АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Международно-правовые аспекты создания и использования вооруженных сил в соответствии с Уставом ООН.»
се
22 КІНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ^ ■■ • ст,
с= с; ~ ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
с=
*в“ Ю -«з
*— г— <г-
£і- ■— УДК 341.24
АБУ- САЛЕХ АСААД КАМАЛ
Міжнародно-правові аспекти створення і використання збройних сил відповідно до Статуту ООН
Спеціальність 12.00.11 — міжнародне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Київ—1998
Робота виконана на кафедрі міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник кандидат юридичних наук
МУРАВЙОВ Віктор Іванович
доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти доктор юридичних наук, професор
член-кореспонденг Академії правових наук України ДЕНИСОВ Володимир Наумович завідуючий відділом міжнародного права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
кандидат юридичних наук МЕРЕЖКО Олександр Олександрович в.о. доцента Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України
Провідна установа Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого
Захист відбудеться “13” квітня 1998 р. о “ 14°° ” годині на засіданні
спеціалізованої вченої рада к 26.001.10 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка за адресою: 254119 м. Київ, вул. Мельникова 36/1
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.
Автореферат розіслано [ беррия 1998 р.
' У*
•' ^ '•"/ І. <Г\
Ач
спеціалізованої вченої раїїи З иіп
Вчений секретар
ЗАБЛОЦЬКАЛ.Г.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Статут Організації Об’єднаних Націй заборонив державам використовувати силу при вирішенні спірних питань, надавши право Раді Безпеки на основі колективних дій держав-членів ООН здійснювати необхідні заходи для підтримання або поновлення міжнародного миру і безпеки (ст. 42). Але, незважаючи на цю заборону, після другої світової війни у багатьох регіонах світу мали місце численні збройні конфлікти, які завдали величезних страждань втягнутим у них народам і неодноразово загрожували перерости у ще більш критичні ситуації. їх виникнення було результатом різних міжнародних та внутрішніх факторів, у тому числі “холодної війни”, яка тривалий час велася між двома “наддержавами” — США та СРСР. Але і після розпаду СРСР збройні конфлікти не припинилися, а навіть почастішали, про що свідчать події останніх років на Близькому Сході, у регіоні Персидської затоки, Афганістані, колишній Югославії, Руанді, Карабаху, Абхазії тощо.
Для припинення збройних конфліктів, що загрожували миру і безпеці народів, Організація Об’єднаних Націй спрямувала багато зусиль на створення у її межах та під її керівництвом миротворчих збройних сил, які мали діяти у зонах таких конфліктів для їх ліквідації або послаблення, крім того, останнім часом світовим співтоваритвом були проведені силові операції, здійснені збройними силами окремих держав з метою відновлення миру і безпеки у регіоні Персидської затоки (ліквідація у 1991 році наслідків агресії Іраку проти Кувейту та "лютневої кризи" у 1998 році навколо Іраку) та на території колишньої Югославії. Ця практика ООН являє собою важливий досвід міжнародного співтовариства щодо розв'язання збройних конфліктів, яка наповнює новим змістом відповідні положення Статуту ООН про створення і законність діяльності збройних сил при здійсненні ними своїх функцій. Водночас ця практика ООН породила чимало невгоначених питань, пов’язаних із правовою оцінкою зазначених операцій, зокрема щодо їхнього мандату і статусу, меж застосування ними сили, а також права сторін конфлікту на самооборону, яке складається як із договірних, так і звичаєвих, норм міжнародного права і неоднозначно трактується різними державами, зокрема США.
Отже, проблема створення і використання збройних сил відповідно до Статуту ООН є однією із актуальніших і гострих у сучасних міжнародних відносинах. Вона постійно перебуває у центрі уваги як самої Організації
Об’єднаних Націй, так і багатьох держав, особливо тих, які беруть безпосереднью участь у миротворчих операціях ООН, направляючи у складі цих сил свої військові контингенти в райони конфліктів. До таких держав належить й Україна, яка після проголошення у 1991 р. незалежності активно сприяє розв’язанню місцевих та регіональних збройних конфліктів; зокрема вона бере участь своїм військовим контингентом у миротворчих силах ООН по підтриманню миру у Боснії (територія колишньої Югославії). Тому питання міжнародно-правового статусу миротворчих сил ООН набуло для України важливого практичного значення як з політичної, так і міжнародно-правової точки зору.
