АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Судебные органы Украинской Народной Республики и Украинского государства (1917-1920 гг.)»
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РГ6 ОД імені ІВАНА ФРАНКА
1
ВОВК ЮРІЙ ЄВГЕНОВИЧ
УДК 340.0
СУДОВІ ОРГАНИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917-1920 рр.)
Спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Львів - 2000
Дисертацією е рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юриди1 факультету Львівського національного університету ім.Івана Франка.
Науковий керівник -
Тищик Борис Йосипович, кандидат юридични: професор, завідувач кафедри історії та теорії держави юридичного факультету Львівського національного уніве ім.Івана Франка
Офіційні опоненти
Ярмиш Олександр Назарович, доктор юридични професор, 1-й проректор з наукової роботи унівє внутрішніх справ МВС України
Семкіо Віталій Остапович, кандидат юридични доцент кафедри основ права України Льв національного університету ім.Івана Франка.
Провідна організація - Київський національний університет ім.Тараса Шевчен кафедра теорії та історії держави і права.
/' - г / ■
Захист відбудеться *-■ _______2000 року о -А годині на зас
спеціалізованої вченої ради К.35.051.03 у Львівському національному універсі.
ім.Івана Франка за адресою: 79000 м.Гіьвів, вул.Січових Стрільців, 14 (зал зас
юридичного факультету, вуд.409).
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львів( національного університету ім.Івана Франка ( 79005 м.Львів, вул.Драгоманова,5).
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
В.М.КОССАІ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. В умовах- реальної суверенізації України, з творенням та розбудовою незалежної держави з'явилась можливість б’єктивного дослідження раніше заборонених тем з історії українського народу а його державності. Історико-правова наука в наш час отримує якісно нові южливості для свого розвитку, значно зростає інтерес до поглибленого ивчення процесів державотворення і правотворення на українських землях в іинулому.
Вивчення досвіду державотворення та правотворення дає можливість ритично оцінити процес розбудови держави на сучасному етапі і поряд з цим никнути помилок, які були допущені в минулому. Сучасне державне ідродження повинно грунтуватись на об’єктивному переосмисленні минулого державотворчого процесу.
Утворення УНР (1917-1918 рр.; 1918-1920 рр.)та Української держави (1918 і.) займає помітне місце в історії української державності. В процесі їх тановлення формувачась система державних органів, які здійснювали завдання і пункції держави. Значне місце в системі державного апарату УНР та Української [ержави у 1917-1920 роках посідали судові органи. В цей час прийнято велику :ількість нормативно-правових актів, які регулювали їх діяльність. Судова истема в даний період зазнала значних змін. Було створено ряд нових за своєю :уттю судових органів.
Незнання історико-правових умов їх формування, нерозуміння принципів ірганізації і діяльності, структури і компетенції може привести до повторення юмилок у теорії та практиці сучасного державного будівництва в Україні. Поряд : цим, позитивні здобутки, досягнуті в часи формування Української Народної ’еспубліки та Української держави у 1917-1920 роках, можуть і повинні бути іикористані при вирішенні тих складних завдань, які стоять сьогодні перед /країною.
Об’єктом дослідження є.судові органи Української Народної Республіки та /країнської держави у 1917 - 1920 роках.
Предметом дослідження є закономірності організації, структури та сомпетенції судових органів Української Народної Республіки та Української іержави у 1917-1920 роках.
Метою дослідження є встановлення особливостей формування та :труктури судових органів, визначення сфери їх компетенції.
Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:
1 розкрити особливості судового будівництва, показати процес становлення судової системи після проголошення Української Народної Республіки;
’ висвітлити процес утворення нових органів судової влади, з’ясувати їх правовий статус на різних етапах розвитку;
• проаналізувати нормативно-правові акти, що були прийняті в Українські Народній Республіці та Українській державі і які регулювали діяльнісі судових органів;
• висвітлити особливості функціонування органів судової влади, вказати на ■ зміни, які були внесені в організацію їх діяльності;
• виявити причини, що негативно впливали на діяльність судів;
• вказати на те, що не було чітко розмежовано сферу компетенції мі
українськими судами і німецькими та австро-угорськими військово-польовим судами, що діяли на території України.
Методологічною основою дослідження с положення про наявній
закономірностей державно-правового розвитку, сучасні загально-теоретичі уявлення про державу та право. Використано системно-структурний, історикі правовий, логічний, порівняльно-правовий методи дослідження, а також мете кількісного та якісного аналізу документів.
Джерельну базу даного дослідження склали матеріали з фонд;
Центрального державного архіву вищих органів влади та управління Україні Центрального державного історичного архіву України у м.Києві, Державної архіву Київської області. Помітну роль в дослідженні відіграли періодичі видання 1917-1920 років, різноманітна історико-правова, історична і монографічна література.
Наукова новизна дослідження. У роботі на основі аналізу значні кількості архівного матеріалу та законодавства комплексно досліджен організацію, структуру та компетенцію судових органів УНР та Українські держави у 1917-1920 роках.
Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у наступни основних положеннях.
• Порядок створення, організаційну структуру, функції новостворених судовп органів чітко не було визначено.
• Штати військових судів не було укомплектовано, за невеликим виключення» досвідченими фахівцями. Мали місце випадки, коли функції суддів військовії судів виконували особи без юридичної освіти і відповідної підготовки.
• Сферу компетенції між українськими судовими органами і німецькими і австро-угорськими військово-польовими судами, що діяли на територ України у 1918 році, чітко не розмежовано.
• Керуючись наказами свого командування, німецькі та австро-угорсы військово-польові суди, в період перебування їх на території України у 191 році, приймали до свого провадження значну кількість кримінальних спра щодо цивільних осіб. Військова влада Німеччини інколи втручалась цивільно-правові спори громадян.
• Діяльність значної кількості цивільних судів в період Центральної Ради і період Директорії була припинена, насамперед, у зв’язку з бойовими діямі
з
Поряд з цим, як свідчать архівні матеріали, деякі з них продовжували функціонувати і в той час.
