мста, основні завдання і напрями дослідженні), дасться визначення поняття "арктичні держанії".

Розділ І присвячений дослідженню історії формування міжнародно-правового режиму Аркіїші. -

У параграфі 1 "Доктрина і практика \<;жнар(ин«іх> правя про придбання ні'шііїшх земель" аналізуються поняття "фікппчіа окупація" і "ефективна окупація” щодо нічийних земель (terra null ins) в їх історії' іому розвитку з точісн зору доктрини і практики міжнародного права. .

Незважаючи па те, що концепція ефективної окупації відносно terra mdlius не дістала загального итниння, попа мала широку підтримку як у доктрині, так і п практиці міжнародного права, звичайно, і урахуванням вимоги інтертечпораль-ності права. У зв'язку з су ворістю кліматичних умоп у полярних областях доречно поставити питания: чи повинні модифікуватися за цією причиною правила ефективної окупації стосовно них? ' ■ .

, Американський іорист-мілшародтж Ч.Хаіід вважав, що застосування правил ефективної окупації до полярних регіонів не пошито бути таким жорстким, !!К до районів з помірним кліматом. У той же час його колега з Норвегії Г. Смедаль відзначав, що для набуття суверенітету на нічийну землю окупація повинна букі ефективною, незалежно від географічного положення території, що набувасться.

Російські автори Г. ГебеЛь та А.Ф. Іііпдловсьхіїіі і радянський дослідник В.Л. Лахтін висловлювали аналогічні судження. Та іі державна практика арктичних країн йшла цим шляхом.

У параг >аф! 2 "Доктрина і практика міжнародного права про статус морських вод до XX ст." розглядуються погляди авторитетних юрнстів-міжнародішкіп, міжнародна і державна практика стосовно правового положення морських вод у період від античних часів до нинішнього століття.

На початок XIX ст. морські держави стали вважати відносно морських просторів, що лише невеликий пояс морських вод, які належаїь до сухопутної території (територіальні води), може буги під суверенітетом прибережної держави. Цей принцип дістав широке міжнародне визнання. Пов'язано це було з чималим зростанням торговельного і військового мореплавства. У межах цього поясу шириною . у три морські милі, виміряного від лінії найбільшого відливу, торговельні суда Bcijt держав володіли правом мирного проходу. Концеппі* "закритого моря", що використовувалася у практиці деяких держав, не отримала міжнародної підтримки. У доктрині та практиці міжнародного права все більшого визнання завойовувала концепція свободи відкритого моря. Убальдіс зробив свій внесок в опрацювання цісї концепції в XIV ст., Кастро, Джентілі та Васкес - у XVI cr. Але найбільш яскраві сторінки даної концепції були- написані голландським юрисюм-

міжнародником l'yro Гроцієм у XVU єт., який стверджував, що моря в цілому та їх іоловні чистіш не кажуть належати окремим націям чи фізичним особам; інтереси людства вимагаю ь, щоб моря були відкритими для всіх націй. У гой же час він визнавав правомірні яь територіального моря і права мирного проходу в його межах. Згодом дана ючка тору стала домінуючою в доктрині і практиці міжнародного права. Іншими словами, за відкритим морем був питано статус res communis omnium (Дженнінгс, Вертийл).

Відомо, що велика частина Північного Льодовитого океану протягом цілого року покрита кригою. У зв'язку з цим вигньло питання про можливість його окупації. Більшість юристів-міжна;лдішків дала негативну відповідь на ньою, вважаючи, що норми і принципи міжнародного морського права повніші поширюватися на моря й океани незалежно від їх фізичного стану - рідкого або твердого (Божек, Муюн, Смедаль та ін.).

Спід визнати, що до початку XX ст. принципи і норми міжнародного морського права були сформульсзаиі здебільшого у вигляді міжнародного звичаю. Кодифікація.цісї важливої галузі міжнародного права - характерна риса нинішнього сторіччя, по с предметом розгляду в другому розділі даного дослідження.

Параі-раф 3 "Історія географічних відкриттів в Арктиці та їх значення у формуванні міжнародно-правового режиму цього регіону” присвячено дослідженню правових наслідків географічних відкриттів в арктичному реї іоні. Авгор приводить географічний юридичні визначення поняття "Арктика". Обмва види визначень характеризуються чималою розмитістю стосовно південного кордону Арктики і констатацією того, що визнаного південного кордону регіону не існує. Пояснюється це тим, що Арктика протягом віків була периферісю в міжнародних відносинах і жодного разу не була в центрі уваги представницьких міжурядових конференцій.

Ніші надто важко вказати точну дату першого знайомства людини з Арктикою. Однак з повного впевненістю можна сказати, що сталося це багато тисячолі... тому, оскільки згадки про Арктику містяться в давній індійській книзі Веди і в давній персидській кинзі Авеста. t , •

Першим у Сирені, хто відвідав Арктику, був грецький дослідник Піфей (IV ст. до н. е.). Проте його відкриття не мали юридичних наслідків. Понад тисячу років пройшло між подорожжю Піфея до високих широт і плаванням вікінга Утара (IX сг.) в Північному Льодовитому океані до біломорського узбережжя. Вікінги, які добре вивчили специфіку плавання в північних широтах; стали першовідкривачами Гренландії, Ісландії, Лабрадора, Ньюфаундленда. В дослідженні аналізуються історичні і правові наслідки відкриттів вікінгів.

За даними історичних хронік, росіяни, вихідці з Новгороду, з’явилися на узбережжі Білого моря в X сг. Досить швидко російські поселення стали з'являтися на арктичному узбережжі Азіі. Надалі російські піддані активно просувались на Схід, заселяючи і оспшоючи величезні простори Сибіру і Північної Америки.

В 119-і р. в ісландській хроніці з'явився запис: "Знайденні! Свальбард". Цс дало иідсіаву A. Dyne, Ф. Нансену. Г. Сторму. !\ Хенншгу вважати, що вікінгами був відкріний архіпелаг Шпіцоерген. Однак Gai.no і учених (В. Стефаиссоа,

О. 1 умболідт. К, Ма\рер, Г. Хольм, B.C. Корякш,' В.А. Одінцов, В.Ф. Сгарков) Ек-ілаїогь такий висновок сумнівним. На їх погляд, в ісландській хроніці під терміном "Свальбард" розумівся о. Ян-Мадкн або східне узбережжя Гренландії (або . корю» кріп між німії опроаамп). Офіційно нрийняю «важапі. що Шпіцберген був ьпкрнпш ю.иаши'ьким мореплавцем В. Баренцем в 1506 р. Проте сучасні археозої >чы дині свідчать, що поселення російських поморів на архіпелазі і'явнлися {■анішс викріпш /іою Кчрешіем.

До XVI гг. тако;к відіїосіїи.ся появы н районі Mypvi.MO.Koio утбеосжжя західносвротш-і.кнх морепланціи, що на,м,м;і:іікя ві. ікр:і:м ІІівмічносчпнлі'і прохід і) Індію і К'ііиіі. За' ідіюснрогіейці, потерпівши фіаско в лоїхінеіші сіичі н>-ловноі мені, ичіі-пішн науку иопіімп іех*графічіш\іи відкринямп в Аркінчі. 1} XVII сі. мали міси: спроби пошириш тійсуверені іеі на зноа відкриті землі і боку англійських і дакі.ко-иорнен.к'их монархів. ГІроіе вони не підкріплюна.шсь заходами ефектнішої оку мінні, то означало їх юрії.ппну неспроможність. Зокрема, не сгосуч ться архніслаї у Шпіцбергеїі,

Росіяни >>е п XVII і XVIII сі. нродовжувтя'і акіпвпо освоювані архіпелаг, але офіційно Ркчя не поширювала спото суверенітету на нього. На відміну від Шніцбергена, Росія всіма доступними засобами демоїшірувала родюпсюдженнв свосї юрисдикції на Сибір. Камчатку, Чукотку і ті частини ГіівіігїііоГ Америки, іцо були відкрай та освоюпалисм російськими підданими. Зазначені землі на момент вторі ненця Росії були незаселсицми або населялися "нецнвілпокшіїми’ народами, і воші не були окупованими будь-якими християнськими державами, тобто відповідно до міжнародного права того періоду вони ввалишся terra mtHim. Тому поширення на цих російського суверенітету на осію ті ефективної окупанії слід минати правомірним.

В XVIII ст. відбувалася колонізація су чалюї Канади Англию і 'Рршшісю, яка супроводжувалась гострим суперництвом між ними. Кінець кінцем чаша терезів схилилася в бік Англії. За Утрехт,шм до опором 1713 р. Фраіінія поступилась Англії Гудзоновою затокою, свосю части: ою Ньюфаундленда і І Іової Шотландії. В 1774 р. після поразки в Семирічній війні Франція практично втратила всі свої володіння у Канаді, що перейшли до Аінлії.

В XIX ст. архіпелаг Шпіцберген став припертатн до себе увагу все більшого числа держав. Проте російський інтерес до архіпелагу до середини минулого століття через низку причин значно знизився. Іііпеція-Норвйгія (ці держави ї 1814 ПО 1905 pp. знаходились в унії), Франція, Великобританія стали регулярно направляти наукові та промислові експедиції на острови архіпелагу. Таким чином, tK.na-ся міжнародний звичай спільного користування архіпелагом Шпіцберген, на яяіеі не поширювався суверенітет жодної держави. .

В 1871 р. Швеція для упорядкування діяльності на Шпіцбергені висгулака з ініціативою анексупания архіпелагу. Росія висловила свого незгоду h цим. В 1871-1872 pp. між двома державами з цього пптання склалося дипломатичне листування, що одержало найменування Угода про Шпіцберген 1872 р. Головні положення Угоди зводилися до наступного: І) Шпіцберген не міг бути об'єктом поширення суверенітету з боку будь-я' оі держави; 2) піддані всіх держав визнавалися рівними в нравах на економічну і наукову діяльність на архіпелазі за умови мирного характеру такої діяльності; 3) всі заінтересовані держави повинні були поважати права підданих і компаній з інших держав на основі принципу взагм-иості і відповідно до міжнародного прав.;. Тим самки вперше на договірному рівні було визнано, що Шпіцберген с міжнародною територією спільного користування (re.v communis), що відбивало історично сформований звичай. Хоч в міжнародних відносинах помилково вважалося, шо архіпелаг це terra nuHius.

' Таким чином, формування міжнародно-правового режиму Арістики йшло двома основними шляхами: 1) відкриттям і колонізацією нічийних земель і придбанням повного титулу иа ш‘Л шпяхоч ефективної окупації; і 2} непоширенняи суверенітету жодної державі! на певні території j спільного користування ними в мнрннх економічних і наукових цілях.

Роміл 2 присвячено сучасному міжнародно-правовому режиму Арктики.

У параграфі І "Паїїримки ріиііінку арктичною міжнародно-правовою |н . жиму ип початку ХЧ сі." досліджуються оаюиш іитрямкг розвитку міжнародних

відносин на Пінію'.і Землі в нерпи десятиріччя нашого столи і я. ІДеіі період буй відіпаченчй підініідсноіо економічною і науковою активністю в Арктиці. Данія. Канада, Норвегія, Росія, Швеція та США активно прагнули відкріпи нош темпі, дослідили можливості навігації і комерції ч північних широтах. Концепти кін і ішШш посіупово вттісня лася іншими ідеями стосовно Арктики. Відзначалося, що риболовний і вугільний промисли, а також радіостанції всеїроетаючою мірою визначали кордоні! арктичних володінь дер.кл.і. Разом т тим висловлювався погляд, що було б добре зберегти сіаіус res communis щодо наукових досліджень відносно арктичних територій, на що став поширювання суверенпет гісї чи іншої північної держави.