Стан дослідження проблеми. Питаннями розв’язання міжнародних спорів, застосування сили, самооборони і використання військових контингентів під егідою ООН ті сю чи іншою мірою займалося чимало представників міжнародно-правової науки сучасних країн СНД, утому числі українських. Це— дослідження Є.С.Алєксандрової, В.С.Бруза, В.Н.Денисова, С.В.Ісаковича, Є.С. Кривчикова, Г.І.Морозова, В.С.Семенова, О.І.Скакунова, В.М.Фєдорова, ЄА.Шибаєвої, С.В.Чорного та ін. Серед представників інших країн ці проблеми досліджували такі вчені, як Я.Броунлі, В.Друч, Д.Бсуст, Н.М.Волдак, Д.Давід, Й.Дінілтейн, Г.Кельзен, К.Колляр, М.Маллісон, Л.Оішенгейм, Ч. Хайд, Дж.Стоун. Однак більшість праць вказаних дослідників торкалися питань використання збройних сил періоду “холодної війни" і протистояння двох “наддержав”, що обмежувало роль цих сил. У даний час, коли все більшого значення набуває тенденція до розширення мандатів збройних сил ООН, перед наукою міжнародного права постало завдання дати нову оцінку їхньої ролі у досягненні основної цілі ООН, а саме підтриманні миру і безпеки в інтересах усього міжнародного співтовариства. Але в українській юридичній науці таких узагальнюючих досліджень з цієї проблематики все ще немає.
Зв’язок роботи Із науковими програмами , планами, темами. Тематика дисертації є складовою частиною науково-дослідної роботи Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Правові основи і механізми забезпечення суверенітету України”.
Мета та основні завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є аналіз міжнародно-правових аспектів щодо створення і діяльності збройних сил відповідно до Статуту ООН в умовах підвищення їхньої ролі у розв’язанні збройних конфліктів, а також висвітлення ряду теоретичних і
з
практичних питань, пов’язаних із тлумаченням відповідних положень Статуту ООН і резолюцій Ради Безпеки стосовно конкретних операцій по підтриманню миру, які стали міжнародними прецендентами.
З огляду на це основна увага у дисертаційному дослідженні приділена вирішенню таких завдань:
• визначенню поняття “сили” відповідно до Статуту ООН, у тому числі принципів колективної безпеки і права на самооборону у світлі проведення операцій ООН;
• висвітленню міжнародно-правової основи використання операцій ООН по підтриманню миру відповідно до Статуту цієї Організації;
• визначенню правових підстав застосування конкретних операцій ООН по підтриманню миру у період “холодної війни” та в сучасних умовах, коли перестало існувати глобальне протистояння держав;
• з’ясуванню з точки зору міжнародного права рішень ООН щодо застосування створених нею збройних сил у регіоні Персидської затоки для припинення агресії Іраку проти Кувейту та збройних сил для ліквідації збройного конфлікту на території колишньої Югославії;
• встановлення можливих сфер удосконалення механізмів ООН у процесі створення і застосування збройних сил для розв’язання збройних конфліктів.
Методичні та науково-теоретичні засади дослідження грунтуються на положеннях Статуту ООН у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, в яких визначено вирішальну роль ООН у цих питаннях, включаючи створення і межі використати збройних сил. У дисертаційній роботі застосовувалися також загальновизнані у правовій науці методи дослідження, засновані на визнанні загальнолюдських цінностей. Це, зокрема, такі методи, як нормативний, історичний, порівняльний, системний та ін.
Принципово важливим для даного дисертаційного дослідження є положення та ідеї, відображені у працях вчених з питань загальної теорії і практики міжнародного права. Зокрема, йдеться про праці В.Г.Буткевича. ВЛ.Василенка,
О.Ф.Висоцького, В.І.Євштова, В.Н.Денисова, С.В.Ісаковича, Є.С.Кривчихової, Д.Б.Левіна, І.ІЛукашука, В.І.Муравйова, А.П.Мовчана, В.С.Семенова, Є.І.Скакунова, Д.І.Фельдмана, В.Н.Федорова. У роботі використані і праці арабських юристів-міжнародників, а саме праці Абдулах Аль-Ашала, Баті Дін Аль-Рашиді, Ахмада Юсуф Аль-Корі та ін.
Крім того, при написанні дисертації досліджувалися найважливіші міжнародно-правові документи: Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності із Статутом ООН, 1970 р., рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН з питань поновлення миру у тих або інших регіонах світу. Розглянуті також регіональні документи Ліги Арабських Держав, НАТО, заяви глав держав Персидської затоки з питань організації і застосування миротворчих збройних сил ООН у цьому регіоні тощо.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що у ній відповідно до Статуту ООН та практики його застосування визначено новітні тенденції використання збройних сил у конкретних міжнародних ситуаціях, зокрема у регіоні Персидської затоки та на території колишньої Югославії. Це сприяє кращому розумінню питань, пов’язаних із підтриманням міжнародного миру і безпеки у випадках збройних конфліктів і проведенням миротворчих операцій відповідно до Статуту ООН та рішень Ради Безпеки. У дисертації сформульовано практичні рекомендації щодо удосконалення застосування норм міжнародного права при використанні збройних си в тому числі миротворчих збройних сил ООН.