• Судові органи УНР та Української держави у 1917-1920 роках не виконували повного мірою свої завдання щодо охорони від всяких посягань на суспільний і державний лад, права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб, а також не могли повного мірою забезпечити захист всіх форм власності. Причини полягали, насамперед, в тому, що в той час в країні була нестабільна соціально-економічна ситуація, майже безперервно тривало військове протистояння, не створено дієвого апарату управління, було відсутнє ефективне законодавство, яке б діяло в надзвичайних умовах.
В процесі дослідження було виявлено та введено в науковий обіг ряд нормативно-правових актів, які регулювали діяльність судових органів і які були до цього часу невідомими: постанова “Про звільнення від мобілізації де-яких урядових осіб Судового відомства” від 9 січня 1919 року; постанова “Про тимчасові правила обрання присяжних засідателів” від 9 січня 1919 року; постанова “Про скасування головної слідчої комісії при Директорії" від 8 лютого
1919 року; закон “Про утворення Держазної Слідчої Комісії для розслідування подій повстання 29 квітня 1919 року” від 30 квітня 1919 року; постанова “Про відкриття діяльності Київського Апеляційного суду” від 31 липня 1919 року; закон “Про деякі зміни і доповнення закону 21 січня 1918 року про організацію військових судових інституцій та їх компетенцію і закону 30-го травня 1918 року про підсудність військовим судам, та про скасування законів 8-го листопаду 1918 року і 6 жовтня 1919 року” від 21 квітня 1920 року; “Інструкція начальникам військових частин, при яких засновано Військові Суди, щодо проведення виборів та складання реєстрів тимчасових суддів” від 21 квітня 1920 року; закон “Про відновлення діяльності Головної Військової судової Управи і про встановлення її штату” від 7 червня 1920 року; постанова “Про утворення Комісії для переведення досудових слідств про зловживання в Київській Комендатурі, Київськім Карно-розшукнім відділі та в Контррозвідці при штабі VI дивізії"’ під 8 липня 1920 року; закон “Про заміну кар під час війни” від 28. вересня 1920 року; закон “Про переведення справ, що підсудні штабовим судам, під час війни” від 28 вересня 1920 року; закон “Про прискорене поступовання у Вищих Військових Судах” від 26 жовтня 1920 року; постанова “Про призначення і вибори Мирових Суддів, про утворення тимчасових Відділів Окружного суду на повітах, про порядок обрання присяжних засідателів та про деякі зміни щодо переведення і дальшого руху досудових слідств” від 31 жовтня 1920 року; закон “Про поширення компетенції мирових Суддів по карним та цивільним справам та про підвищення грошової кари за провини” від 31 жовтня 1920 року; “Інструкція прифронтовим Комісарам та Начальникам повітів, щодо відновлення діяльності Судових та Тюрмового Управління Установ відомства Міністерства Юстиції в місцевостях, які підлягають Цивільному управлінню при Головній
Команді Військ УНР, по закону з 24 вересня 1920 року” (жовтень 1920 року); “Положення про вище військове управління в Українській Народній Республіці” від 12 листопада 1920 року та інші.
Поряд з цим, в процесі дослідження в науковий обіг було введено значну кількість архівних матеріалів, з якими не працювали дослідники і які відповідно не були використані в наукових працях. Це, зокрема, матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України: Ф.905 - Оп. 1.- Сир.4, 253; Ф.905,- Оп.2,- Сир.129, 1380, 2184, 2186, 2630, 2731, 2743, 2806, 2873, 2958, 3077, 3140, 3250; Ф.905.- Оп.6,- Спр. 111; Ф.905.- Оп.7,-Спр. 1; Ф.2207.- Оп.1,- Спр.47, 48, 250, 325, 1024, 1589, 1590, 1631; Ф.2208,-Оп.1- Спр. 19, 191; Ф.2208- Оп.2.- Спр.35, 39, 50, 74, 81, 84; Ф.2209,- Оп.1,-Спр.47 та інші.
Науково-практичне значення дослідження. Положення, які обгрунтовані в дисертаційному дослідженні, висновки, які зроблено на основі цього, можуть бути використані при подальших наукових дослідженнях, в навчальному процесі в юридичних та інших спеціальних навчальних закладах, зокрема в лекційних курсах з історії держави і права України, проведенні семінарських занять, написанні дипломних, курсових і контрольних робіт.
Для вдосконалення судової системи сучасної України дисертант пропонує г проекті закону " Про судовий устрій", у відповідності до ст. 125 та 129 п.8 Конституції України передбачити поряд з Верховним, вищими спеціалізованими, місцевими судами, створення регіональних апеляційних судів. Апеляційні суди переглядатимуть за апеляціями учасників процесу рішення судів у справах, які розглянуті у першій інстанції і не набрали законної сили. На нашу думку, вони повинні бути регіонального рівня, поскільки за процесуальними повноваженнями структурно знаходяться між першою та касаційною інстанціями. В Українській Народній Республіці та Українській державі у 19171920 роках було передбачено функціонування трьох регіональних апеляційний судів: Київського, Харківського і Одеського. Зважаючи на приєднання . західноукраїнських земель у, кінці 30-х на початку 40-х років XX століття і входження у 1954 році до складу України Криму, а також враховуючі' територіальне розташування і зручність транспортних зв’язків, доцільно, \\г нашу думку, в сучасній Українській державі запровадити регіональні загальні апеляційні суди та регіональні спеціалізовані апеляційні суди.
Апробація результатів дослідження. Основні ідеї і висновки дисертацг обговорювались на засіданні кафедри історії та теорії держави і прав: Львівського національного університету ім.1.Франка. Вони викладені в шесті: наукових статтях, в одній брошурі та у виступах на наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (III регіональне конференція, Львів, 1997), “Проблеми державотворення і захисту прав людини і Україні” (IV регіональна конференція, Львів, 1998), Міжнародна науковг
конференція 4Тетьман Павло Скоропадський та Українська держава 1918 року” (Київ, 1998), “Конституція України та актуальні проблеми побудови правової держави” (II науково-практична конференція, Рівне, 1999).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків (обсяг 164 с.), списку використаних джерел (на 23 с.) та додатків (на Зс.).
ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначено мету і характер дослідження, методологічну основу, сформульовано наукову новизну та положення, які виносяться на захист, висвітлено науково-практичне значення роботи, показано апробацію результатів дослідження.
У першому розділі “Огляд літератури та джерел за темою дослідження” окреслено основні етапи розвитку наукової думки за даною проблемою. Зазначається, що тема дослідження висвітлена ще недостатньо. Причина полягає перш за все у тому, що тема УНР та Української держави була в свій час однією з найбільш негласно заборонених тем. Поряд з цим, в радянських архівах зберігалась значна кількість документів, за допомогою яких можна було висвітлити це питання.
В зарубіжній українознавчій літературі не приділялось належної уваги судовим органам УІІР та Української держави у 1917-1920 роках. В праці Л.Мишуги в загальних рисах охарактеризовано судові органи, що діяли в той час. В працях Д.Дорошенка, С.Доленги, І.Нагаєвського, П.Скоропадського, М.Шкільнпка та інших частково приділяється увага судовим органам в період с тановлення української державності у 1917-1920 роках.
Після проголошення незалежності України, на сучасному етапі, з’явилась можливість об’єктивного дослідження раніше заборонених тем. З істориків права найбільш докладно досліджував судову систему УНР та Української держави
О.М.Миронснко. В своїх працях вчений ввів в науковий обіг ряд архівних матеріалів, пов’язаних з функціонуванням судової системи. Було також виявлено та проаналізовано певну кількість нормативно-правових актів. Поряд з цим, окремі аспекти, пов’язані з закономірностями організації, структури і компетенції судових органів, залишилися поза увагою дослідника.
Свій внесок у вивчення даної проблеми зробили також Ж.О.Дзейко,
О.Л.Копилснко і М.Л.Копилснко, М.В.Кравчук, М.М.Кобилецький, Б.Й.Тищик і
О.А.Вівчаренко та інші.
Матеріал, в якому стисло характеризується судова система в період становлення української державності у 1917-1920 роках поміщений в навчальних посібниках з історії держави і права України для студентів юридичних вузів та факультетів за редакцією В.Г.Гончаренка, за редакцією А.И.Рогожина, за
редакцією О.О.Шевченка, авторів В.С.Кульчицького, М.І.Настюка, Б.Й.Тищика; П.П.Музиченка та інших. Поряд з цим слід зазначити, що в більшості навчальних посібників відсутній матеріал, який характеризує судову систему періоду Директорії.
З сучасних українських істориків частково досліджували в своїх працях, поряд з іншими питаннями, проблеми, пов’язані з судовими органами
О.Колянчук, Ю.Павленко і Ю.Храмов, Я.Тинченко та інші.
Слід зазначити, що ряд питань, пов’язаних із закономірностями організації, структури та компетенції судових органів УНР та Української держави у 1917-
1920 роках, залишилися поза увагою дослідників. Не використано також значну кількість архівних матеріалів, які дозволяють висвітлити ці питання.
Поряд з цим, автор розуміє, що досліджувану тему неможливо з’ясувати в межах однієї чи декількох праць. Дане дисертаційне дослідження є лише спробою зробити свій посильний внесок у ту важливу роботу, яка проводиться істориками права і мета якої - всебічне і об’єктивне вивчення історії українського права.
У розділі II “Становлення Української Народної Республіки та Української держави (1917-1920 рр.)” розкрито основні етапи становлення національної державності на українських землях, що тривалий час входили до складу Російської імперії.
Показано специфіку виникнення і функціонування органів державної влади і управління,Зазначається, що Центральна Рада під впливом подій, що мали місце в той час, пройшла шлях поступової еволюції від громадського органу до вищого органу державної влади. Поряд з цим, їй не вдалось налагодити ефективний державний апарат. Вказується на причини, що привели до падіння Центральної Ради.
З приходом до влади Павла Скоропадського розпочався новий етап в галузі державного будівництва. Свою діяльність він розпочав з рішучої відмови від політики Центральної Ради. Фактично вся повнота влади в країні зосереджувалася в руках Павла Скоропадського, який проголосив себе Гетьманом України. Принципу розподілу влад в Українській державі не існувало. Крім управлінської функції, на Раду Міністрів було покладено підготовку законопроектів і подання їх на затвердження Гетьмана. В складі Ради Міністрів з’явились нові інституції, вдосконалено внутрішню структуру міністерств. Система місцевих виконавчих органів наближалась до тієї, яка існувала в свій час в колишній Російській імперії. Органи державної влади і управління функціонували ефективніше, ніж в період Центральної Ради.
Поряд з цим, восени 1918 року ситуація в Українській державі складалась не на користь П.Скоропадського. Повстання, підняте Директорією, привело до загибелі Української держави і сприяло захопленню, через деякий час, України більшовиками.
З приходом до влади Директорії було відновлено назву держави -Українська Народна Республіка. В Декларації від 26 грудня 1918 року зазначалось, шо Директорія повинна діяти до скликання Трудового конгресу. Напередодні його відкриття, в Києві на Софійській площі оголошено “Універсал :оборності”, де зазначалось про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну державу.
Поряд з цим, фактичного об’єднання не здійснено. Обидві частини держави продовжували функціонувати цілком автономно. На думку дисертанта, по суті це була лише декларація про наміри об’єднання.
23 січня 1919 року на сесії Трудового конгресу затверджено акт з’єднання ЗУНР і УНР. Було вирішено скликати найближчим часом парламент, а до його скликання вся повнота влади була зосереджена в руках Директорії. Ій надавались законодавчі, вищі виконавчі, установчі та інші повноваження.
Поряд з цим, автор зазначає, що Директорії не вдалось створити дієвих органів державної влади і управління. Наголошується, що фактично вся влада на місцях зосереджувалась в руках численних отаманів, які були майже не підконтрольними. Цс, а також інші чинники зумовили падіння УНР в добу Директорії.