Канада проявляла великий скеплщіим відносно активності Норвеїіі і Данії та претензій цих держав на арктичні території, що, на її погляд, належали Канаді. Але особливо канадців турбували Сполучені Шиїгн. У 1903 р. між Канадою та США виникла суперечка про кордон між Аляскою і Юконом. Врешгі-решг суперечку було розв'язано па користь США шляхом доі овору між Сполученими Штатами і Великобританією. Канада вирішила направляти регулярно експедиції в район свого арктичного архіпелагу з метою усунення сприймання ного як terra ішіііш з ооку інших держав. У 1907 р. канадський сенаюр Г1. ГІуар'с висунув ідею секторального поділу Арктики між арктичними прибережними державами. З ного і очки зору, кожна така держава мас право на всі землі, ронашовапі між мерзлішими, що зЧдмують крайні східну і західну гочкн північного сухопутного кордону них держав з Північним полюсом, тобто в межах арктичного сектору. Проте ініціатива сенатора не була підтримала канадським урядом. С11ІА з самого початку рішуче відкидали ідею поділу Арктики па сектори, віщаючи іі>-ревагу потішні "накритих дверей" для цього регіону.

Па почаїку XX ст. Росія проявляла підвищену активність в Арктиці. Нею було організовано серно великих експедицій по дослідженню Крайньої Півночі. Росія сталі' піонером у використанні морських криголамів для навігації і досліджень в Аркпші. Першім з них - "Срмак" - використовувався у Курському морі в 1905 р. підчас російсько-японської війни. Сумні результат війни стимулювали активність Росії на Півночі. Російські експедиції призвели до великих геоірафіч-іінх відкритті у євразійській Арктиці. Ці відкриття, а також постійне зростання інтересу до цьої о регіону з боку інших держав, що явно не тішило Росію, примели до того, що Міністр іноземних справ Росії В. Пітюрмер розповсюдив 29 вересня 1УІ6 р. ноту, яка оголошувала російськими володіннями Новосибірські острови, о. Врангеля і п’ять невеликих осіровіп до Півночі від узбережжя Сибіру на підставі того, що воші с продовженням кокіпненіальної платформи Сибіру Однак ця днплоушпчна ініціативи не зупинила іноземні експедиції, що продовжували свою дшіі.іпс п. у цьому районі з період революції і громадянської віііі її а Росії Радянський Союз сприйняв активність США і Канади па Еврашіській Півночі дуже бо'іяче. І незважаючи на чималі розходження в іоиннлпш політиці царської Росії і СРСР наносно Півночі, Ралдиськиіі Сою і цродоия упав лінію свогї нонсрсдшіш Каната ж у иеіі 1,ас 0)ла дуже іачелокосна пре іешінмн датчан та американців На ;еяи острови канадського арктичного архіпелагу Ііроіе най-прші.иііншім ліснем д.ія дослідників і і.рочпслопшв я Арктиці на ночні ку XX сі. с іак армнглм UlmnlV-p: еи.

N Іі,ір.)ірін)>і - "Договір про Шніноеріен 19’0 (і, - важлива віха в ройнику міжнародно-иравсжоїо режиму Арктики" анхтіїуіегия пнтання, пок'іиині і \кда-

ТґНІІЯМ Договору, III НОГО ОСНОВНІ ГОК>Т,СІ!НЯ

\ 1905) р. Поріїепч сталі не іадсжною ле^жаною, ири и!.н\г./ иона шлт.іер ікла ,сія себе юрн тчну силу Угоді» про Шпіцберген (872 р /нм часом, па думку Норвегії, ііосііііпо зросіанчн ііктіівшсіь баїатьох держав їм архіпелазі кнчаїала більш чіткою реїчамсіпу'паїшя. 7'ому гпч и ішсг\пи.іа п 190'.' р. ч /її і:і юм:пцчною інішаїивоіо по шпішешпо даної проблемі,, що прічисло до скликання в Хрістіанії (Осло) трьох міжнародних конференції'! (1410, 1912 і 1914 рр.), які мали }а мсіу опрацювання і прпііпигія І]Іпіибсріенської комиснціі. Ллє жорстка по пінія, зайнята німецькою і'і американською делегаціями па конференції 1914 р„ і розпочата перша пшона війна не доїволнди прийняти псіі документ.

Чноп ті., /іі-ргенське шпанш було порушено на Паризький мпрпііі конференції, ию відкрилася в очні 1919 р. Радянськії Росія всупереч її бг.і.інтіо іа нормам міжнародного права не була запрошена на конференцію і на перегороди з шшибергенського питання! незважаючи на іс, що Угода про Шпіцберген 1872 р. між Щвещпо-Норнегісю і Росіпо а юй час була чинною. Під егідою Паризької мирної конференції 9 лютого 1920 р, дев'ять держав (ІЗелпкобріпанія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція та Японія) підписали Договір про Шпіцберісп. У дисертації досліджуються положення статей Доювору, що встановив новим міжнародно-правовий режим на архіпелаїі. Суть цього режиму виявляється у наступному: .

1. Визнання "повного і абсолютного суверенітету Норвегії над арх пелагом Шпіцберген, включаючи острів Ведмежий" і в його територіальних водах;

2. Свобода доступу і всіх видів мирної ді їдьності на архіпелаїі для громадян

і компаній всіх держав-учасішків Договору при додержанні місцевих законів і правил, що не повинні суперечити положенням Договору; '

. 3. Заборону влаштовувати будь-які обмеження і монополії на користь будь-

якої сторони, включаючи Норвегію, і рівність прав всіх учасників Договору; •

4. Особливий пільговий режим оподаткування; ‘ •

. 5. Обов'язок Норвегії забезпечиш повну демілітаризацію і нейтралізацію

архіпелагу.

На перший погляд, новий міжнародно-правовий режим Шпіцберген;! \<.»е схожість з такими міжнародно-правоиимн інститутами, як кондомініум, сервітути і оренда. Насправді ж даний правовий режим унікальне явище в міжнародному праві, бо ж за Договором 1920 р. Шпіцберген став норвезькою держа шию територією спільного користування. З одного боку, юридична природа даної терні орії виявляється в тому, що це суверенна частина Королевства Норвегії, а з іншого, на ній діє режим спільного користування для всіх держав-учасників Договору 1920 р., який підбивас івнчай, що склався стосоедо даної території.

Договір про Шпіцберген разом з Гірничим Статутом для Шпіцбергена, що визначив порядок розвідки і видобутку корисних копалин на архіпелазі, і норвезьким законом про Шпіцберген від 17 липня 1925 р. набрали чинності 14 серпня 1925 р. В останніх двох актах архіпелаг одержав нову назву Свальбарл.

Параграф 3 "Державна територія спільного користування: юридична природа

І правовий режим. На прикладі Шпіцбергеиа" присвячено міжнародно-правовому аналізу поняття "державна територія спільного користування''.

У параграфі 3.1 "Визначення понять "юридична природа" і "режим" ("правовий режим")" досліджуються питання критеріїв класифікації просторів » міжнародному праві. Відзначається, що серед юрисіів-міжиародннків немає одно-сгайності у використанні термінів при ошиа'іе.пі найбільш істотах якісних .характеристик правового положення того чи іншого простору. Часі іше всього з ііігю метою використовуються терміни "режим" і "статус". Терміни "режим" ("пршіоїшй режим") і "статус" ("правовий статус") також використовує гье* в Конвенції ООН і

морською права 191 2 р. В цій Конвенції термін "режим" ("правовий режим") опт-час сукупність нори, регулюючих певне ивииіе у рамках Лундамемгальїніх иріш-цшііиі положень, ш> ушорююіь юридичний бате кожної просторової каш ори. Останнє и Кі-/!оеіиії 1982 р. позначається за допомогою терміну "статус" ("правовий синус") V цьому зв'яжу і конструктивною пропозиція !‘.В. Дсканозо-ва застосовувані термін "юридична природа" дли класифікації просторів. Під цим терміном треба розуміти тс, шо позначається поняттям "сіатус" ("правовий статус”) в Конвенції ООІ1 і морського права 1%.' р. В свою чергу терміті "режим" (“нршіошиї режим") і "статус" ("правовий ст.і’уо") треба використати у значенні ионяітя "режим" ("правовий ролик. ) Конвенті 1982 р. Апалопчну точку тору ві,-ражаюіь Д.М. Джонстон, Дж. Коломбос, A.JL. Колодкш, С .О. Малінін.

Викориеганпя юридичної природи територій як критерію для їх класифікації дозволить уживати цілу палітру фарб для змалювання складної іі Саі цтобирнної каргнші цього явища. Це більш бажано, ніж бліда двобарвна правова характеристика просторів - державна територія і недержавна територія. На основі зазначено і о крнтерію-можіш да ги таку класифікацію просторів: ■

1. Державна терн юрія. •

2. Міжнародна іерпгорія спільної о користування (МТСК).

3. Континентальний шельф.

Раніше ця класифікація .могла бути доповнена такими категоріями, як wrra nullin.s, підмамдаші та Підопічні території. В рамках однієї і тій ж категорії можу» існувати'різноманітні виді: і навіть підвиди правових режимів. Наприклад, у першій категорії - кондомініум, сервітути, оренда, режим спільної о користування; у другій - відкрите море, район морського дна за межами національної юрисдикції ("Район”), небесні ііла і т. in. При цьому слід пам'ятати, шо юридичної ясності відносно тієї чи іншої території можна досягнути тільки иляхом одночасного аналізу юридичної природи і правовою режиму відповідного простору.

Параграф 3.2 "Юридична специфіка державної території спільното корисіу-вуіпія’’ як раз і гірш вячепнй розгляду цього питання щодо вказаної території. Ніни існує єдина сухопутна державіш.тернгорія спільного користування - це архіпелаг Шпіцберген (Свальбард), тому його юридична природа і правовий режим будуй, взяті за основу для проведення даного дослідження. За своею юридичною природою архіпелаг Шпіцберген (СвальСарл) - це державна територія Норвегії. Проіе Норвегія набула суверештег над архіпелаг ом на основі міжнародної угоди - Договору про Шпіцберген 192t>p., що і визначив сучасний правовий режим цієї арктичної іерпюріі. Незважаючи на те, що Шпіцберген (Свальбард) е норвезькою державною територією, громадяни і компанії всіх держав-учасппків Договору 1920 р. миють свободу доступ» на архіпелаг і рівні права на всі види мирної діяльносп їй ньому іірч додержанні місцевих законів і правнл,_відповідннх положенням Договору. Цим Договір 1920 р, підтвердив звичай спільного користування архіпелагом, що історично склав.» відносно даної території. Для ефективного функціонування режиму спільної о кори;гупання Договір 1920 р. зобов язав Норвегію демілііаріг іудаш і нейтралізувати Шпіцберген (Свальбард).

Вг.кла іоне пише до іноляє зробиш висновок про специфічні риси правовою сіл усу державної іерпюрії спільного користування (ДТСІ<):

!. МіК!іарі>дн£і-ііри80»с'реіула>ііаннм оаі усу такої зерні орії.

2. ГІсішіїчииіі державного суверенітету на псі.

3. IVtmcis, пран iwi\ .ісрживлча.'ників міжнародної уголи, шо нпщачаї сіа-іус іаип ісріиорїі u чоіч сферах мирної дш.зьногіі на ній.

-1 і кін раїікщ.к і дечі іімрігч‘:іія. '

ІЗ

5. Відповідність норм національного законодавства держави-суверена стосовно цієї території положенням міжнародної угоди, що визначає її статус,

У параграфі 4 "Арктична секторалі іа концепція" досліджуються законодавство, доктринальні погляди і державна практика арктичних країн щодо секторального поділу Арктики.