Можна зазначити такі аспекти використання результатів дисертаційного дослідження:
• науково-дослідний — з точхи зору аналізу теоретичних аспектів створення та використання збройних сил відповідно до Статуту ООН в умовах підвищення їхньої ролі;
• освітній — у процесі викладання вузівських курсів міжнародного права, спецкурсів права міжнародної безпеки та права міжнародних організацій;
• правозастосовний — у практиці МЗС України та МЗС арабських країн з питань участі їх військових контингентів у миротворчих операціях ООН.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в аналізі принципів і норм Статуту ООН з питань підтримання міжнародного миру і безпеки, встановлення новітніх тенденцій використання збройних сил для ліквідації міжнародним співтовариством збройних конфліктів відповідно до Статуту ООН. У дисертації вперше в Україні досліджено комплекс взаємопов’язаних між собою питань міжнародно-правового .регулювання створення і діяльності збройних сил
ООН та на основі узагальнення практики ООН проаналізовано теоретичні і практичні аспекти участі держав у цих силах.
На захист виносяться такі наукові результати дослідження:
• Поняття застосування сили в сучасному міжнародному праві грунтується насамперед на основі Статуту ООН і будь-яке вільне тлумачення державами його положень з цього питання є порушенням їхніх міжнародних зобов’язань.
• Порушенням міжнародних зобов’язань є тлумачення принципу самооборони відокремлено від Статуту ООН, тобто лише як звичаєвої норми міжнародного права. У зв'язку з цим концепція превентивної самооборони має розглядатися як така, що не відповідає вимогам сучасного міжнародного права.
• Збройні конфлікти у регіоні Персидської затоки та на території колишньої Югославії виявили певні розбіжності між державами щодо мандату зброшшх сил ООН та меж застосування ними сили відповідно до рішень Ради Безпеки ООН.
• У постконфронгаційний період спостерігається тенденція надання збройним силам ООН більш широкого мандату для застосування сили, ніж це було в епоху “холодної війни”.
• Основою дня узгодження рішень про створення і використання миротворчих збройних сил ООН має бути точне визначення ООН їхнього мандату із суворим дотриманням положень Статуту ООН про колективну безпеку та враховуванням розвитку цих положень відповідно до практики ООН.
Апробація та публікація результатів дисертаційного дослідження. Дисертаційні положеній обговорювалися на засіданні кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Її основні положення розглядалися також на науково-практичних семінарах, що проводилися у цьому Інституті. Основні ідеї дисертації викладено у трьох опублікованих наукових працях.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох роздішв і семи підрозділів, висновку та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 176 список використаних джерел займає 14 стор.
ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується актуальність і рівень дослідженостї теми
дисертації, визначаються її мета та завдання, дається характеристика методології роботи, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які
виносяться на захист, показується теоретичне і практичне значення дисертації, зазначається рівень її апробації, характер публікацій та впровадження результатів дослідження.
Розділ перший “Міжнародно-правові підстави створення і використання збройних сич відповідно до Статуту ООН”—присвячений аналізу найважливіших принципів права міжнародної безпеки, які у разі виникнення збройного конфлікту можуть слугувати для міжнародного співтовариства законною підставою для створення відповідно до Статуту ООН колективних збройних сил з метою розв’язання такого конфлікту.
У міжнародному праві до нашого часу не набуло усталеного значення поняття сили, хоча п.4 статті 2 Статуту ООН встановлює обов’язок усіх держав утримуватися в їх міжнародних відносинах від заірози силою чи її застосування. В одних випадках поняття сили тлумачиться саме як збройна сила, а в інших воно включає в себе й економічні, політичні та інші форми її застосування. У дисертації підкреслюється, що термін “сила” згідно п.4 статті 2 Статуту ООН, як і сам принцип утримання від загрози силою чи її застосування, необхідно розглядати, виходячи із усього комплексу існуючих прав і обов’язків держав. Крім того, згаданий принцип має виходити із загального змісту Статуту ООН у світлі його цілей та принципів, сформульованих у преамбулі та Главі І Статуту ООН.
Базуючись на такому підході до тлумачення принципу утримання від загрози силою чи її застосування, дисертант прийшов до висновку, що Статут ООН зв’язує здійснення основних цілей ООН з повного відмовою держав від загрози силою чи її застосування і що термін “сила” згідно п.4 статті 2 Статуту ООН означає не тільки збройну силу, але й інші форми примусу економічного, політичного та іншого характеру. Таке широке розуміння “сили" підтверджується, на думку дисертанта, співсгавленням зазначеного п. 4 статті 2 та Глави VII Статуту ООН із статтею 41 і частково статтею 50, в яких вказано, що порушенням зобов’язань держав є застосування економічної та політичної сили стосовно інших держав, а також із статтями 39, 48 і 49, в яких визначено протиправність застосування сили у широкому розумінні і без поділу її на збройні і незбройні форми.