Авгор також намагається з’ясувати в цілому основні причини втрати незалежності у 1917-1920 роках.
У третьому розділі “Судові органи Української Народної Республіки в період Центральної Ради (1917-1918 рр.)” дисертант розкриває особливості формування судових органів УНР. Зазначається, що лише після повалення Тимчасового уряду в Петрограді з’явилась можливість створення в складі Генерального секретаріату органу управління судовою системою.
Незабаром, після свого обрання, секретар судових справ М.Ткачснко направив циркуляр керівникам судових установ і прокурорам, в якому зазначав, що в перехідний період вони повинні “невпинно і неослабно стежити за розвитком революційних ідей і пристосовувати діючі кодекси до нових умов часу”. Видання даного циркуляру було помилковим кроком новообраного секретаря судових справ. Цей документ не міг сприяти зміцненню законності і правопорядку і мав популістський характер.
Через деякий час після створення секретарства судових справ, Центральна Рада вирішила приступити до реформування судової системи. 2 грудня 1917 року прийнятий закон “Про утворення Генерального суду”, а 17 грудня 1917 року -закон “Про заведення апеляційних судів”. Порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів регулювався законом “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів” від 23 грудня 1917 року. Автор викладає основні положення даних нормативно-правових актів, вказує на гі недоліки, які мали місце при формулюванні окремих норм.
Дисертант, сппраючись на архівні матеріали, підкреслює, що незважаючи на те, що були прийняті відповідні закони і сформовано персональний склад Генерального і Київського апеляційного суду, судді змогли приступити до виконання своїх обов’язків лише наприкінці квітня 1918 року.
До 17 квітня 1918 року Генеральний суд не мав навіть власного приміщення. Офіційне відкриття діяльності Київського апеляційного суду відбулось 1 квітня 1918 року. Ллє поряд з цим, як свідчать архівні матеріали, ще 5 квітня 1918 року відбувались судові засідання Київської судової палати. Слухання справ в Київському апеляційному суді розпочалось з другої половини квітня 1918 року.
Щодо окружних судів і мирових судових інституцій, то слід зазначити, що з початком бойових дій Радянської Росії проти УНР і з початком, незабаром, громадянської війни, діяльність багатьох судів була зупинена. Секретар судових справ Української Радянської Республіки В.Люксембург надіслав телеграму на місця, в якій зазначав на необхідності “приступити до скасування всіх старих судових закладів”. Поряд з цим, спираючись на численні архівні матеріали, дисертант робить висновок про те, що незважаючи на несприятливі умови, деякі окружні суди і мирові судові інституції продовжували функціонувати і в той час.
Після повернення на Україну Центральної Ради разом з військами Німеччини і Австро-Угорщини почалось поступове відновлення діяльності тих органів судової влади, які вимушені були припинити свою діяльність. Відновив свою діяльність і Одеський комерційний суд.
В цей час було також зроблено спробу реформувати судову систему у відповідності з новим адміністративно-територіальним поділом УНР. Вживались заходи до налагодження діяльності військових судІЕ. 5 березня 1918 року затверджена “Інструкція військовим революційним судам”. Згідно з інструкцією, губернським комендантам надавалась можливість створення військових революційних судів для розгляду справ про вбивства, підпали, пограбування, згвалтування, розбійні напади, що були вчинені цивільними і військовими особами.
Аналізуючи “Інструкцію, військовим революційним судам” і викладаючи основні її положення, дисертант робить висновок, що даний документ був досить ліберальним нормативно-правовим актом. Особливо це дається взнаки, коли порівняти її з “Положенням про революційні трибунали”, затвердженим більшовицьким народним секретарством судових справ Української Радянської Республіки. Поряд з цим, дисертант наголошує, що використовувати тоталітарно-репресивні методи навіть в той час було недоцільно, адже це був шлях до беззаконня і терору. Разом з тим, в інструкції потрібно було передбачити жорсткі санкції для покарання винних у вчиненні таких злочинів, як: вбивство, розбій, згвалтування, підпал.
Автор робить висновок, що Центральній Раді не вдалось створити дієвих судових органів, які б сприяли стабілізації ситуації в країні. Значна кількість
кримінальних справ щодо цивільних осіб розглядалась німецькими і австро-угорськими військово-польовими судами. Цс в свою чергу суперечило чинному на той час законодавству. Дисертант, спираючись на архівні матеріали, приводить приклади втручання німецьких військово-польових судів в сферу компетенції українських судів. Поряд з цим, наводяться приклади, коли до німецьких військово-польових судів віддавались особи, які підозрювались у вчиненні злочинів за межами УНР.
Зазначається, що лише 25 квітня 1918 року був виданий наказ генерал-фельдмаршала Г.Ейхгорна, в якому в загальних рисах вказувалось, за вчинення яких злочинів цивільні особи підлягали німецьким військово-польовим судам. Військовослужбовці регулярних збройних формувань УНР, згідно з цим наказом, не були підсудні даним судам.
Для розгляду злочинів, що були вчинені військовослужбовцями УНР на її території, планувалось створити, згідно з наказом військового міністра № 103 від 23 квітня 1918 року, два вищі військові суди - один в Києві і один в Катеринославі і 17 штабних судів. Через декілька днів після призначення суддів військових судів, влада в країні, при сприянні окупаційних військ, перейшла до Павла Скоропадського.
У розділі IV “Організація, структура та компетенція судових органів Української держави (1918 рік)” зазначається, що з приходом до влади Павла Скоропадського розпочався новий етап в галузі судового будівництва, який відрізнявся від попереднього і мав ряд своїх характерних особливостей. В цей час було прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які регулювали діяльність судових органів.
З травня 1918 року міністром судових справ був призначений М.Чубинський. Зазначається, що пріоритетним напрямком діяльності міністерства на початковому етапі було відновлення функціонування тих судових органів, які наприкінці 1917 - на початку 1918 року вимушені були припинити свою діяльність.