Параграф 4.1 ’’Законодавство" присвячений розгляду законодавчих актів Канади і СРСР про секторальний поділ арктичного регіону, оскільки тільки ці держави використали у своєму законодавстві секторальну концєпиію. Канада в 1925, 1926 і 1929 рр. прийняла нормативні акти, -засновані на арктичній секторальній концепції. Її прикладу послідував Радянський Соки, що прийняв в 1926 р. постанову Президії ЦВК "Про оголошення територією Союзу РСР земель і ©стропів, розташованій в Північному Льодовитому океані". Ця постанова оголошувала землі і острови в межах радянського сектору територією СРСР. Східний кордон радянського сектору співпала» з демаркаційною лінією Російсько-американського договору 1867 р. Доречно нагадати, що демаркаційна лінія Договору 1867 р. не була лінією державного кордону, а лише картографічним прийомом, що використовувався для вигоди опису територій, що віддаватись Росією США. Та ж ідея була покладена в основу секторального законодавства Канади і СРСР, що було скеровано проти економічної і наукової експансії з боку інших держав на землях і островах в межах їх арктичних секторів.

У параграфі 4.2 "Доктринальні погляди" аналізуються погляди вчеаих-юрисгів на арктичну секторальну концепцію. Деякі західні автори - П. Фошиль, Д.Х. Міллер, М.Ф. Ліндоі - визнавали тієїа чн іншою мірою секторальний водія Арктики. Канадський професор Д. Фаран, виражаючи погляд більшості західних юристів-міжйародників, дійшов висновку, що ні звичаєве, ні; договірне прано ке дають правових підстав для арктичної секторальної концепції. Тим більше, на його погляд, теорія суміжності не може служити юридичною основою для Даної концепції. Суть цієї теорії складається у тому, що географічна близькість е основин критерієм для набуття суверенітету над тісї чи іншої територій.

Найбільша підтримка арктичної секторальної концепції була висяо&лспз радянськими авторами. Найчастіше з них згадується ВЛ. Латі.*, юті) у 1928 р,, спираючись здебільшого на неюридачні аргументи, відстоював правомірність радянського арктичного сектору. Він вважав, що суверенні права СРСР поширюються на землі і острови, непорушну кригу і повітряний простір в межах, радянського сектору. Аж до 80-х років більшість радянських юристів-міжнародникіз вважали арктичну секторальну концепцію правомірною. Далі їх погляди поділите* на вузьку і широку інтерпретацію даної концепції: 1) тільки землі і острови в межах сектору є територією прибережної держави; 2) як землі, так і моря в арктичному секторі знаходяться під суверенітетом прибережної держави. Після підписання СРСР Конвекції ООН з морського права 1982 р. й особливо в період перебудови радянські юристи-міжнародники все активніше стали відмовлятися від ідеологічних кліше і брати на озброєння загальновизнані принципи і норми міжнародного морського права при анаїізі тих чи інших явищ. ІДе стосується й до арктичної секторальної концепції. ■

Після роїпаду СРСР у підручниках з міжнародного права, виданих у Росії, про секторальну концепцію або взагалі не згадується, або ж говориться про її суперечливість чи викладається її вузька інтерпретація. З цього можна зробити висновок, що в російській науці міжнародного прива йде процес ревізії секторальної концепції. ■ ' '

Параграф 4,3 "Держална практика* присвячено аналізу практики арктичних країн щодо секторальної концепції. Позиція Канади у цьому питанні .мас надто су-

перечливий характер з одного боку, канадський уряд нео/шоразово заявляв, шо суверенітет цієї держ; ви поширюється тільки на острови в межах сектору; з іншого

- було немало свідчень прагнення Канади поширити свій суверенітет також .і на морські простори. Ставлення нинішнього канадського уряду до арктичної секторальної концепції та<ож незрозуміле і нагадує "річ в собі”, оскільки з його боку не було ніяких офіційних заяв чи дій щодо арктичної секторальної концепції.

СРСР у Постанові 1926 р. оголосив тільки землі й острови в межах свої о сектору частиною радянської території. Радянський Сою», на відміну від доктри-иальних "оглядів сиоїх учених, не претендував на морські простори в межах сектора. Разо. , тим західний і східний кордони радянського сектора були використані СРСР на переговорах з Норвегією та США про делімітацію морських просторів у Баренцовому і Чукотському морях як демаркаційна лінія. У 1990 р. булл підписана Радянсько-американська угода про морський кордон у Чукотському і Берінговому морях, де делімітаційна лінія співпадає зі східним кордоном радянського сектору, що в свою чергу співпадає з демаркаційною лінією Російсько-американського договору 1867 р. Договір з Норвегією .щодо Баренцового моря не підписано й досі. Правонаступник СРСР в Арктиці Росія чітко не висловила свого ставлення до секторальної концепції. За повідомленням же преси можна зробити висновок про перегляд російськими урядовими інстанціями арктичної секторальной концепції.

США і Норвегія висловили рішуче неприйняття арктичної секторальної концепції як такої, що суперечить принципу свободи відкритого моря. Позицію' Даніі щодо цієї концепції можна охарактеризувати як мовчазну незгоду з нею з тісї ж причини.

Треба відзначити, що ні Канада, ні СРСР ніколи не вважали кордони секторів у вигляді державних кордонів. Як і в Договорі 1867 р., канадські та радянські секторальні демаркаційні лінії - це лише слушний картографічний прийом. Незважаючи на те, що н міжнародному праві важко знайти грунтовні юридичні підстав., для секторальної концепції, положення Російсько-американського договору 1867 р. і Радянсько-американської угоди ,1990 р. дають деякі правові аргументи на її користь. Проте у зв'язку з тим, що ситуація наприкінці XX ст. невпізнанно змінилася порівняно з його початком, видасися доцільним переглянути ставлення до секторальної арктичної концепції з боку Канади та Росії і чітко його висловити, оскільки, як указувалося раніше, дана концепція відрізняється значною невизначеністю з багатьох аспектів (наприклад, статусу кордону сектора, льоду та повітряного простору в межахсекгора ти ін.).

V параграфі 5 "Правовий статус арктичних морських просторів" аналізуються основні принципи, інститути і норми міжнародного морського права щодо арктичного регіону. ^

У параграфі 5.1 "Застосовність до Арктики конвенцій по морському праву 1958 і 1981 рр.“ висвітлюються питання сучасного морського права в арктичному коїпехсті. У №58 р. в Женеві було прийнято чотири конвенції з морського права: “Про територіальне морг і прилеглу зону"; “Про відкрите море”; "Про континентальний шельф", "Про рибадьешо ії охорону живих ресурсів відкритого моря". Усі вони залишаю і ься в силі д;ія і нх держав-учасників, які не ратифікували або не приєдналися до Конвенті ООН з морської о права 1982 р., шо набрала чинност і в листопаді 1994 р. Щодо Арктики, то треба зазначити, що тільки Данія і США беруть учаси в >сі\ чотирьох конвенціях 1958 р.; Росія - у трьох (винятком с Кон-‘ вешня про рибальство): КаїшАа і НорВеїія - в одній (“Про коншненталышн шельф"). В жодній і чиїїфі.о-ч конвенції) 1958 р. Північний Льодовитії океїл не віишсі ься б> а,-яким чином. '

Сучасна >аргія міжнародного морського права - Конвенція ООН 1982 р. містить ст. 234, присвячену районам, покритим кригою. Ця сгапя дає право прибережним державам приймати і застосовувати закони і правила по попередженню і .. контролю за забрудненням морського середовища із суден у межах 200-мшіьпої зони. У статті немає прямої згадки про Північний Льодовиті) океан, але ініціатор ст. 234 - Канада - мала на увазі як раз арктичний аспект для легітимації свого Акту по запобіганню забруднити арктичних вод 1970 р., що викликав хвилю критики на міжнародній арені. Однак навіть канадські дослідники оцінили положення ст. 234 як, можливо, найбільш неозначені і суперечливі у всій Конвенті. Незважаючи на те, що Конвенція 1982 р. чинна, жодна арктична держава не ратифікувала її, а США навіть не підписали. Разом з тіш багато положень Конвенції, але не псі, діють як звичасві норми, наприклад, про континентальний шельф і виключну економічну зону. Твердження Ка"ади, що ст. 234 також відбиває міжнародний звичай, не одержало визнанім в світі. Підсумовуючи, можна сказати, що за положеннями конвенцій 1958 р. Північний Льодовитий океан має тон же правовий статус, як і псі інші океани, тобто відкритого моря за межами національної юрисдикції прибережних держав. Набрання чинності Конвенції ООН 1982 р. не змінило істотно цей стан речей. -

Є сенс поставити питання: а чи дозволяє сучасні їй правовий статус Північного Льодовитого океану вирішити гострі проблеми цього морського регіону? Відповідь буде: ні. Міжнародне співтовариство стає все більш консолі допишім у погляді на те, що Арктика в цілому і Північний Іьодовитіш океан зокрема становлять специфічний географічний регіон, що потребує власного правовою режиму, щоб захистити надзвичайно тендітну природу Півночі і забезпечити його збалансований розвиток шляхом різнобічного співробітництва.

У параграфі 5.2 "Основні інститути міжнародного морського права стосовно до Арктики” розглядається дія основних інститутів цієї галузі міжнародного права в арктичному регіоні, '

Параграф 5.2.1 "Правовий режим територіальних вод" присвячено аналізу міжнародно-правових норм і норм національного законодавства арктичних прибережних держав відносно територіального мори. Конвенція про територіальне ■юре і прилеглу зону 1958 р. не встановила зовнішню межу територіальних вод. Іанія, Росія < США - учасники даної Конвенції. Конвенція ООМ 1982 р. визначила 2-мидьний ліміт для територіального моря. Це положення фактично ьідбивас (іжнародний звичай, що склався до 1982 р. Серед арктичних держав немае погодженої думки відносно ширини територіального моря, Данія використовує «-мильну ширину, Норвегія - 4-мнльну. В той час як Канада, Носія і США мають 2-мильиу шириї у територіальних вод.

Право мирного проходу іноземних суден у територіальному морі, будучи юрмою звичаєвого і договірного права, визнається всіма арктичними державами. Лроте США і Росія базуються на позиції широкої інтерпретації ст. 17-26 Конвенції ;982 р., присвячених мирному проходу, що було підтверджено в угоді з цього питання між СРСР і США 1989 р. Тобто обидві держави проти дозвільної о порядку і обмежень, не передбачених Конвенцією, відносно мирного проходу для всіх суден. Разом з тич практика Росії як правоиаступмиці СРСР по виконанню положень угоди 1989 р. не зовсім зрозуміла через відсутність такої практики. Канада, виз--наючи право мирного проходу в своїх терподах, вважає, що воно є предмет спеціальних умов, встановлених у канадському Акті по запобіганню забруднення арктичних морських вод 1970 р. США активно протестували протії подібної інтерпретації права мирного проходу. Норвегія визнає право мирного проходу інозем- . них суден в своїх терводах без попереднього дозволу і нотпфікаїіії. Данія ж вимагає

попередньої НОТифІКІ ції для проходження іноземних військових кораблів крізь свої територіальні води, що не відповідає нормам міжнародного ірава. ,

У параграфі 5 1.2 "Правовий режим внутрішніх морських вод" розглядається статус таких вод з» законодавством арктичних держав і нормами міжнародного права. Необхідно вказати, що правовий режим внутрішніх морських вод арктичних держав безпосередньо пов'язаний з системою прямих вихідних ліній.

Вперше така система була встановлена норвезьким королівським указом 1812 р. для виміру ширини тервод у районі дуже порізаного норвезького узбережжя. В 1951 р. правомірність норвезької сисі і. ли прямих вихідних ліній була підтверджена Міжнародним судом ОО... Ця обставина знайшла відбиття в ст. 4 Конвенції про територіальне море 1958 р. і в сг. 7 Конвенції ООН 1982 р. Обидві конвенції визнали придатність використання системи прямих вихідних ліній для виміру ширини тервод. Водні простори між прямими вихідними лініями і берегом мають статус внутрішніх морських вод. Стаття 5(2) Конвенції про територіальне море 1958 р. і ст. 8(2) Конвенції 1982 р. передбачають право мирного проходу крізь внутрішні морські вода, створені прямими вихідними лініями, якщо раніше вони складала частину територіального чи відкритого моря. .