У дисертації особливо наголошується, що зазначені форми застосування сили мають розглядатися протиправними, якщо вони спрямовані проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності держави або
здійснюється ііішим шляхом, несумісним з цілями ООН, а саме: з підтриманням міжнародного миру і безпеки, розвитком дружніх відносин між народами на основі поваги принципу рівноправ’я і самовизначення народів. У ній також обгрунтовано положення про те, що протиправне застосування сили в широкому розумінні знаходить підтвердження і розвиток у ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, зокрема у резолюцій 2160 (XXI), яка встановлює, “що збройний напад однієї держави на іншу або використання сили в будь-яхій іншій формі всупереч Статуту ООН, є порушенням міжнародного права, яке тягне за собою міжнародну відповідальність”. У дисертації показано, що подібне тлумачення “сили” як протиправної поведінки держави міститься й у таких міжнародних документах країн, що не приєдналися, як Бандунська, Белградська та Каїрська декларації, а також у Статуті Організації Африканської Єдності та інших міжнародних актах.
Дисертантом піддано критиці погляди прибічників вузького тлумачення поняття незаконного застосування “сили”, які, на думку автора, оперують досить штучними аргументами, зокрема можливим виникненням загрози розмивання основоположного у сфері права міжнародної безпеки статті 51 Статуту ООН, і не враховують достатньою мірою накопиченого ООН досвіду щодо заборони застосування сили. Зроблено висновок, що ознаки незаконного застосування економічної і політичної сили па практиці залежать не тільки від характеру цієї сили, а й від співвідношення економічної і політичної могутності держави, яка звертається до такої сили, і держави, до якої вона застосовується. При цьому могутні та слабкі в економічному та політичному відношеннях держави не можна ставити на один рівень міжнародної відповідальності. У зв’язку з цим у дисертації обгрунтовано положення, що поняття “сили” згідно п.4 статті 2 Статуту ООН має більш широке значення, ніж “збройна сила”, і воно охоплює усі форми прояву сили, які застосовуються однією державою проти територіальної недоторканності і політичної незалежності іншої держави, за умовою, що їх застосування мало вплив і результати, схожі до застосування збройної сили.
У дисертації показано, що важливе значення для визначення характеру застосування сили (законного або незаконного) має також тлумачення права на самооборону. В міжнародній практиці останнє нерідко слугувало для виправлення незаконного застосування сили, а фактично агресії, зокрема для вторгнення військ СРСР у Чехословаччину (1968) і Афганістан (1979), як аргумент для обох сторін в
ірано-іракській війні, для воєнних операцій США в Нікарагуа (1980) та вторгнення їхніх збройних сил у Гренаду (1983). Тому і в міжнародному праві існують ропі і суперечливі тлумачення принципу права на самооборону.
Зроблено висновок, що встановлення у статті 51 Статуту ООН права на самооборону свідчить про якісний розвиток цього принципу, що діяв раніше лише ж звичаєва норма міжнародного права. Це стало поворотним пунктом у його більш точному тлумаченні і не стільки тому, що він набув значення договірної норми, хоча й це, звичайно, має важливе значення, а скільки завдяки тому, що здійснення цього принципу вперше було поставлено під контроль усього міжнародного співтовариства.
У дисертації висловлено погляд, що право на самооборону не є винятком із принципу заборони застосування сили, який відстоюють ряд авторів, а являє собою вимушений захід, спрямований саме на забезпечення принципу заборони сили. Іншими словами, право на самооборону здійснюється у межах міжнародного права і ставиться під контроль міжнародного співтовариства, безпосередньо Ради Безпеки ООН, яка й зобов’язана засгососвувати колективні заходи для припинення збройного конфлікту та притягнення до відповідальності агресора. Таке тлумачення права на самооборону випливає із змісту Статуту ООН і насамперед статті 51, де боротьба з агресією кваліфікується як загальна справа усіх держав. У зв’язку з цим дана критика поняття превентивної самооборони, яка була сформульована при розгляді справи “Кароліна” (1937) і всупереч Статуту ООН стала використовуватися для розширювального тлумачення принципу права на самооборону. На основі аналізу сучасних міжнародних прецедентів зроблено висновок, що самооборона повинна розглядатися у межах п.4 статті 2 Статуту ООН, тобто як забезпечення принципу заборони застосування збройної сили, і тому стаття 51 має тлумачитися обмежувально.