В “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року були підтверджені повноваження Генерального суду як вищого судового органу. Поряд з цим, дисертант наголошує, що доцільність створення Генерального суду була поставлена Павлом Скоропадським під сумнів і вже 17 травня 1918 року створено комісію, метою якої було підготувати законопроекти про утворення Державного Сенату і судових палат.
Автором зроблений висновок про те, що Генеральний суд Української держави функціонував з 29 квітня по 23 серпня 1918 року. За цей час справи розглядалися в трьох департаментах: цивільному, карному і адміністративному. Наголошується на тому, що мали місце випадки втручання Гетьмана в сферу компетенції Генерального суду. Проаналізувавши норму ст.7 “Законів про тимчасовий державний устрій України", зроблено висновок про те, що Павло
Скоропадський мав можливість змінити вирок будь-якого судового органу Української держави.
З І вересня 1918 року вищим судовим органом став Державний Сенат. Закон “Про утворення Державного Сенату” прийнятий 8 липня 1918 року. В ньому було визначено структуру вищого судового органу, порядок призначення сенаторів, вимоги до них та інші питання. Поряд з цим зазначалось, що діяльність Державного Сенату повинна була регулюватися відповідним законодавством колишньої Російської імперії.
Вся документація Державного Сенату відповідним чином реєструвалась. На підставі архівних матеріалів з’ясовано, що мовою офіційних ділових документів в Державному Сенаті була як російська, так і українська. В деяких випадках діловодство велось паралельно на обох мовах. Проте інколи використовувалась виключно російська.
Зазначається, що за короткий період діяльності в Державному Сенаті було розглянуто значну кількість справ. На підставі архівних документів приводяться дані щодо кількості справ, які були вирішені сенаторами цивільного, карного і адміністративного судів. Найбільшу кількість справ розглянули сенатори карного генерального суду.
Систему загальних судів Української держави становили: Київський апеляційний суд, судові палати, окружні суди. Дисертант наголошує, що в Українській державі до прийняття закону “Про судові палати й апеляційні суди” діяли з одного боку - Київський апеляційний суд, а з іншого - Одеська та Харківська судові палати. Необхідно було усунути протиріччя, які виникали у зв’язку з цим. 8 липня 1918 року був прийнятий закон “Про судові палати й апеляційні суди”. З його виданням скасовувався Київський апеляційний суд і відновлювалась діяльність відповідної судової палати. Члени Київського апеляційного суду, які відповідали вимогам закону Тимчасового уряду від 20 березня 1917 року, призначались на відповідні посади в Київській, Харківській і Одеській судових палатах. Порядок призначення суддів судових палат надалі повинен був регулюватись нормами закону “Про судові палати й апеляційні суди”. Підкреслюється, що поряд з налагодженням діяльності судових палат, відбувся процес відновлення діяльності тих окружних судів, які наприкінці 1917 і на початку 1918 року вимушені були призупинити свою діяльність. Станом на 16 серпня 1918 року в Українській державі функціонувало 19 окружних судів, а до лютневої революції - їх нараховувалось 25. Автор аналізує ряд нормативно-правових актів, які були прийняті в Українській державі і які регулювали діяльність окружних судів. Вказано на причини, які негативно впливали на їх діяльність.
Поряд з окружними судами, в Українській державі діяли мирові судові інституції. Станом на 16 серпня 1918 року функціонувало 112 міських і повітових з’їздів мирових суддів. Дисертант досліджує нормативно-правові акти,
кі були прийняті в Українській державі і які визначали організацію, структуру і омпетенцію мирових судових інституцій. Підкреслюється, що керуючись иниим на той час законодавством, міністр юстиції мав можливість сформувати :овий склад мирових судових інституцій і міг фактично впливати на їх ;іяльність.
На підставі архівних матеріалів автор зазначає, що вибори мирових суддів не ідбулись в таких повітах: Бахмуцькому, Володимир-Волинському,
'айсинському, Дубнівському, Житомирському, Ковельському, Новгород-'іверському, Овруцькому, Рівненському і Старокостянтинівському.
Поряд з функціонуванням мирових судових інституцій, окружних судів, Гиївського апеляційного суду (Київської, Харківської, Одеської судових палат), 'енерального суду (Державного Сенату) в Українській державі діяв також Одеський комерційний суд, який керувався у своїй діяльності відповідним аконодавством колишньої Російської імперії. Штат суду, розмір посадового юаду і клас посади службовців визначався постановою Ради Міністрів Української держави. Поряд з цим, згідно з законом “Про судові палати й пеляційні суди”, змінювався порядок оскарження рішень Одеського :омерційного суду. Апеляційне оскарження передбачалось в Одеській судовій іалаті, а касаційне - в цивільному генеральному суді Державного Сенату, використовуючи архівні матеріали, автор вказує, що незабаром після прийняття іаного закону в Одеській судовій палаті вже почали розглядати апеляційні карги на рішення Одеського комерційного суду.
Зазначається, що з 18 серпня 1918 року в Одесі повинен був засновуватись юртовий призовий суд при військово-морському суді, який існував до цього в
і.Севастополі. Наводиться порядок призначення суддів портового призового уду. Зазначається, що вже 7 серпня 1918 року були зроблені призначення іерших членів суду. Так зокрема, міністр юстиції О.Романов призначив в цей ;ень Сопова і Вержбицького членами даного суду. Проте судді портового іризового суду так і не змогли приступити до виконання своїх обов’язків. Автор юбить висновок, що поскільки не існувало де-факто військово-морського флоту' Української держави, то і не існувало відповідно військово-морського судового ідомства, а також портового призового суду, що повинен був діяти при ньому.