СРСР в 1985 р. прийняв нормативний акт, яким передбачалося використання прямих вихідних ліній для виміру ширини тервод, економічної зони і континентального шельфу в Північному Льодовитому океані, Балтійському і Чорному морях; води між вхідними Лініями і берегом мають статус внутрішніх морських вод. У; дисертації аналізується відповідність цього акта нормам міжнародного права. Через участь СРСР/Росії в Конвенції про територіальне море 1958 р. і підписанні Конвенції ООН 1982 р, право мирного проходу для іноземних суден в межах внутрішніх морських вод (зи винятко.м історичних), що стали такими внаслідок використання методу прямих вихідних ліній, має бути визнано, оскільки раніше ці води були частиною територіального чи відкритого моря.

Після інциденту з американським криголамом "Полар сі” Канада в 1985 г оголосила про введення з 1986 р. системи прямих вихідних ліній по периметру свого арктичного архіпелагу. Води між прямими вихідними лініями і'берегом оголошувалися 'історичними внутрішніми морськими водами". Канадська система прямих вихідних ліній відповідає всім критеріям, передбаченим для неї в міжнародному праві, крім одного - історичної ккнсолідації титулу на води між прямими вихідними лініями і берегом. Тому важко погодитися з офіційною позицією Канади, що ці води мають статус історичних вод. В зв’язку з цим треба визнати наявність права мирного проходу по них іноземних суден, бо раніше ці води були частиною територіального чи відкритого моря.

Норвегія перша в світі застосувала систему прямих вихідних ліній в 1812 р., згодом вона удосконалювалася і деталізувалася в нормативних актах 1869, 1881, 1885 і 1935 рр. Юридична правомірність цього засобу для виміру ширини тервод з урахуванням специфіки норвезького узбережжя (і для схожих районів світу) була підтверджена в 1951 р. Міжнародним судом ООН. Відповідно до норвезького законодавства права мирного проходу для іжшмшіх військових кораблів в межах вод, укладених прямими вихідними лініями, немас, оскільки це внутрішні морські води Норвегії. У зв'язку з тим, що Норвегія не бере участь в Конвенті про територіальне море 1958 р., такий підхід вважаємо виправданим.

Данія в 1963 р. почала застосовувати метод прямих вихідних ліній для виміру ширшім тервод в районі Гренландії. Данія не визнає права мирного проходу пя іноісмнич військових кораблів по своїх внутрішніх мирських водах, хоч таке право сни визнавати для внутрішніх горських вод, створених прямими вихідними

лініями, оскільки ці води раніше були або територіальним або відкритим морем і Данія £ учасницею Конвенції про територіальне море 1958 р.

США не використовують систему прямих вихідних ліній, тому що, на думку цієї держачи, не існує загальновизнаних стандартів стосовно даної системи.

Відомо, що велика частина Північною Льодовитого океану протягом всього року покрита кригою. Параграф 5.2,3 "Правовий статус криги" присвячено аналізу норм міжнародного права, докгринальних поглядів і практиці арктичних держав щодо морської криги. Женевські конвенції 1958 р. і Конвенція ООН 1982 р. не містять норм, що визначають статус криги. Однак, в Конвенції 1982 р. є надто суперечлива ст. 214, присвячена районам, вкритим кригою. Вона дас прибережним державам право застосовувати спеціальні закони і правила в межах 200-мильної зони для запобігання забрудненню таких районів з суден. Інші багатосторонні і двосторонні договори обминають це пнтатія. Практика держав Арктики проливає деяке світло на суть даної проблеми. Канада не була послідовною відносно предмету дослідження. Уряд цієї країни то заявляв, шо секторальна концепція поширюється тільки на морське дно і контннентальннй шельф, то змінював свою non (цію і намагався переконати інші держави, що пакова крига Північно-західного проходу повинна прирівнюватися до землі і, отже, на неї повинен поширюватись суверенітет Канади. Канадський Акт по запобіганню забруднення арктичних вод 1970 р. не виділяє кригу в особливу категорію і розглядає її як воду в іншій фізичній формі. Щоправда, Акт розглядає водні і кригові простори канадської Арктики в межах 200 миль не зовсім як суверенну частину Канади, але певно не як res communis, Іншими словами, загальновизнані норми міжнародного морського права, на погляд Канади, не повинні розповсюджуватися на цей район через його особливі географічні і кліматичні умови. В 1971 р. Канада відмовилася від своєї юрисдикції у справі про вбивство на дрейфуючій в межах її сектору іме-рнканській полярній станції Т-3, щоправда, тільки для цієї конкретної пригоди. Тобто, в цілому Канада вважає, то плаваючі кригові формування в межах її сектору знаходяться під її юрисдикцією. У той же час канадський уряд висловив думку, що плаваюча крижина може розглядатися як судно. Знову останнє суперечиті-першому, оскільки в останньому твердженні є явний натяк на визнання району, покритого кригою, відкритим морем. В Акті 1985 р. про прямі вихідні лінії Канада розглядає шельфову кригу як продовження суші. Судова .практика Канади визнає морську кригу як атрибут суші (справа Туталік 1969-1970 p.). Підсумовуючи, можна зробити такий висновок: шельфова крига визнається Канадою як еквівалент суші і від нього можна вимірювати цінрину тервод; юрисдикція Канади розповсюджується на пакову кригу в межах її сектору; дрейфуюча крига може розглядатися як судно.

Законодавство СРСР/Росії не визначає статусу морської криги. Положення деяких нормативних актів стосуються правил плавання в районах, покритих кригою. Проте вони не суперечать ст. 234 Конвенції 1982 р.

США займають послідовну позицію відносно морської криги: свободи відкритого моря належать до водних просторів незалежно від їх рідкого або твердого фізичного стану; плаваюча крига за межами національної юрисдикції є часгиною відкритого моря. Законодавство Сполучених Штатів не визначає Статус морської криги.

Данія прирівнює шельфову кригу до берегової лінії, від якої можна вимірювати ширину тервод. В цілому датське законодавство і судова практика не дає прикладів визначення стяпсу морської криги.

Норвегія рішуче заперечує проти секторальної концепції в Арктиці. В іншому норвезька практика не дає підстав визначити відношення цісї держави до проблеми статусу морської криги.

Доктринальні погляди па иробл 'му, що досліджується, характеризуються чималою розмаїтістю точок зору. Погляд, що крига в межах арктичного сектору є суверенною частиною прибережної держави не одержав широкого визнання. Хоч башто з юристів-міжнародників схильні вважати шельфову кригу продовженням суші знижаючи на її практично непорушний характер (Д. Інч, Л. Роллан, Г. Сме-лиль, Д. Фаран та ін.). ! цей погляд с виправданим. Більшість авторів вважають, що Північний Льодовитий океан у відповідності з'нормами сучасного морського права є такий же океан, як і всі інші, тобто за межами територіальних вод - це відкрите море із свободами, що належать йому, що, природно, розповсюджуються і на льодові простори (В. Батлер, Б. Божек, А.П. Мовчан, Г. Смедаль, Е. Франкс та ін.). Б цілому це так. Проте ясно, що постійна присутність криги відрізняє цей океан від інших. Ця обставина одержала відбиття в Конвенції про збереження білих ведмедів 1973 р. і ст. 234 Конвенції 1982 р. Багато з юристів-міжднародників і вчених з інших галузей знань наполягають на необхідності спеціального правового режиму для Арктики і Північного Льодовитого океану з метою захисту їх крихкої екосистеми (Д. Брубакер, М.Є. Волосів, А.Л. Колодкін, Ф. Сулли, О.Р. Янг та ін.). Це означає, що загальні норми міжнародного морського права повинні бути доповнені спеціальними для арктичного регіону заради досягнення названої вище мети. Односторонні ж заходи в цьому питанні викликають більше критнУн, ніж дають бажаний результат (Канада і СРСР є показовими прикладами).

Параі-раф 5.2.4 "Правовий статус континентального шельфу і виключної економічної зони” присвячено аналізу дії цих нових інститутів міжнародного морського права в Арктиці. Правовий статус континентального шельфу визначено в Конвенції про континентальний шельф 1958 p., що .чинна для всіх арктичних держав. Ці держаг'і мають національне законодавство про континетальний шельф, що відповідає положенням Конвенції 1958 р. Однак відмінною рисою даної Конвенції с невизначеність критеріїв зовнішнього кордону континентального шельфу. Конвенція ООН 1982 р. запровадила більш чіткі критерії цього кордону: 350 миль або 100 киль морістіше 2500-метрової ізобати від вихідних ліній. Виняток зроблено дтч підводних хребтів, ідо с природними компонентами материкової окраїни. На >і:іх 350-И!:лышй ліміт не розповсюджується. В Арктиці існують два таких утворення - Хребет Ломоносова і Хребет Альфа. Наукові дослідження поки не дали точної відповіді про походження цих утворень. Якщо поїш материкового походження, то треба буде вирішувати цілий комплекс проблем по делімітації континентального шельфу в Північному Льодовитому оксані: між Росією і Канадою як протилежно розташованими державами (Хребет Альфа); між Росією і Даніоо-Квнадою на тій же підставі (Хребет Ломоносова); між Данією і Канадою як слів-розтащовашшії державами (Хребет Ломоносова).

Конвеїіціл 1982 р. запровадила новий інститут - виключна економічна зона (ВЕЗ). Незважаючи на те, що ця Конвенція не має силі' для арктичних держав, Норвегія, Росія (СРСР) і США своїм національним законодавством запровадили ВЕЗ, оскільки до 1982 р. цей інститут став звичаєвою нормою. Данія встановила риболовну зону на Півночі Гренландії, а Канада поширила свою риболовну юрисдикцію до 200 миль в протоці Девіса і в Північному Льодовитому океані.

Основні проблеми, зв'язані з континентальним шельфом і ВЕЗ, відносяться до сфери делімітації цих просторів між сусідніми державами. Конвенція 1958 р. встановила, шо за відсутності угоди між державами щодо делімітації континентального шельфу і якщо інша лінія кордону не виправдана особливими обстаьіша-

ми, то лінією кордону повніша служити серединна лінія, тобто повинен використовуватися метод еквідистанцін (ст. 6. 1).

Конвенція 1982 р. визначила дещо відмінне в питанні делімітації континентального шельфу і ВЕЗ між державами із протилежно розташованими або з спів-розгашоваїшми берегами: проблема повніша вирішуваная на основі угоди між ними з метою здобутку справедливого рішення (ст. 74 і 83).

У роботі досліджується міжнародна судова практика та практика арктичних держав щодо делімітації морських просторів. Зокрема, акцентується увага на нє-вирішсних проблемах: переговори Канада - США (море Бофорта) і Норвегія -Росія (Варенцове море) тривають до цього часу в силу різних підходів заінтересованих держав до проблеми делімітації морських просторів. Канада і Носія (раніше СРСР) наполягають на використанні кордону сектору як демаркаційної лінії. США і І Іорвегія не приймають даний метод. Сполучені Штати пропонують метод перпендикуляру до загального напряму бірегової лінії, норвезька сторона - модифікаційної серединної лінії. Важливіш сегментом Російсько-норвезьких переговорів є визначення демаркаційної лінії континентального шельфу і ВЕЗ в районі архіпелагу Шпіцберген (Свальбард). За нормами міжнародного морського права архіпелаг мас свій континентальний шельф і ВЕЗ. В силу особливого правового режиму Шпіцбергена (Свальбарда) з юридичної точки зору всі держави-учасннки Договору про Шпіцберген 1920 р. повинні мати рівні права в межах континентального шельфу і ВЕЗ архіпелагу за принципом аналогії. Ллє, з метою запобігання суперечок і конфліктів, тобто з політичної точки зору, було б доцільніше надати суверенні права на перські простори навкруги Шпіцбергена (Свальбарда) державі-суверену архіпелагу - Норвегії. . ,

З урахуванням Норвезько-ісландського- досвіду вирішення проблеми делімітації морських просторів може бути продуктивною радянська пропозиція про утворення режиму спільного користування континентальним шельфом і ВЕЗ в Баренцовому морі між Норвегією і СРСГ/Росісю. Аналогічний режим міг би сприяти вирішенню такої ж проблеми в морі Бофорта між Канадою і США.