Дано аналіз положень Статуту ООН, в яких встановлено принцип створення міжнародних збройних сил для підтримання або поновлення міжнародного миру і безпеки та висвітлено особливу роль у цьому процесі Ради Безпеки та п’яти її постійних членів. Примусові заходи, що здійснюються відповідно до резолюції Ради Безпеки, обов’язково повинні спрямовуватися проти конкретної держави, тобто мати форму міжнародно-правових санкцій. Так, відповідно до статті 43 Статуту ООН усі члени Організації за рішенням Ради Безпеки і згодою п’яти її постійних членів та на основі спеціальної угоди
зобов’язуються надавати у її розпорядження національні контингенти своїх збройних сил, допомогу і засоби обслуговуваній, включаючи право проходу. Така угода встановлює конкретні зобов’язання держави щодо виконання рішень Ради Безпеки про забезпечення примусових операцій ООН. Водночас зміст зобов’язань, що покладаються на державу, узгоджуються з нею. Згідно п. З статті 43 спеціальні угода “підлягають ратифікації державами, що їх підписали, у відповідності з їх конституційною процедурою”. Роль Генеральної Асамблеї ООН у цьому процесі обмежена прийняттям рекомендацій, які не зачіпають питань безпосереднього звернення до дій. Ці збройні сили перебувають у підлеглості Ради Безпеки ООН і не повинні втручатися у внутрішні справи держав. Вони мають застосовуватися тільки для підтримання або поновлення міжнародного миру і безпеки та обмежені у часі. При виконанні завдань, поставлених перед ними Радою Безпеки ООН, вони знаходяться під єдиним міжнародним командуванням. Зроблено висновок, що Статут ООН не передбачає створення постійних сил ООН. Контингенти збройних сил, які надаються у розпорядження Ради Безпеки членами ООН, зберігають свій національний характер.
Розділ другий “ Операції ООН по підтриманню миру як особлива форма застосування збройних сил” містить комплекс питань, в яких розглядається різноманітна міжнародна практика створення таких сил, та аналізуються особливості нормативної основи їхнього безпосереднього використання у збройних конфліктах після другої світової війни. Підкреслено, що “холодна війна” негативно вплинула на усю систему колективної безпеки, запровадженої Статутом ООН, оскільки рішешія з питань миру і безпеки великою мірою залежали від збігу інтересів постійних членів Ради Безпеки і прийняття ними цих рішень на основі принципу одностайності. Тому система колективної безпеки стала розвиватися шляхом створення миротворчих збройних сил ООН, в результаті чого виникла спеціальна нормативна база їх використаний, що являє собою подальший розвиток відповідних положень Статуту ООН. Зроблено висновок, що практика операцій ООН по підтриманню миру є досить ефективним інструментом запобігання можливої ескалації збройних конфліктів завдяки постійному контролю на місцях за фактичним роз’єднанням збройних сил сторін, що перебувають у конфлікті, місіям наглядачів, посередницьким послугам Генерального Секретаря ООН. Ці операції стали важливим засобом ООН і сьогодні визнані як загальноприйнята
міжнародна практика. Тим самим була сторена концепція підтримання миру, яка доповнює главу VII щодо застосування примусових заходів по відновленню миру.
У дисертації зроблено аналіз мандатів на операції ООН і показано, що, хоча вони відрізняються один від одного, загальним для них є згода сторін, що перебувають у конфлікті, на розміщення у зоні воєнних дій місій наглядачів або збройних сил по підтриманню миру. їхня мета полягає у роз’єднанні ворогуючих сторін і недопущенні поновлення восіших дій з тим, щоб була створена сприятлива обстановка для дипломатичних засобів розв’язання даного спору. Отже, операції по підтриманню миру можуть мати успіх тільки тоді, коли сторони, що перебувають у конфлікті, поважають їхній статус і дотримуються умов їхнього розміщення. На основі узагальнення практики ООН дано визначення операцій ООН по підгримаїшю миру як таких, що використовують військовий персонал без примусових повноважень з метою допомоги у підтриманні або поновленні міжнародного миру і безпеки в районі збройного конфлікту. Ці операції є добровільними і здійснюються за умови згоди і у співробітництві з боку сторін, що перебувають у конфлікті.
У дисертації розглянуто функції опдзацій ООН по підтриманню миру, які складаються із:
• військових функцій — огляд і контроль за лінією припинення вогню,
нагляд за виведенням військ, збереження буферної зони, організація переміщення військових сил, попередження ескалації ситуації, попередження громадянської війни; ■
• державно-політичних функцій — збереження територіальної цілісності, закону і порядку, забезпечення політичної незалежності, допомога у формуванні прийнятного уряду, забезпечення безпеки населення;
• соціально-політичних функцій — формування нової державної влади, організація виборів і конституційних асамблей, референдумів тощо;
• громадянських функцій — гуманітарна допомога, нагляд і регулювання потоку біженців.
Дисертантом обгрунтовано положення про те, що операції по підтриманню миру являють собою подальший розвиток положень Статуту ООН у сфері підтримання миру і безпеки. Законні підстави їх проведення базуються “на повноваженнях Організації Об’єднаних Націй, які розуміються”, і передбачають прийняття ефективних колективних заходів. Ці повноваження були підтверджені н
Міжнародним Судом ООН, хоча вони й не зазначені безпосередньо у Статуті ООН, але неминуче випливають із необхідності виконання ООН своїх завдань.