Військові суди існували в армії. Процес їх формування відбувався поряд з творенням регулярної армії, якої в період Центральної Ради практично не було. Іідкреслюеться, що вже в травні 1918 року був складений реєстр осіб (206 оловік), призначених па військово-судові посади. Зазначається, що на початку :нування Української держави зберігав чинність наказ військового міністра УНР а № 103 від 23 квітня 1918 року про створення Київського і Катеринославського ищих військових судів і 17 штабних судів. Новопризначений міністр військових прав отаман Рогоза наказав вжити заходів, які були б спрямовані для айшвидшої організації військових судів з тим, щоб дані суди вже найближчим
часом розпочали свою діяльність. Перелік справ, які підлягали розгляду військових судах, визначався законом “Про військову підсудність” від ЗО траві 1918 року.
Дисертант аналізує і викладає основні положення значної кількос нормативно-правових актів, які були прийняті в Українській державі і я регулювали організацію, структуру і компетенцію військових суді Підкреслюється, що наприкінці існування Української держави був значі розширений перелік складів злочинів, які підлягали розгляду у військових суд; за законами військового часу. Спираючись на архівні матеріали, приводять* приклади, коли цивільних осіб - громадян Німеччини і Австро-Угорщини, я підозрювались у вчиненні важких злочинів на території Української держав віддавали для подальшого розпорядження військовій владі цих країн. Разом тим, підкреслюється, що дані справи повинні були розглядатись українськи.ч військовими судами за законами військового часу.
Наголошується, що як і в період Центральної Ради, німецькими і австр угорськими військово-польовими судами розглядалась значна кількіс кримінальних справ щодо цивільних осіб, які проживали на території Україн Автор аналізує нормативно-правові акти, які видавались військові; командуванням Німеччини і Австро-Угорщини і в яких визначено підсудніс справ військово-польовим судам цих країн. Дисертант приходить до висновк що в даних нормативно-правових актах, лише в загальних рисах окреслюваві перелік складів злочинів, підсудних військово-польовим судам.
Автор вступає в полеміку з І.Нагаевським, який у своїй праці “Істор Української держави двадцятого століття” ствержує, що німецькі військов польові суди за поранення і вбивства своїх військовослужбовців, як мІ{ покарання застосовували грошовий штраф, - відповідно 10 і 40 тис; карбованців. На думку дисертанта, це твердження не відповідає дійсності. За да види злочинів військово-польові суди Німеччини як міру покарані застосовували не грошовий штраф, а смертну кару.
Дисертант зазначає, що для уникнення численних непорозумінь, я виникали між українськими судами і німецькими та австро-угорськик військово-польовими судами, було створено “Комісію по упорядкуванню слраЕ арештами і усунення міжвідомчих непорозумінь”, яку очолив О.Ф.Романо Підкреслюється, що після закінчення роботи комісії, органи судової вла; Української держави фактично отримували тільки право мати деяку інформаці щодо справ, у яких цивільні особи звинувачувались у вчиненні певних вид злочинів.
Наголошується, що інколи мали місце факти розстрілу німецька військовими українських селян без суду і слідства. На підставі архівні матеріалів зазначається, що представники німецької військової влади інко.! втручались в діяльність українських судових установ і давали вказівки останні
к потрібно вирішувати цивільно-правові спори громадян. Приводяться риклади, коли військовослужбовці Німеччини, Австро-Угорщини, а в окремих ипадках і України, захоплювали приміщення українських судів для своїх отреб. Це, в свою чергу, не сприяло зміцненню законності і правопорядку і ідривало авторитет органів судової влади серед населення.
У розділі V “Судові органи Української Народної Республіки в добу директорії (1918-1920 рр.)” автор розкриває особливості організації, структури і омпетенції судових органів в цей непростий період історії.
Де за часів перебування уряду Директорії в Києві, 2 січня 1919 року прийнятий ікон, згідно з яким скасовувався утворений в період Гетьманату Державний їенат, а особи, які займали в ньому відповідні посади, звільнялись, •ідновлювалась діяльність створеного за часів Центральної Ради Генерального уду під назвою Надвищий суд УНР. Суддями Надвшцого суду були призначені олишні судді Генерального суду, а повноваження порядкуючого визнано за Іиколою Радченком.
В своїй діяльності вищий судовий орган повинен був керуватись іконодавством, прийнятим в період Центральної Ради, а також відповідними ормативно-правовими актами колишньої Російської імперії. Аналізуючи архівні атеріали, автор приходить до висновку, що Надвищий суд УНР в добу [иректорії не функціонував.
Поряд з прийняттям закону про скасування Державного Сенату прийнято а кож закон, згідно з яким скасовувались Київська, Харківська і Одеська судові алати і відновлювалась діяльність Київського апеляційного суду. Дисертант ідкреслює, що хоч і був виданий даний закон, постанову “Про відкриття іяльності Київського апеляційного суду” прийнято, у зв’язку з веденням ойових дій, лише 31 липня 1919 року. Відкрити діяльність останнього ередбачалось лише в складі одного департаменту для всіх справ, підлеглих пеляційному суду. Зазначається, що міністру юстиції тимчасово надавалась ожливість поширювати юрисдикцію Київського апеляційного суду на всі ісцевості, що контролювались армією УНР і не входили до округу даного суду, пираючись на архівні матеріали, а також зважаючи на те, що. в той час велись айже безперервні бойові дії, дисертант приходить до висновку, що Київський теляційний суд в добу Директорії не діяв.
Поряд з цим автор зазначає, що органи державної влади УНР на територіях, <і контролювались її військами, намагались налагодити діяльність окружних /дів і мирових судових інституцій до того часу, поки залишки армії УНР під іском наступаючих радянських військ у листопаді 1920 року вимушені були грейти через р.Збруч на території, зайняті польською армією. Аналізуються зрмативно-правові акти, які регулювали діяльність окружних судів і мирових лцових інституцій і які були прийняті в добу Директорії.
Використовуючи архівні матеріали, автор наголошує, що органам державної влади УНР, незважаючи на вкрай несприятливі обставини, вдалось налагодити діяльність деяких окружних судів і мирових судових інституцій. Поряд з цим зазначається, що значна кількість кримінальних справ щодо цивільних і військових осіб розглядалась військовими судами. Були створені і діяли: військово-польові, штабні, вищі військові суди.