Важливу роль в життєдіяльності Арктики відіграють водні шляхи. В пара' графі 5.3 "Правовий статут Північно-західного пі >ходу" досліджуються географічні, правові особливості і історія освоєння головної арктичної водної магістралі Канади. Конвенція про територіальне море 1958 р. не містить критеріїв міжнародної протоки. В справі Міжнародного суду ООН про протоку Корфу (1949 р.) вони були визначені: 1) географічний - сполучення двох частин відкритого моря; 2) функціональний - дійсне використання ііротоки для міжнародного судноплавства. Північно-західний прохід відповідає лише першому критерію. Щодо другого, то дана магістраль представляє сьогодні потенційний, а не дійсний інтерес для міжнародного судноплавства. Тому Північно-західний прохід не може бути класифікований у вигляді міжнародної протоки, як вважають США. До 1986 р. Північно-західний прохід складався з територіальних вод і відкритого моря і право мирного проходу застосовувалося до нього. Канада, запровадивши в дію систему прямих вкхі"них ліній за периметром свого арктичного архіпелагу з І січня 1986 р., оголосила води, у кладені цими лініями, "внутрішніми історичними водами", на що не розповсюджується гоапо мирного проходу іноземних суден. Поширення Канадою статусу історичній вод на зазначені морські простори не відповідає нормам міжнародного права, її межах яких слід зберігатися праву мирного проходу. В зв'язку з різним тлумаченням статусу Північно-західного проходу двома ближчими сусідами і союзниками - Канадою і СШЛ, а також з урахуванням міжнародного

іч гресу до цьої о водної о шляху, було б доцільним встановити режим спільного користування Північно-західним проходом на основі міжнародної уточи у вигляді

додаткового протоколу до запропонованої автором Арктичної Конвенції рамкового типу (про неї мова нижче).

У параграфі 5.4 "Правовий статут Північного морського шляху” розглядаються ті ж питання, що і » попередньому, тільки стосовно до головної арктичної магістралі Євразії. Треба визначити, що однією з особливостей Північного морського шляху (ПМШ) с нефіксований характер цісї водної магістралі, маршрути якої залежать від конкретних кригових умов і можуть пролягати по внутрішніх морських водах, по територіальному морю і по ВЕЗ Росії, тобто відкритому морю. Ця специфічна риса ПМШ відзначається як в доктрині, так і в Правилах плавання Північним морським Шляхом 1991 р.

Історичні факти свідчать, що з XVI ст. і до 30-х років XX ст. ПМШ був водною магістраллю спільного користування, хоч і не мав істотного значення для міжнародного судноплавства. Це означає, що ГІМШ не може вважатися міжнародною протокою. Позиція США в цьому питанні свідчить про те, що Сполучені Штати знову плутають потенційну значимість ПМШ для міжнародного судноплавства з реально існуючою.

Є різноманітні визначення ПМШ в радянській і західній літературі, але всі автори підкреслюють нефіксований характер ПМШ. Секторальна концепція не одержала широкого розповсюдження стосовно до ПМШ серед радянських юристів. Неоднакові погляди висловлювалися ними відносно морів, вкритих кригою. Проте більшість радянських ісрисгів-міжнароданків дотримувалася > точки зору, що свободи вц:лритоп моря повинні застосовуватися незалежно від фізичного стану води (Ю.Г. Барсегов, М.Є. Волосів, А.К. Жудро, А.Л. Колодкін, А.П. Мовчан, О.В. Сабанин, М.В, Яновський та ін.). Концепція історичних вод широко використовувалася радянськими авторами для виправдання особливих прав СРСР на сибірські моря. Багато з них вважали, що Карське море, море Лап-тсвих і Східно-Сибірське море, а також протоки Дмитра Лаптева і Сашііхова е ісюричнимн водами СРСР (П.Д. Бараболя, Ф.С. Бійців, Г.Г. Іванов, АЛ. Ма-кояськиіі, ТІ.С. Однопозои, І.В. Ха»{анев' та ін.), хоч з точки зору міжнародного морського права не було юридичних підстав для віднесення, зазначених просторів до категорії історичних вод. Поняття "моря і протоки, що історично належать СРСР’ було Включено в Положення про державний кордон СРСР 1960 р. Всі наступні радянські і російські законодавчі акти про держкордон мали аналогічне формулювання, правда, не називаючи конкретні акваторії. Після прийняття Конвенції ООН 1982 р. і в період перебудови концепція історичних вод стосовно до радянських арктичних морів стала втрачати популярність серед радянських юристів, уступаючи місце загадмгаанзнаням пршіцьпам і нормам міжнародного морського права. При цьому відзначалося, що ці принципи I норми повинні застосовуватися до морів радянської Арктики з урахуванням специфіки цього регіону (А.Л. Колодкін, М.Є. Волосів). .

На відміну від розмаїтості доктринальних поглядів радянських юристів, державна практика Радянського Союзу стосовно своїх арктичних морів була більш послідовною. СРСР дотримувався зузької інтерпретації 'секторальної концепції, тобто розповсюджував її тільки на землі і острови. Щодо історичних вод, Радянський Союз, використовуючи загальний термін "моря і протоки, що історично належать СРСР", тривалий час не називав конкретні акваторії в Арктиці, що мали такий статус. Проте в 1985 р. у постанові Ради Міністрів щодо введеяня системи прямих вихідних ліній для виміру ширини терзод, економічної зони і континентального шельфу було вперше оголошено, що історичними водами в радянській Арктиці е Біле море, Чеська і Байдарацька губи, що повністю прояснювало ситуацію відносно статусу інших морських просторів цього регіону.

■ В лі'отку з участю Радянського Союіу в Конвенції про територіальне морс 1958 р. і підписанням Конвенції ООІ { 1982 р. право мирної о проходу шоісміпіх сучен и межах вод, уктадптч прямими вті'ішми лініями, мас бути втішно, бо раніше ні поди ііу.ш частною іернгоріальноіо чи відкритого моря. Також глід піпнаваш це право і стосовно тернгоріальїпх вод. включаючи радянські (російські) аркиїчпі моря, що було підтверджено угодою між СРСР і С111Л про од-іюшппну інтерпретацію права мирного проходу іноземних суден 1990 р. Практика СРСГ’ ґРосії) підносно мирного проходу іноземних військових кораблів по радянським (російським) терводам після підписання даної уюдн невідома, оскільки не було іаких плаваш,.

'Радянські нормативні акти 1971, 1984 і 1990 рр. у відношенні ГІМНІ містили баїаю невнзначеиосгаТ З 1 липня 1991 р. буди запроваджені нові Правили пла-нашш Північним морським шляхом, що багато в чому усунули прогалини попередню актів і вперше за багато десяіиріч відкрили ПМШ Я'ія міжнародного судно-нлаиства. В тому ж році два .іноземних судна пройшли по ІШШ відповідно до но-шіх правші. Враховуючи деякі невизначеності в самому морському праві, а гакож в радянському (російському) законодавстві у відношенні ПМШ і, беручи до уваги радянську і пострадянську традицію розходження між законодавством і практикою його здійснення, доцільно усунути ці суперечності та допомогою міжнародної' конвенті про режим судноплавства за ПМІІІ. Тим більше, що багато держав проявляють лідшнцешпі інтерес до цього водного шляху як до прибуткового маршруту між Азию, Північною Америкою і Європою. До того ж, міжнародне співтовариство вододіс досвідом вирішення подібної проблеми, мається на увазі проблема судноплавства Чорноморськими протоками.

РоїділЗдисеріадшного дослідження присвячено аналізу сучасних тенденцій ропдііку міжнародно-правового режиму Арктики.

У иаршрлфі 1 "Арктичний регіон: політичні 1 правові аспекти розвитку сііів-рооіїнииіва nic.nl другої свіювої віііші" досліджуються тіолітико-гіравові питання взаємодії держав Арктики після закінчення самої жорстокої війни в історії людства. . .

Слід зазначити, що в період другої світової війни Арктика вперше з'явилася на міжнародній арені у вигляді надзвичайно важливого стратегічного регіону. Ця обставина лшііпша відбиття в оборонних угодах, підшісаних С1І1А з Канадою, Ісландією і Даиіпо (Гренландією) під час війни. Радянський Союз поемою мірою оціннв жтшеву саисливісіь арктичних морських комунікацій, що з'єднують Мурманськ з Атлантикою. В 1947 р. розпочалася холодна війна між США і СРСР і їх союзниками. З цього часу Арктика стала центральним місцем і иайкоротшим шляхом па військових картах дпоч супердержав. Холодна війна перетворила радянську Арктику н район виняткової стратегічної важливості, що знаходився під іавісою повної секреї пості. Район Кольського півострова був обраний СРСР для розміщення головних стратегічних сил свого військово-морського флоту.

Безпрецедентна мілітаризація і нуклеарізація стали наслідками холодної в.чїпп н Арктиці. Внутрішня і зовнішня політика арктичних держав стала жертвою холодної війгч, що призвело до аберації в сприйманні пріоритетів і цінностей арк-шчі.чіго регіону. Назнані вище чинники дуже негативно вплинули на крихку екосистему Арктики. Мор; радянської Арктики були перетворені в цвинтар радіо; к-тиіінпх відходів. Колосальну шкоду принесла холодна війна корінним народам Півночі Навіть арктична наука стада заложницею холодної війни і мілітаризованої НОТІГИКІІ:

Однак, деякі паростки співробітництва в мирних галузях змогли пройтися крі , товщу криги голодній війни. Так, у 1973 р. між Даиіпо, Канадою, Норвегією,

гг

СРСР (СШЛ було укладено Угоду про збереження білих ведмедів. Найбільш іим-начна риса цієї угоди - це і.пзнання Арктики як регіону. Більшість "жорстких” і "м'яких" джерел міжнародної о права періоду холодної ниіпи не визнавали Аркшк\ ик певної цілісності, як регіону. Хоч цілком ясно, що Арктика - не фпіічнніі реї іон. де Північний Льодовитий океан відіїрае роль регіоноуїворіоючого чинника. Але, незважаючи на яскраво відбиті специфічні риси цьою регіону, Пікнічний Льодовитий океан за нормами сучасного морського права - це такий же океан, як і всі інші. Н дисертації досліджуються деякі аспекти морського регіоналізму, зокрема, док-тринальні погляди 0.' \ Инсоцькою і Л. Александра.

Відповідно до класифікації професора О.Ф. Впсоцького Арктика не моле бути визнана регіоном представництва держав в міжнародних відносинах мере» відсу шість такого представництва. Па основі ст. 234 Ковенції ООН 1982 р, Арктику можна було б кваліфікувати як регіон особливих прав і зобов’язань прибережних держав. Але жодна арктична держава не бере участь а Конвенції 1982 р„ а США навіть не підписали цю угоду. Чи відбиває ст. 234 норму звичасвого праиа -питання надто дискусійне. Фізичні особливості Північного Льодовитого океану не дозволяють ідентифікувати його у віігляді напівзамкнутого моря. Це означає, то спеціальні права і обов’язки, передбачені сг. 123 Конвенції 1982 р., не розповсюджуються на прибережні арктичні держави. •

Аркгика може бути визнана у вигляді регіону дії міжнародної угоди без певних кордонів на підставі Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. На жяль, дана угода є досі єдімою, де Арктика в цілому розглядається у вигляді регіону дії міжнародного договору.

Арктика як політичний регіон з високим рівнем різнобічного співробітництва поки то перебуває в стадії формування. Пояснення цьому можна зпаіпи в тому факті, що воєнно-стратегічні інтереси супердержав довгий час перешкоджали переговорам з метою вирішення політичних, правових та інших проблем Арктики на регіональному рівні. Прихід до влади в 1985 р. М.С. Горбачова докорінно змінив вьу ірішнго і зовнішню політику СРСР, це зачепило і Арктику.