Багато уваги приділено аналізу практики ООН у сфері підтримання миру після закінчення “холодної війни” і зроблено висновок, що операції ООН по підтриманню миру набули нових рис. Показовим у цьому відношенні є збройний конфлікт у колишній Югославії, який свідчить про нову тенденцію у застосуванні миротворчих сил ООН. Ця тенденція характеризується розширенням їхнього мандату, у тому числі вперше миротворчим силам ООН були надані права у разі необхідності застосовувати в широких масштабах силу, що обумовило значне збільшення у кількісному та якісному відношеннях військових контингентів держав, які брали у них участь. У дисертації розглянуто найбільш важливі резолюції Ради Безпеки ООН щодо подолання кризи на території колишньої Югославії (їх прийнято понад ста), на основі яких миротворчі сили ООН одержали мандат нового зразка. Саме у цьому мандаті яскраво відбилися зміни, що сталися у світі після закінчення “холодної війни", зокрема зростання одноосібної ролі США у розв’язанні цієї та інших регіональних криз. Вперше для розв’язання регіонального конфлікту під флагом ООН були використані війська країн НАТО, що врешті-решт привело до припинення збройного протистояння ворогуючих сторін.
Однак, поряд із позитивними наслідками діяльності ООН щодо подолання кризи у колишній Югославії, вона виявила й наявність суперечностей між різними державами, зокрема між США, Росією, Грецією, Турцією, мусульманськими країнами. Не було й повної єдності навіть серед країн Європейського Союзу щодо характеру застосування миротворчих сил ООН у цьому регіоні, а саме виявилися розбіжності у тлумаченні мандату миротворчих сил ООН та ролі у них СІНА і НАТО.
Діяльність ООН у період збройного конфлікту в Югославії проводилася у трьох напрямах: у здійсненні охоронних та превентивних заходів; пошуку широкомасштабних дипломатичних засобів розв’язання конфлікту; застосуванні певішх примусових заходів. Збройні сили ООН, що діяли на території колишньої Югославії, мали чисельність 45 тис. чоловік військового і цивільного персоналу. Усі операції ООН складалися із трьох компонентів: військового, поліцейського і цивільного. Основу військового контингенту складали збройні сили НАТО, у тому числі його авіаційні підрозділи мали патрулювати повітряний простір над
так званими зонами безпеки. Рада Безпеки ООН санкціонувала також можливість нанесення ракетно-бомбових ударів у випадку порушення взятих на себе ворогуючими сторонами зобов’язань щодо припинення ними вогню і виникненню загрози життю персоналу ООН. Від імені ООН військовий контингент в Югославії був наділений такими правами: нагляд за припиненням вогню, підтримання режиму кордонів, захисту вантажів з гуманітарною допомогою, забезпечення зон безпеки, сприяння додержанню прав людини, зокрема захист життя цивільного населення.
У дисертації показано недоліки діяльності Ради Безпеки ООН, яка спочатку недостатньо реагувала на масові порушення прав людини на території колишньої Югославії під час збройного протистояння ворогуючих сторін і не змогла створити необхідний механізм, спроможний ефективно подолати цю кризу. Зроблено висновок, що всупереч положенням Статуту ООН, спрямованим на застосування міжнародним співтовариством колективних дій для припинення агресії та будь-якого збройного конфлікту, спостерігається тенденція до використання у таких ситуаціях збройних сил окремих держав або, як у даному разі, військового блоку НАТО. Тому, на думку дисертанта, прийняття рішень про проведешія миротворчих операцій та їх здійснення на практиці, особливо з розширеними мандатами, має бути поставлено під повний контроль Ради Безпеки ООН на підставі положень її Статуту про колективну безпеку.
Необхідно також підкреслити, що хоча зазначена операція ООН по підтриманню миру і характеризується елементами примусу, в цілому вона відповідає цілям і принципам Статуту ООН і враховує попередній досвід ООН, який засновувався на згоді ворогуючих сторін, нейтральності контингентів миротворчих сил і використанні ними сили в порядку самооборони.
Розділ третій "Міжнародно-правові аспекти війни у регіоні Персидської затоки” — присвячений аналізу рішень ООН щодо агресії Іраку проти Кувейту у 1990 р. з метою анексії останнього та висвітленню правових наслідків широкомасштабного використання ООН сили для припинення цієї агресії Та відновлення миру у регіоні.
У дисертації показано, що за всю історію існування Організації Об'єднаних Націй Рада Безпеки фактично вперше у своїй резолюції № 660 від 2 серпня 1990 р. визначила протиправні дії держави як акт агресії, а саме вторгнення військ Іраку в Кувейт. Така кваліфікація поведінки Іраку знаходилася у відповідності з цілями
ООН та компетенцією Ради Безпеки щодо застосування нею дій у відношенні загрози мирові, порушень миру та актів агресії, встановлених у статті 2 і Главі VII Статуту ООН, а також з визначенням “агресії”, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. Цісю ж резолюцією Рада Безпеки зобов’язала Ірак негайно і безумовно відвести з території Кувейту свої війська і приступити до інтенсивних переговорів з останнім для врегулювання існуючих між ними суперечностей; вона підтримала також зусилля усіх держав, спрямованих на ліквідацію наслідків агресії, у тому числі ініціативу Ліга Арабських Держав.