Дисертант аналізує нормативно-правові акти, які визначали організацію, структуру і компетенцію військових судів і які були прийняті в УНР. Наголошується, що закон “Про надзвичайні військові суди” від 26 січня 1919 року мав значні недоліки. Вказується, що перелік складів злочинів, які розглядались надзвичайними військовими судами, встановлювався не законом, г наказом того чи іншого військового начальника, який поширювався на зазначені в наказі військові частини і території.
На основі архівних матеріалів автор приводить приклади, за вчинення яки> злочинів цивільні і військові особи віддавались до надзвичайних військовий судів. Поряд з цим наголошується, що згідно з законом від 21 квітня 1920 рок\ “Про деякі зміни і доповнення закону 21 червня 1918 року про організацік військових судових інституцій та їх компетенцію і закону 30 травня 1918 рою, про підсудність військовим судам та про скасування законів 8 листопада 19Н року і 6 жовтня 1919 року”, вищі військові суди мали право приймати до свогс провадження практично будь-яку кримінальну справу. Автор приходить де висновку, що склалась ситуація, коли одна і та ж сама справа могла розглядатисі як надзвичайним судом, так і вищим військовим судом. Тим самим не було чітке розмежовано підсудність справ між цими судами.
Дисертант підкреслює, що у вересні, жовтні і на початку листопада 192( року була прийнята значна кількість нормативно-правових актів, які регулювалі діяльність військових і цивільних судів і які були до цього часу невідомими.
У висновках, які завершують роботу, наводяться основні аспекті дослідження, формулюються найсуттєвіші результати дисертації.
Основні висновки є такими:
1. Повалення Тимчасового уряду в Петрограді дало поштовх важлива державотворчим процесам в Україні. Одним з них було становленні національної судової системи.
2. З початком бойових дій Радянської Росії проти УНР і з початкон громадянської війни, значна кількість колишніх судів фактично припииилі свою діяльність. Після повернення Центральної Ради в березні 1918 року н; територію України, почалось поступове відновлення їх діяльності.
3. Судді Генерального і Київського апеляційних судів розпочали свою діяльністі лише напередодні припинення існування Центральної Ради. Персональниі склад Харківського і Одеського апеляційних судів не сформовано. Була спроб;
реформувати всю систему цивільних судів відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР.
. У період Центральної Ради не створено чіткої системи військових судів УНР, хоча наприкінці її існування прийнято відповідний нормативно-правовий акт. Реалізувати його не було можливості, адже через декілька днів після його опублікування Центральна Рада припинила своє існування. Військово-революційні суди, які діяли згідно з інструкцією, затвердженою міністерствами юстиції, внутрішніх справ, військових справ і до компетенції яких належали певні види злочинів, вчинені як військовими, так і цивільними особами, не виконували в повній мірі свої завдання.
і. В період перебування військ Німеччини і Австро-Угорщини на території України у 1918 році, військово-польові суди цих країн, керуючись наказами свого командування, могли розглядати значну кількість кримінальних справ щодо цивільних осіб. Це в свою чергу суперечило чинному на той час законодавству. Незважаючи на те, що було створено “Комісію по упорядкуванню справ з арештами і усунення міжвідомчих непорозумінь”, не було чітко визначено, які справи повинні розглядатись німецькими і австро-угорськими військово-польовими судами, а які українськими. Військова влада Німеччини деколи втручалась в цивільно-правові спори громадян. Мали місце випадки, коли засуджених військово-польовими судами мешканців України відправляли для відбування покарання за межі України. Інколи військово-польові суди приймали до свого провадження справи щодо цивільних осіб, які звинувачувались у вчиненні злочинів за межами України.
5. Для розгляду злочинів, які були вчинені військовослужбовцями Української держави, у 1918 році створено систему військових судів - Київський та Катеринославський Вищі військові суди і штабні суди при штабах дивізій, корпусів та головному штабі. Поряд з цим, військово-морських судів в Українській державі не існувало, поскільки не існувало де-факто військово-морських сил. Портовий призовий суд, що повинен був діяти в Одесі, не функціонував, незважаючи, на те, що було сформовано його персональний склад.
7. З утворенням Державного Сенату як вищого судового органу Української держави, Генеральний суд припинив свою діяльність. Незважаючи на те, що Генеральний суд і Державний Сенат функціонували нетривалий період часу, суддями цих органів судової влади було розглянуто значну кількість справ. Мали місце випадки втручання Павла Скоропадського в сферу компетенції Генерального суду.
3. У період Гетьманату, через деякий час, було скасовано Київський апеляційний суд і відновлено діяльність Київської, Харківської і Одеської судових палат. Апеляційні скарги на рішення Одеського комерційного суду розглядались в Одеській судовій палаті.
9. В добу Директорії вищим судовим органом був Надвнщий суд, але він не дія у зв’язку з тим, що в той час велись фактично безперервні бойові дії. Бул відновлено Київський апеляційний суд, але з тієї ж причини він г функціонував. З цивільних судів в добу Директорії діяли лише деякі окружі суди і мирові судові інституції на тих територіях, які контролювались армієї УНР.
10. В період існування УНР, за часів Директорії, переважна більшіст кримінальних справ щодо цивільних і військових осіб, згідно з чинним на тс час законодавством, підлягала розгляду військовими судами. В той час пр військових частинах створено військово-польові, надзвичайні, штабні і Вии військові суди. Не було чітко розмежовано - які справи повинні розглядатис Вищими військовими судами, а які надзвичайними. Військово-морських суд в УНР не існувало.
11. Правову основу діяльності судових органів становили, насампере, нормативно-правові акти, які регулювали їх функціонування і були прийняті УНР та Українській державі у 1917-1920 роках. Діяли також нормативні правові акти колишньої Російської імперії, якщо вони не суперечили новор^ законодавству.
Основні положення і висновки викладені в наступних публікаціях автора:
1. Вовк Ю.Є. Організація, структура та компетенція судових органів Українська держави (1918 р.).-Львів: Світ, 1999.-48 с.