Параграф 2 "Мурманська ініціатива СРСР і проблема зміни міжнародно -правового режиму Арк-гики" присвячено якраз розгляду цих питань. Радянський лідг<’< М.С. Горбачов, перебуваючи в Мурманську 1 жовтня 1987 р., виступив з про-мовс-іс*, де анклав комплекс пропозицій, спрямованих на послабленії: напруги в Аркгзді і розвиток різнобічного співробітництва в цьому регіоні. Ці пропозиції одержали назву "Мурманська ініціатива СРСР". Ця ініціатива стала справжнім проривом в арктичній політиці СРСР. Вперше за багате десятиріч Радянський Со-шз вирішив підняти "зашзну завісу" над своїми арктичними районами і закликав до міжнародного співробітництва по багатьох напрямках на Півночі Землі. Реалізація Мурманської ініціативи привела б до утворення нового міжнародно-правового режиму в Арктиці, а для цього необхідно розробити і прийняти ряд конвенцій і угод. Серед діючих міжнародно-правових засобів Договір про Шпіцберген 1920 р. виявляється найбільш придатною відправною точкою на довгому шляху формування нового міжнародно-правового режиму в Арктиці1. Договір за три чверті сторіччя свого існування довів свою життєву силу і значення в справі мирного освоєння архіпелагу і різнобічного співробітництва на ньому держав-учасникіи. Мета Мурманської ініціативи аналогічна - забезпечення миру, безпеки і плодотворного міжнародного співробітництва в Арктиці.

У пчраірі'фі 3 "Без'ядерна юна в Арктиці: Ілюзія або реальність?" аналізуються проблеми арктичної безпеки, зв'язані з утворенням без'ядерної зони на Півночі планети. Перед усім автор розглядає питання розвитку і концентрації сц>;ле-гічкнх озброєнь в Архпші в період холодної війни га пропозиції щодо уклаїимня

.и.ч ойорів і/ро зниження рівня озброєнь у ньому регіоні та пов’язані з цим проблеми.

Треба зазначиш, що висувалося чиишіо пропозицій щодо заходів довіри в арк пічному регіоні. Деякі з них реалістичні, інші ні. Вважаємо, що перш, ніж уста-ноиіігн новий режим безпеки в арктичному регіоні необхідно щоб він доеяг певноі політичної інтеграції. В цьому відношенні канадська пропозиція про утворення міжнародної організації для Арктики - Арктичної Ради видасться найбільш плідною. Проте до утворення такоі організаціїСІІІА і Росія повинні продовжувати переговори і укладати угоди по стратегічному ядерному роззброєнню в цілому і відносно Арктики зокрема, а всі арктичні держави домовлятися про скорочування звичайних збройних сил і озброєнь и цьому регіоні. Політика США в цьому дошкульному районі Землі повинна бути у вищій мірі збалансованою, що враховує реалі останнього часу і, звичайно, ні в якому разі не провокаційною.

Щодо ідеї утворення без'ядерної зони на Півночі Європи, то на перший по-і ляд вона здасться надто привабною, тому і зрозуміла широка підтримка даної ідеї з боку півцічносвроненській громадськості. Однак їі реалізація містила би велику кількість невизначеноезен, особливо стосовно сфери дії іакої зони і проблеми веріфікаиії, що і зумовило в кінцевому рахунку неуспіх ідеї в період існування СРСР, незважаючи на великі зусилля Радянського Союзу ініціювати переговорний процес з цього питання. Зникнення однієї з супердержав - СРСР і ОІЗД, а також нові політичні реалії в Європі усунули актуальність юридичного закріплення де-факго існуючого без’ядерного статусу європейської Півночі.

Пропозиція ж по утворенню без'ядерної зони в Арктиці не втратила своєї амуальності і прнваоливості, оскільки Арктика, як і раніше, залишається одним з ііаіімшігаріпованнх реї іонів Землі із надзвичайно високим рівнем ядерних озброєнь. Але навіть пайреалістичні пропозиції (Байерса-Рефорда і О.Р. Янп.) не одержали практичного розвитку. На перший погляд здається, що Конвенція ООН з морського права 1982 р. дає певні правові підстави для денуклеарізації і демілітаризації Північного Льодовитого океану. В ст. 88 Конвенції говориться про "мирні цілі" використання відкритого моря, а ст. 141 і 143 (1) вказують на використанії» Району "виключно в мирних цілях". Однак з тексту Конвенції важко визначити диференціацію між даними концепціями і їх реальний зміст. Скажемо, чи слід інтерпретувати "мирні цілі" Конвеї.ції 1982 р. таким же чином, як і в Договорі про Ап-іаркгнку 1959 р. або Договорі щодо космосу 1967 р.? Теоретично сам термін "мирні цілі" Конвенції 1982 р. дає підстави для такої інтерпретації, проте практика використання військово-морських флотів різноманітних держав у Світовому океані свідчить про інше тлумачення цього терміну. .

Конвенція ООН 1982 р. дас також прибережним державам право здійснювані певну юрисдикцію над іноземними суднами з ядерним» силовими установками і з ядерними матеріалами на борзу, тобто і над атомними підводними човнами (ст. 22 і 23). Однак це положення Конвенції навряд чи має цінність для здійснення іачо.нв контролю за озброєннями і роззброєнням, оскільки воно занадто загальне і ро імиге. Конвенція 1982 р. також не визначає чітко межі відкритого моря і району морської о д: іа за межами національної юрисдикції (Району), и;о повинен внкорис-гонунаїнся "виключно в мирних цілях"; також немає ясносіі стосовно прав іноземних військових, кораб.і і в межах ВЕЗ, де прцбережиа держава здійснює комплекс ілпсренннх прав: немає чіткої вказівки на види і ійськово-морської діяльності іноземних держав в межах коїгтішеитильної о шельфу прибережної держави і т. ін. Це означає, іно позожсшія Конвенції ООН з морського права 1982 р. щодо денук-,і: ''рі чині океани, шспоч ночії Північний Льодовитий океан, потребують подаль* пч . о ппраіноп.-іі'іи. і більшої точності. Викладене пише говорить про п‘, шо денук-

J.eupnauin Арктики, як і її демідіпіршація, повинні розглядатися як кінцева мені, що може бути досягнута ке \і/итикшою дією. ;і комплексом поетапних дііі, юбго заходами часткової дсмілііарізаціїі дснуклеарпзанії цього регіону.

У параграфі 4 "Аркіика як дсржашій і міжнародна тсриюрія спільного користування" розглядаю гься питання становлення новою міжнародно-правового режиму в Арктиці і можліші напрямки розцінку цьої о процесу.

Ь параг рафі 4.1 "Лркіика як ра ю»" головна увага прнділяс п.ся процесу погої політико-гіравової появи Арктики як специфічною регіону. Очевидним фіжіом є те, що Арктика - цс utttociiiiii/ій географічний район, шо маг специфічні риси, а також власні політичні проблеми і процеси. Далі чинники свідчать про те, шо Арктика - це регіон як із географічної, так і з політичної точки зору. Канадський учений Ф. Гріфф’тс визначає міжнародний політичний регіон як систему взаємодії, що служить об'єднанню засобів і можливосте» держав в певній частіш свіїу, яка маг відмінні геофізичні характеристики, і творить підсистему глобальної сил єни міжнародних відносин. Гріффітс диділяе мінімальні, координовані і інтеїровапі політичні регіони. Відповідно до його визначення мінімальний політичний регіон -Не геаїр дій, де односторонні дій чи двостороння взаємодія трапляються значно частчпе, ніж багатосторонні зв’язки. Координований політичний регіон визначається канадським ученим як місце, де регіональний політичний розвитої! базується на істотному координуванні державами свого поводження шляхом двосторонніх і особливо багатосторонніх угод з питань, що становлять для них<велике значення. Іігтегровц.іпп peri чт, на погляд Гріффітса, означає здобуток прогресу в утворенні регіонального спів товариства, в якому регіональні інститути, створені для координування політики з питань, які представляють велике значення, одержують довір'я і юрисдикцію. Гріффіте вважає, що зараз Арктика є мінімальним політичним регіоном, що знаходиться в процесі трансформації до координованого політичного регіону. Це можна прослідкувати на політиці CLUA, що довгий час ставились до арктичного регіону як до периферії в міжнародних відносинах. Проте тепер Сполучені Штати приділяютьпостійно зростаючу увагу до Арктики і її проблем і виражають намір активно брати участь в міжнародному співробітництві в цьому регіоні. Іншими словами, зараз існують добрі можливості для прискорення ргреттоигнн* Арктики а координований регіон.

У параграфі 4,2 ’’Ситуація з каріїштш народами Півночі" роі.лядаються шмптіко-тіраьові проблеми корінного населення Арктики. В дисертації відзначне. гл н. :ц;.’ корінні народи Півночі стають все більш помітним і активним актором па а[ї«гичі=іГі ецаїі. Час, коли корінне населення Арктики було лише жертвою щ>пр;а;.ізаціі і мілітаризації цього регіону, пройшов. Зараз не можна вирішити будь-яку арктичну проблему без активної участі корінних народів чи їх представників. Самі ці народи прагнуть об'єднати свої зусилля на національному і міжнародному рівні, створюючи неурядові організації і поклад,чючи надію по захисту сйчЛХ прав г.а міжнародне право і національне законодавство своїх держав. Певно, ключовим положенням стосовно захисту етнічних меншин в сучасному міжнародному праві є ст. 27 Пакту про цивільні і політичні права. Однак конкретні шляхи реагііїації прав, що зафіксовані в цьому документі, залежать від умов конкретної держави. Так, Норвегія вважає, що сг. 27 повиті а тлумачитися поширювально, і етнічним меншинам треба надати право вимагати матеріальну базу (територію), щоб рсіїдїзуезти свої п.рава як етнічної меншини ііередусім в сфері кульїурк, оскільки куі'ітурні традиції, зокрема народу саамі, нерозривно пов'язані з використанням природних ресурсів. Шведська Комісія з справ народу саамі також дотримується погляду, що термін "культура" ст. 27 Пакту повинен тлумачитися ііо'ли-рювальїіо,тобто включати матеріальні основи культури.

■ Пчг.шня захисту прав корінних народів ніцПшли своє відображення п конвенціях МОП: Конвенції № 107 "Про захист і шиї рацію корінного і іншого населення, що здійснює племінний і ішііоплемиіііпіі спосіб жіптя" 1957 р. і Конвенції Л> 169 "Про корінні і племені» пародії'' 1Ї''І> р„ що замінила Конвенцію № 107, Уряди Канади, 1 іоріїеі її, Швеції і Фінляндії брали участь в опрацювати Конвенції № 169, П підготовчій роботі над цією конвенцією гакож брали участь канадські індіанці, іиуітн і саамі і скандинавських країн. З арктичних держав тільки Норвегія ратифікувала Конвенцію № 169 в 1990р,

21 жовтня 1994 р. а рамках СНД була прийнята Конвенція про забезпечення прав осіб, шо належать до національних меншин, що, зрозуміло, стосується прав корінних народів російської Півночі. Щоправда, дана конвенція не набрала чин-носиї. .

У дисертації аналізується національне законодавство арктичних держав по захисту прав корінних народів Півночі. При цьому зазначається, що незважаючи на очевидний прогрес у цій галузі, все ж існують серйозні проблеми політико-нравового, соціального та екологічного характеру, котрі доцільніше вирішувати міжнародно-правовими засобами.

На міжнародній арені корінні народи півночі заявляють про свої прана за допомогою неурядових організацій (ПУО). Автор стисло аналізує проблему міжнародної правосуб'гктності 11УО. Не дивлячись па те, що НУО відіграють все більш вагому роль в механізмі міжнародно-правового регулювання, питання про їх міжнародну правосуб'ектність все ще залишається відкритим.