Однак внаслідок невиконання Іраком цієї резолюції Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 661 від б серпня 1990 р., в якій вимагала покласти край окупації Кувейту та відновити його суверенітет, незалежність і територіальну цілісність. Передбачалося тахож введення проти Іраку згідно з положеннями Глави VII Статуту ООН економічних санкцій, і відповідно до цього Рада Безпеки зобов’язала усі держави перешкоджати імпорту на свою територію продукції Іраку та експорт їхніх товарів у що країну, включаючи зброю та іншу військову техніку. Єдииий виняток становило постачання медичних препаратів та продовольства у межах гуманітарної допомоги.
Для виконання зазначених санкцій було створено спеціальний комітет у складі всіх членів Ради Безпеки ООН з правами: розгляду доповідей про хід здійснення даної резолюції і повідомлення про їх наслідки Генерального Секретаря ООН; одержання від усіх держав подальшої інформації про вжиті ними заходи щодо виконання вимог данної резолюції. Водночас резолюція № 661 підтвердила законність санкцій Ради Безпеки, вжитих нею проти Іраку, виходячи із права на індивідуальну та колективну самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН.
Наступна резолюція Ради Безпеки ООН № 662 від 9 серпня 1990 р. підтвердила протиправність анексіоністських дій Іраку проти Кувейту, зазначивши, що “анексія Кувейту Іраком, незалежно від її форми та приводу, є юридично незаконною і недійсною”. Водночас у цій резолюції Рада Безпеки ООН закликала “всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи ООН не визнавати цю анексію і утримуватися від будь-яких дій або контактів з Іраком, які могли б тлумачитися як посереднє визнання цієї анексії”.
Надзвичайна нарада па вищому рівні арабських країн, скликана 10 серпня 1990 р. в Каїрі, закликала Ірак негайно вивести свої війська з Кувейту і підтримала заходи, застосовані Саудівською Аравією та іншими арабськими країнами
Персидської затоки у порядку законного права на самооборону і у відповідності з їх вимогами “використати арабські сили для підтримки його збройних сил і захисту своєї території та територіальної цілісності проти будь-якої агресії зовні”.
Але 9 серпня 1990 р. США повідомили Раду Безпеки ООН про посилку своїх збройних сил у район Персидської затоки відповідно до “здійснення невід’ємного права на індивідуальну і колективну самооборону” та згідно із зверненням до них країн цього регіону про надання їм військової допомоги, у тому числі з боку Кувейту і Саудівської Аравії. США проінформували також Раду Безпеки про те, що вони задовольнили прохання уряду Кувейту про встановлення морської блокади узбережжя Іраку і для її ефективного забезпечення повинні застосувати силу. В результаті цих дій Рада Безпеки ООН фактично опинилася усунутою від прийняття рішення стосовно використати у регіоні Персидської затоки збройної сили для поновлення миру, що є її прерогативою згідно із Статутом ООН.
Ці дії США викликали у світі неоднозначну реакцію, особливо щодо тлумачення ними як принципу права на самооборону, так і принципу колективної безпеки. У дисертації обгрунтовано положення про те, що поняття права на самооборону нерозривно пов’язано із принципом колективної безпеки і має тлумачитися у їхньому поєднанні. Саме з такої позиції необхідно підходити до розуміння права па самооборону стосовно порушення миру у регіоні Персидської затоки. Це підтверджується, на думку дисертанта, обставинами виникнення і розвитку цієї кризи, зокрема тим, що США не узгодили посилку своїх збройних сил у цей регіон з Радою Безпеки ООН. Остання лише 25 серпня 1990 р. у своїй резолюції № 665 пост фактум санкціонувала рішення США про посилку ії збройних сил у зазначений регіон.
Резолюція Ради Безпеки ООН № 678 від 29 листопада 1990 р. остаточно підтвердила законність застосування збройної сили проти Іраку, встановивши для нього термін виконання усіх своїх резолюцій — 15 січня 1991 р. Держави, які взяли активну участь у протистоянні агресії Іраку проти Кувейту, уповноважувалися використати “всі необхідні засоби” для поновлення миру і безпеки у регіоні Персидської затоки. І вже 16 січня 1991 р. почалися воєнні дії, які закінчилися звільненням території Кувейту від іракських військ і поновленням його суверенітету. Ірак було зобов’язано під міжнародним контролем ліквідувати усю зброю масового знищення: хімічну та бактеріологічну зброю, ракети із дальністю понад 150 км та обладнанім для їхнього виробництва.