2. Вовк Ю.Є. Вищий судовий орган та Київський апеляційний суд в доС Директорії//Право України.- 1999.-№ 11.-С.128, 129, 137.
3. Вовк Ю.Є. Окружні суди та мирові судові інституції УНР в добу Директорії Держава і право - К., 1999 - Вип.З.- С.38-44.
4. Вовк Ю.Є. Військові суди Української держави у 1918 році: досвід сучасність // Держава і право - К., 1999.- Вип.4- С. 66-73.
5. Вовк Ю.Є. Створення Центральною Радою судової системи в Україні (191' 1918 рр.) // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових стате історичного факультету Волинського державного університету ім.Ле Українки.-Луцьк, 1999-Вип.4-С.9-15.
6. Вовк Ю.Є. Особливості діяльності вищого судового органу Українські держави (1918 р.) // Наукові записки з української історії. Переясла; Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди Переяслав-Хмельницький, 1999 - Вип.УІ - С.49-53.
7. Вовк Ю.Є. Організація військових судів періоду Гетьманату // Гетьман Паві Скоропадський та Українська держава 1918 року. Матеріали II міжнародні наукової конференції.-К., 1998.-С.99, 100.
Анотація
Вовк Ю.Є. Судові органи Української Народної Республіки та Української держави (1917-1920 рр.). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за :пеціальністю 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і іравових вчень. - Львівський національний університет імені Івана Франка, ГІьвів, 2000.
Дисертація присвячена проблемі становлення судових органів Української -Іародної Республіки та Української держави у 1917-І920 роках. Розкрито особливості судового будівництва. Висвітлено процес утворення нових органів :удової влади. Проаналізовано значну кількість нормативно-правових актів. Зиявлено причини, що негативно впливали на діяльність судів.
Ключові слова: Українська Народна Республіка, Українська держава, судові )ргани, нормативно-правові акти, суд.
Аннотация
Вовк Ю.Е. Судебные органы Украинской Народной Республики и /краинского государства (1917-1920 гг.) - Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата юридических наук по :пециальности 12.00.01. - теория и история государства и права; история юлитических и правовых учений .- Львовский национальный университет шени Ивана Франко, Львов, 2000.
Диссертация посвящена проблеме становления судебных органов Украинской Народной Республики и Украинского государства в 1917-1920 ■одах. Раскрыты особенности судебного строительства, показан процесс тановления судебной системы после провозглашения Украинской Народной ’еспублики. Исследован процесс образования новых органов судебной власти.
Установлены особенности формирования и структура судебных органов, іпределена сфера их компетенции. Проанализировано значительное количество юрмативно-правовых актов, которые регулировали деятельность судебных ірганов и были приняты в Украинской Народной Республике и в Украинском осударстве в 1917-1920 годах. Отмечены особенности функционирования органов судебной власти, указано на те изменения, которые были внесены в ірганизапию их деятельности. Установлены причины которые негативно влияли (а деятельность судов.
Отмечено, что во время пребывания войск Германии и Австро-Венгрии на ерритории Украины в 1918 году, сфера компетенции между украинскими удобными органами и германскими, а также австро-венгерскими воєнно-
полевыми судами чётко не была разграничена. Руководствуясь приказами своег командования, германские и австро-венгерские военно-полевые <£Суд1 принимали к своему производству значительное количество уголовных дел отношении гражданских лиц. Это в свою очередь противоречило действующем в то время законодательству. Военные власти Германии иногда вмешивались гражданско-правовые споры граждан. Имели место случаи, когда приговорённы германскими военно-полевыми судами жителей Украины отправляли дл отбывания наказания за пределы Украины.
Отмечено, что в период Центральной Рады и Директории значительно количество гражданских судов не функционировали в связи с боевым действиями, хотя, как свидетельствуют архивные материалы, некоторые из ни: несмотря на неблагоприятные условия, продолжали действовать и в то время.
В период существования Украинской Народной Республики, во времен Директории, большинство уголовных дел в отношении гражданских и военны лиц, согласно действующему в то время законодательству, подлежал рассмотрению военными судами. Установлено, что порядок образована организационную структуру, функции новообразог.аных военно-полевы; черезвычайных, штабных, Высших военных судов, чётко не были определень Указано, что нормативно-правовые акты, которые регулировали деятельност военных судов имели ряд существенных недостатков.
В процессе исследования проанализировано значительное количеств материалов из фондов Центрального государственного архива высших органе власти и управления Украины, Центрального государственного историческог архива Украины в городе Киеве, Государственного архива Киевской облает! Ряд исследованных архивных материалов были введены в научный оборе впервые. Вместе с тем, в научный оборот также впервые были введен: некоторые ранее неизвестные нормативно-правовые акты, которые регулировал деятельность судебных органов Украинской Народной Республики Украинского государства в 1917-1920 годах.
Сделан вывод, что судебные органы Украинской Народной Республики Украинского государства в 1917-1920 годах не выполняли в полной мере сво задания по охране от всяких посягательств на общественный и государственны строй, права и законные интересы физических и юридических лиц, а также н могли в полной мере обеспечить защиту всех форм собственности.
Ключевые слова: Украинская Народная Республика, Украинскс
государство, судебные органы, нормативно-правовые акты, сфера компетенцш суд.
Annotation
Vovk Ju. Je. The Judicial bodies of the Ukrainian National Republic and of t Ukrainian State (1917-1920). - Manuscript.
The thesis is being submitted for a degree of Candidate of the Laws, according specialty 12.00.01 - theory and history of the state and law; history of political and / knowledge - Lviv National University after Ivan Franko, Lviv, 2000.
The thesis deals with the problems of establishing judicial bodies of the rainian National Republic and of the Ukrainian State within 1917-1920. The :uliarities of court structure are revealed. The author investigates the process of mation of new judicial bodies. A considerable number of legal actswas analysed, e author also reveals the reasons causing the negative influence on the activity of irts.
Key words: Ukrainian National Republic, Ukrainian State, judicial bodies, legal s, court.