Найбільш авторитетною НУО корінних народів Арктики є Інуітська полярна конференція (ШК). Нині вона об'сднус представників корінних народів Півночі з всіх арктичних держав. 1ПК, маючи консультативний статус при ООН, бере участь у багатьох міжнародних конференціях та інших інституціях, що дозволяє ширше інформувати міжнародне співтовариство про реальннй стан справ на Півночі Землі і проблемах цього регіону. Віддаючи належне діяльності НУО по захисту прав і інтересів корінних народів Арктики, представники цих народів і громадськість північних держав вважають, що утворення Арктичної Ради як регіональної міжурядової організації буде сприяти більш швидкому і ефективному вирішенню проблем корінних народів.

Параграф 4.3 "Співробітництво в арктичній науці" присвячено аналізу політико-правових питань, пов'язаних з взаємодією держав Арктики в науковнх дослідженнях цього унікального регіону. Спершу викладається історія розвитку наукового співробітництва в Арктиці. Далі дисертант відзначає, що Конвенція ООН по морському праву 1982 р. достатньо суперечлива щодо міжнародного науковою співробітництва. Так, ст. 239, 242, 243 підкреслюють необхідність фундаментальних морських наукових досліджень, шо можуть здійснюватися на широкій міжнародній основі. 1 у той же час ст. 245, 246, 247-249, 253 дають прибережним державам додаткові контрольні повноваження за діяльністю в цій сфері. Специфіка ж наукових досліджень в Арктиці така, що вимагає міжнародного співробітництва, щоб забезпечити ефективність таких досліджень. З 1958 р. (Міжнародного геофізичного р >ку) до 90-х років різноманітні міжнародні механізми застосовувались, щоб полегшити міжнародне наукове співробітництво в Арктиці. Це і єдина регіональна конвенція - У ода про збереження білих ведмедів 1973 р., і Радянсько-канадський протокол з розвитку програми наукового і технічного співробітницгва в А;Лчінці і на Півночі 1984 р. та інші.аналогічні двосторонні угоди, і міжнародні наукові організації (Рада наукових спілок, Міжнародна асоціація по довічній мерзлоті, МІ:гнироднші аркшчниП комітет та ін.). Зарубіжні вчені брали участь в деякії . національних прої рамах дослідження Арктики. Разом з тим дослідники на-

сгійно підкреслювали необхідність утворення спеціальною механізму дім полегшення міжнародного наукового співробітництва в Арктиці, який би не замінювач вже існуючі інституції, а виконував функції по ефективному координуванню прк-тнчшіх досліджень різної дисциплінарної спрямованості і тримав би цю сферу осторонь «ід політичних баталій, ідо в період холодної війни значно ускладнювали проведення наукових робіт на міжнародній основі чи робили їх неможливими зовсім. Звичайно, з'явилася пропозиція про створення наукової арктичної організації, еквівалентної Спеціальному комітету з антарктичних досліджень (СКАР). У дисертації аналізуються етапи розвитку цісї пропозиції. У- 1990 р. цей процес завершився утворенням Міжнародного арктичного наукового комітету (ІАСК). Ця неурядова наукова організація створена для заохочення і полегшення міжнародного співробітництва в арктичних .дослідженнях. ІАСК прагне сприяти науковим дослідженням Арктики в усіх галузях і на користь всьому арктичному регіону. ІАСК складається з Ради, Регіональної Ради, робочих груг, Арктичної наукової конференції і Секретаріату, розміщеного в м. Осло (Норвегія). Рада - головний науковий оріан ІАСК, відкритий для будь-якої держави, що мас досвід і традиції арктичних досліджень, тобто і для України. Створення ІАСК стало можливим тільки завдяки чималому оздоровленню міжнародних відносин і новому політичному клімату у взаємовідносинах Схід - Захід. Ураховуючи досвід Антарктики і канадську пропозицію про створення міжнародної регіональної арктичної організації - Арктичної Ради, є сенс припустити, шо заснування ІАСК відкриває новий період у регіональному розвитку.

Параграф 4.4 "Співробітнні'дво в екологічній сфері” розкриває характер екологічних проблем Арктики і розглядає політичні та правові аспекти їх вирішення. У дисертаційному дослідженні зазначається, шо концепція безпеки наприкінці XX сг. почала включати в себе й екологічний компонент. Так, у перебігу роботи ?-ї Конференції ООН з морсі,кого права відзначалося, що однією з причин поширення національної юрисдикції на морські простори була необхідність забезпечення екологічної безпеки. ' '

Складні екологічні проблеми Арктики не можуть бути вирішені належним ’•акіс\і без об'єднання зусиль арктичних та інших заінтересованій держав па до j*noi>o;imfi чн багатосторонній основі, існує чимало міжнародних угод щодо •.(.-«логічного співробітництва в Арктиці і запобігання забрудненню цьо. о регіону.

Низка статей Конвенції ООН поморському праву 1982 р. (192, 194, 197, 199, 207. 20С, 210-212, 234. 235) дає правові підстави для співробітництва держав у справі захисту і збереження морського середовища Арг.ики. Проте пряме використання положень цих егатей над то проблематичне, бо Конвенція не містить ефективної о інституту санкцій за порушення її положень. Такі юридичні формулювання Конвенції 1982 р. як "повинні намагатися", "ке менш ефективні", "мати такий же ефект” та інші ииглядають досить иевизначено, щоб підсилювати боротьбу держав із забрудненням морського середовища.

Ряд глобальних і регіональних угод (Конвенція про запобігання забруднення морського середовища шляхом скидання речовин із суден і літаків 1972 p., Міжнародна конвенція по попередженню забруднення із суден 1973 р. з Протоколом 1978 р. де іієї, Конвенція про запобігання забруднення морського середовища з наземних джерел 1974 р. та іи.), двосторонні угоди (Радянсько-американська угода у галузі захисту навколишнього середовища 1972 p., Канадсько-датська угода про співробітництво щодо захисту морського середовища 1983 p., Американсько-канадська угода по арктичному співробітництву 1988 р. та ін.) і деякі інші "жорсткі'1 і "м'які" джерела міжнародного права мають сприяти міжнародному екологічному співробітництву в Арктиці, проте, наскільки ефективне це сприяння?

Лмсрпкіиіський юрнсг-міжшіродник Д. Брубакер вважає, що існуючі міл'народпо-пршіові улсоСш ііеидсодшіі в справі забезпечення скологі'іішї безпеки її Арктиці. Він пважаг, то існуючі економічні, екологічні, соціальні, полігико-сіратсгічні і привіті аргументи з исіпо визначеністю свідчать про необхідність прийняття арктичної еколопчпої угоди. 11а його иои.яд, роботи авторитетних юристів-міжпаролннків, міжнародні судові рішення, загалі.іюапзішш ііршіцигш і норми міжнародного нравп і практика держи її дають припоні підстави для опрашованіш іакої угоди. У свою чергу Д. БруІЗакер пропонує проект регіональної Арктичної коїшищії і шести додаткових протоколі!» до неї. У вигляді моделі ним була взята Барселонська конвенція по захисту Середземного моря від забруднення 1976 р. Обидві конвенції рамкового типу. Треба визначити, що проект Д. Брубакера і юридично, і політично конструктивнії!! і гіопннпі привернути увагу державші* структур заінтересованих сторін. Однак зміст проекту свідчить про те, що, незважаючи на назву, запропонована кошіспиія і додаткові протоколи мають справу лише із забрудненням арктичного морського середовища. Хоч добре відомо, що сухопутні райони Арктики погребують екологічного захисту не менше морських. Тому видасться необхідним розповсюдити дію запропонованої Арктичної конвенції з серіею додаткових протоколів на всю Арктику або розробити дві рамкові конвенції по захисту морського і сухопутного середовища цього регіону з системою додаткових протоколів до них, оскільки екосистема Арктики - це цілісне інтегральне утворення.

У дисертації розглядається проблема інституалііаиії ї'.роцесу по утворенню системи екологічної безпекп на Півночі Землі. Одним з елементів цісї системи став Процес Рованіемі, названий за місцем проведення першої міжнародної конференції по захисту навколишнього середовища Арктики в 14*91 р. у Фінляндії. Як перша, так і друга конференція в Пууке (Гренландія) в 1993 р. обмежилися прийня ттям декларації, тобто різновиду "м'якого" права. Воші не призвели до створення ефективного правового режиму екологічного захисту Арктики, незважаючи на те, що екологічна ситуація в цьому регіоні поіребуе застосування жорстких обов’язкових заходів. Знову запропонована Канадою Арктична Рада уявляється найбільш прийнятним форумом для опрацювання і прийняття міжнародних угод по збереженню і захисту арктичного навколишнього середовнша.

Параграф 4.5 "Арктична Рада і процес утворення нового правового режиму в Арктиці" присвячено дослідженню питань інегитуалізацп процесу формування нового правового режиму в арктичному регіоні. Як уже відзначалося раніше, для Арктики в ділі створення міжнародної міжурядової організації з метою прискорення процесі» формування нового правового режиму найбільш плідною є канадська пропозиція з утворення Арктичної Ради. Просторовою сферою діяльності цієї регіональної організації мас бути Арктика в цілому. Південний кордон цього регіону повинен визначатися кожною арктичною державою з урахуванням своїх особливостей. і подальшим розробленням загальної концепції південної межі Арктики. Арктична Рада може бути створена шляхом підписання главами держав та урядів восьми країн арктичного регіону політичної угоди з метою спрощення процедури її утворення. Беручи до уваги геополігичні особливості регіону, Арктична Рада могла б мати певні атрибути, притаманні ОБСЄ (публічну дипломатію, консенсу-альне прийняття рішеї ,, взаємну поступливість та ін.), але на підміну від ОЬ-'Є, Арктична Рада повніша бути організацією багат ірівневою, включати у свій склад аркнічні держави, представників корінних народів Півночі, уряди адміністративно-територіальних олшігць арктичних районів північних держав, арктичні НУО і пачігь їіеаркшчппх акторів, заінтересованих у вирішенні проблем Арктики. Арк-тн па Рада ноклимна стати новим інструментом у справі всеосяжного вирішення

бшагьох проблем цього регіону з урахуванням досвіду, накопиченого міжнародним співтовариством, і якому у той же час іір>ііи\іі»н>і якісно нові риси. Проте, враховуючи роль і значення держав п міжнародних відносинах, в кінцевому рахунку Арктична Рада повинна бути міжурядовою організаціпо. У дисертації досліджуються питання структури Арктичної Ради з метою забезпечення найбільш ефек-тикної роботи цісї міжнародної організації.

вважається, що структура Арктичної Ради мас бути простою: Рада, робочі .рупії і Секретаріат. Радь. могла б збиратися щороку для вирішення найбільш важливих міжнародних проблем арктичного регіону, заздалегідь добре опрацьованих у робочих групах. Безпосередньо для Ради найраціональнішою структурою була б компактна репрезентація, коли в цій будуть представлені вісім делегацій від арктичних держав, одна делегація - від корінних народів Півночі, а десята делегація Суде сформована Північним Форумом - міжнародною організацією урядів арктичних адміністративно-територіальних одиниць північних держав. Неаркзичні держави за інші актори могли б брати участь у роботі Ради за індивідуальними запрошеннями як спостерігачі.

Однією з головних цілей Арктичної Ради повинно бути опрацювання рам-коьоі конвенції для Арктики з серісіо додаткових протоколів до неї. У дисертації аналізуються доктринальні погляди юристів-міжиародників та політологів щодо можлнвнї моделей для такої конвенції: встановлення багаточиселмгого кондомініуму в Арктці (П. Фошиль); встановлення системи управління полярними регіонами га контролю за ни ш з боку ООН (Е.Г. Бальш); утворення сервітутів о арктичному регіоні (В.Е. Весіермейер, В. Гоял); використання антарктичної моделі (У. Сгеа'.і-Стокке, Г. Скагестад).

Дисертант дійшов висновку, шо найбільш придатною відправною точкою в слрасі опрацювання рамкової конвенції для Арктики може служити Договір про І’ішцбергсіі (920 р. У 70-80 pp. аналогічну точку зору щодо Договору 1920 р. висловлювали авторитеті західні вчеш Е. Янгі Ф. Суллі, однак, воші не вказували на можливість використання принципів ДТСК у рамковій Арктичної конвенції. На думку ж автора, принципи ДТСК, встановлені у названому Договорі, могли б бути використані для арктичних територій північних держав і закріплені у рамковій Арктичній конвенції з наступною легалізацією в додаткових протоколах до неї. Ці ііриіггшш не будуть обмежувати суверенітет арктичних держав, як вважають деякі кчторя, >Ъ і'х галізація базуватиметься на місцевих законах і правилах. Крім того, с ««мало ознак, іцо свідчать про модифікацію самої концепції суверенітету. На кершій стадії реалізації принципів ДТСК принцип вільного доступу і рівності прав щодо арктичних територій північних держав для провадження економічної і наут ковоі діяльності, врегульованої нормами національного законодавства, невинен застосовуватися тільки стосовно фізичних і юридичних осіб восьми арктичних дер.ов. Неаркінчні державі! можуть браги участь у «луковому н економічному ітчеробітництві в арктичних районах північних держав на підставі двосторонніх чи інших міжнародних угод. ,

Принцип демілітаризації і нейтралізації відносно арктичного регіону waf бути визначено в запронанованій конвенції як кінцева мета, що мусить досягатися заходами часткової демілітаризації. У додатковому протоколі (або протоколах) ці заходи поршні бути коикреіизовачі. Загальні принципи співробітництва дераав в apKTir:.*ih районах, що с МТСК (відкрите море і повітряний простір над ним), повніші бути також втначені у рамковій Арктичній Конвенції і деталізовані в додаткових протоколах до на. Співробітництво в екологічній сфері слід регулювати двохрівневою системою рамкомх конвенцій: !) за» альші для Аркпіки в цілому і 2} спеціалізованою конвенцією по екологічних питаннях з відповідними додг.гкоадмн

протоколами до них. Додаткові протоколи до рамкової Арктичної Конвенції, що пропонується, могли б служити формою міжнародних угод про режим судноплавства по'Північно-західному проходу і ПМПІ. При цьому в самих цих угодах могла бути використана антарктична мод;- іь ''заморожування" юридичних суперечок про статус даних водних просторів заради здобутку ефективного співробітництва в їх комерційній експлуатації і проведенні наукових досліджень.

Зрозуміло, подані в дисертації ідеї і пропозиції ке е остаточна істина в останній інстанції, а скоріше відправна точка для подальших наукових дискусій з метою знаходження оптимальних політико-правовнх шляхів вирішення актуальних проблем одного з найбільш житгеважливих регіонів Землі - Арктики. Новий міжнародно-правовий режим Арктики повинен забезпечити мирний і гармонійний розвиток цього регіону. Нинішні сприятливі міжнародні обставини дають блискучий шанс для здійснення цієї мети. Завдання полягас в тому, щоб не упустити його.

Висновки в дисертації подаються після кожного параграфа. У висновках останнього розділу дослідження зазначається: 1) Арктика є специфічним географічним і політичним регіоном; 2) корінні народи Півночі відіграють все більш активну і самостійну роль у формуванні нового міжнародно-правового режиму цього регіону. Не можна не погодитися з їх думкою, що Арктиці необхідна міжурядова регіональна організація для ефективнішого вирішення проблем регіону; 3) екологічні проблеми Арктики транснаціональні за своїм характером і тому потінні вирішуватись за допомогою міжнародної конвенції рамкового типу з серією додаткових протоколів до неї; 4) у Арктиці має бути створена регіональна міжурядова організація. Канадська пропозиція про створення Арктичної Ради найбільш прийнятна у цьому відношенні; 5) основна мета Арктичної Ради - вироблення і прийняття Арктичної конвенції рамкового типу з серісю додаткових протоколів до неї за конкретними напрямками співробітництва; 6) принципи ДТСК, зафіксов :ні у Договорі про Шпіцберген 1920 p., могли б використовуватись у рамковій Арктич- 1 ної конвенції щодо арктичних територій північних держав, оскільки Арктика по-іребує колективних зусиль у вирішенні проблем цього регіону; 7) нинішня сприятлива ситуація на міжнародній арені створює хороші умови для формування нового міжнародно-правового режиму Арктики з метою мирного і гармонійного розвитку регіону в інтересах арктичних держав та міжнародного співтовариства в цілому.

СПИСОК ОСНОВНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДИСЕРТАНТА З ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ

Монографії: , ,

- Quo Vadis, Arcticum? Міжнародно-правовий режим Арктики та тенденції' його розвитку. - Харків: Основа, 1996. - 376 с. (23,5 друк, арк.), англ. мовою;

- Шпицберген: история и современность. Международно-правовой аспект. -Карьков:Основа, 1992.- 128с. (10друк, арк.);

Розділи в колективних монографіях:

- Т;,е Process оГ the Regime Formation in the Arctic and the Arctic Council // l-riis, P.(ed.), The Internationalization Process and the Arctic. • Roskilde: University Press, 1994. - pp. 75-80 ( ,3 друк, арк.);

Сгатті в наукових журналах та збірниках:

- Между народно-правовой статус Шпицбергена И Известия вузов. Правоведение. - 1990, - № 3. - С. Sii-92 (у співавторстві з М.В. Буроменським - І друк, арк.);

зо

- Мурманские шшшипнвы СССР и Шпицберген II Акіуалиіме проблемы

правовой реформы: Сборпшс научных ірудои.- Кнсп, 1990. • С, 132-138 (0.5 лр\ к. арк.); '

- Доювору о Шпицбергене - 70 лег//Проблемы правовою реіулнрования

общественных отношении в период перестройки. Сборник сгатен молодых viJCHblV ДимПШСН АІІ СРСР I S. 12.1991р. №>45756 (0,5 друк, арк.): '

- The Higher the Latitudes, the Bigger the Politics II International Challenges (I he

Fnotjni'Nansen Institute, (bio, Norway). - 1992. - Vol. 12. - No. 3. ■ P. 47-53 (0,3 друк, арк.); • . "

- Щодо юридичної природі! державної території спільного корнетувашія // Право України. - 1993. - ДЬ І. - С. 36-39 (0,3 друк. арк.);

- 'іhe Legal Status of the Northern Sea Route// Polar Record (Ihe Cambridge University, Cambridge, Great Br'tain). - 1994. - Vol. 30(174). - P. 193-200 (0,7 друк, арк.);

- Book Review. Gar Ulfstein, The Svalbard Treaty. From Terra Nuiims to N’orvveysn Sovereignty. Scandinavian University Press, Oslo, 1995, 572 pages II Nordic Journal of International Law. - 1996. - Vol. 65. - P. 328-336 (0,8 друк, арк.);

- Шпіцберген і Україна: історичний га праиовчй аспекти // Вісник Упічсси-ту внутрішніх справ. - Вин. І. Харків, 1996. - С. 110-119 (0,8 друк, арк.);

- The Legal Status of the Northern Sea Route // Northern Sea Route; Future and Perspective. The Proceedings of 1NSROP Symposium Tokyo'95 (1-6 October ,1995). -Tokyo: Ship& Occur Foundz'ion, 1996. - P. 349-354 (0,4 друк, арк.);

- The Russian Arctic Sectoral Concept: Past and Present // Arctic (The Arctic

Institute of North America, The Calgary University, Calgary, Canada). -1997. - Voi. 59. No. t. - P. 29-35 (0,5 друк, арк.); _

Тішчеико Л.Д. Quo vad is, Arcticun? Міжнародно-право anti режим Арктики та тенденції ною розвитку. Харків: Основа, 1496. 376 с., англ. мовою // Дисертац я *;а здобу п я наукового ступеня докери юридичних наук >а спеціальністю 12.00.11 -ї.ііж>іГ!ПЄ'Д:іе право, Інститут держави і права ім. В.М. Корсиького НАМ України, Кга;-.. І997. . '

Дисертацією є монографія, в якій вг.ерше в науці міжнародного нрава ком-г^іскак: дсслід.аусіься пробледіа міжішроидшніравового режиму Арктг ,-и. У цьому дослідхешн увагу зкоішентровано на трьох основних питаннях: І) історії фориу-вгі».?л чіхнчродпо-ііравоеогс режиму Арктики; 2) сучасному, міжнаролнч-игнпы’Щ pe/KHMt арктичного регіону; 3) тенденціях розвіпку иьою режиму. За-прегіог.озаио нове бачггія формування иіжнвродіїо-правового режиму в Аркгшг і вказано на і.соС.хідшсть його інсткгуадізаин, тобто створення регіональної мізкна-рохіс орііі’іізтії - Арктичної Ради. Ця сршііюиія иовинна розробити Арктичну Конвенцію рамковою типу з серіоо додаткоыи протоколів до неї з конкретних галузей співробітництва. Концепцію державної території спільного користування мас буй: враховано ііри розробці ціс; конечнії. Роботу призначено для юристів-мілкародликів, політологів тз фалівдів, що спеціалізуються на арктичній проблематиці. .

ІСиочові слова: Арктика, мі-*народно-правов:ш режим, міжнародний зин-•:зй. міх.гиродна угода, державна т«ріпоріх спільного користування, Шпіцберген, Арктична Рада, Арктична Конвенція рамкового типу.

Тпичсвко Л.Д. Quo vadis, Arcticum? Международно-правовой режим Арк-ІПКН н гендеішнн его развитая. Хярько*: Основа, І9%. 376 с., anns. яз. И Диесфга-цш на соискание научной степенн диктора юридических няук но піеин:іт,г"СіН

12.00.11 - международное право. Институт госучарава и права нм. В.М. Корепко-to НЛП Украшнл, Киев, 1997.

11 качестве диссертации защищается ыоиогрцфия, и которой впервые в науке международного нрав» комплексно чс"> дуется проблема микдуиародно-нрпвовоп) режима Арктки. 13 данном нсследоаатш внимание концентрируется мп грех основных вопросах: I) истории формирования международно-правового режима Арктики; 2) современном международно-правовом режиме арктического ре! нона; 3) тенденциях развития а того режима. Предложено новое видение процесса формирования международно-правового режима в Лркшке и указано па необходимом!. его институализации,т.е.создания региональной международной органп-iamiii - Арктическою Совета. Эта организация призвана разработать Арктическую Конвенцию рамочного типа с серией дополнительных протоколов к ней по кчиарегным направлениям сотрудничества. Концепция государственной территории общего пользования должна бшь взяга в расчет при разработке данной конвенции. Работа предназначен» для юристов-международников, политологов и практиков, специализирующихся на арктической проблематике.

Ключевые слова: Арктика, международно-правовой режим, международный обычай, международное соглашение, государственная территория общего пользования, Шпицберген, Арктический Совет, Арктическая Конвенция рамочного тина.

Timtchenko L.D. Quo Vadis, Arcticum? The International Law Regime of Ihe Arctic and Trends in its Development. Kharkiv: State University Press "Osnova", 1996. 376 p.

Thesis for a doctor’s degree by specialty 12.00.11 - international law. The Korctskiy Institute of State and Law of the National Academy of Science of Ukraine, K)iv, 1997. ’

The thesis is a monograph. For the first time in the international law scicnce the international legal regime of the Arctic is comprehensively analysed. The study focuses on the three main issues: (1) the history of the formation of the Arctic legal regime; (2) the modem international law regime of the Arctic, and (3) the trends in development of. the international law regime of the Arctic. A new viewpoint on the process of regime formation in the Arctic is proposed. It is stated that this process should be institutionalised: A regional international organisation - Arctic Council - has to be established. This organisation should elaborate an Arctic Convention of “umbrella” type ■with a series of additional protocols to it. The concept of state territory for the common use ihould be utilised while elobaraling this con\ention, This study is intended for international lawyers, political scientists and practitioners specialising in the Arctic matters.

Key words: Arctic, international law regime, international custom, international ir ieea ent, state teriitory for the common use, Svalbard, Arctic Council, Arctic '‘'•invention ol '‘mnbrella” type.