Наслідки війни у регіоні Персидської затоки свідчать, що система колективної безпеки ООН спрацювала лише частково. Рада Безпеки виявилася неспроможною своєчасно застосувати положення Глави VII Статуту ООН і особливо статтю 48 у поєднанні із статтею 45, де точно визначена її роль на усіх етапах підтримання міжнародного миру і безпеки.
У висновку узагальнено результати дисертаційного дослідження. У ньому показано, що поняття “сили” згідно п. 4 статті 2 Статуту ООН ширше за поняття “збройна сила” і містить усі форми прояву сили, спрямовані проти територіальної цілісності та незалежності держав. У період “холодної війни” різноманітні мандати ООН на проведення операцій по підтриманню миру виконували посередницьку роль у роз’єднанні ворогуючих сторін за їхнього згодою. У сучасний період поряд із вказаними формами виникла й нова практика проведення операцій з мандатом ООН на широкомасштабне застосування у разі необхідності збройної сили. Однак внаслідок неоднозначного тлумачення державами відповідних положень Статуту ООН при проведенні цих операцій вони не стали ще загальновизнаними. Необхідність подальшого єднання міжнародного співтовариства вимагає, щоб рішення про операції ООН по підтриманню миру і безпеки і застосування будь-якої сили визначалися виключно Радою Безпеки ООН згідно із Статутом цієї Організації та з врахуванням практики їх проведення.
Саме такий контроль Ради Безпеки є гарантією розв'язання міжнародних конфліктів в інтересах усього світового співтовариства, а не у вузьких інтересах окремих держав або груп держав. Він має поширюватися на усі стадії використання цих сил, включаючи їхнє оперативне керівництво, мету, об'єкт застосування і тимчасові рамки використання, а також методи їх досягнення.
Основні положення дисертації були викладені автором у трьох наукових публікаціях:
1. Право на самооборону у світі доктрини “превентивної самооборони”// Щорічник праць молодих вчених Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Держава і право”. Випуск перший. К., 1997. — С. 119-128.
2. Право на самооборону в сучасному міжнародному праві // Часопис Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка “Актуальні проблеми міжнародних відносин”. Випуск другий. Частина II, 1996. — С. 66-71.
3. Міжнародно-правові аспекти війни у Персидській затоці. Брошюра. Інститут міжнародних відносин, К., 1996. — 36 с.
Абу-Салех Ассад Камал. Міжнародно-правові аспекти створення і використання збройних сил відповідно до Статуту ООН. — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.11 — міжнародне право. — Інститут міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка, Київ, 1998 р.
Дисертація присвячена дослідженню теоретичних і практичних аспектів створення і використання збройних сил відповідно до Статуту ООН у період “холодної війни” та після її завершення. Особливу увагу приділено практиці ООН у цій сфері, зокрема аналізу правових підстав участі сил для припинення війни у регіоні Персидської затоки та збройного конфлікту на території колишньої Югославії, в яких виявилися важливі тенденції у зміні характеру мандатів цих сил у напрямі їхнього розширення порівняно із попереднім періодом.
Ключові слова: міжнародне право, міжнародні організації, операції ООН по підтриманню миру або миротворчі збройні сили ООН, колективна система безпеки, право на самооборону.
Абу-Салех Ассад Камал. Международно-правовые аспекты создания и использования вооруженных сил в соответствии с Уставом ООН. — Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 — международное право. — Институт международных отношений Киевского университета имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.
Диссертация посвящена исследованию теоретических и практических аспектов создания и использования вооруженных сил в соответствии с Уставом ООН в период “холодной войны” и после ее завершения. Особое внимание уделено практике ООН в этой сфере, в частности анализу правовых оснований участия вооруженых сил для прекращения войны в регионе Персидского залива и вооруженного конфликта на территории бывшей Югославии, в которых проявились важные тенденции в изменении характера мандатов этих сил в направлении их расширения по сравнению с предыдущим периодом.
Ключевые слова: международное право, международные организации, операции ООН по поддержанию мира или миротворческие вооруженные силы ООН, коллективная система безопасности, право на самооборону.
ЛЬо-Saleh Asaad Kamal. International legal aspects of the creation and use of military forces under the UN Charter. — Manuscript.
Thesis submitted for obtaining a degree of Candidate of Legal Sciences (Ph.D in Jurisprudence) on the speciality 12.00.11 — the International Law. The Institute of International Relations of Kyiv University named after Taras Shevshenko, Kyiv, 1997.
Thesis is devoted to the study of the theoretical and practical aspects of the use of military Forces under the UN Charter during the period of “cold war” and after it.The special attention is paid to the UN practical measures in this field, in particular to analysis of legal grounds of participation of the military Forces in termination of Gulf war between Iraq and Quwait and the armed conflict in former Yugoslavia.
The key words: international law, international organizations, the UN operations on the maintenance of peace, the UN Peace-Keeping Forces, the system of collective security, the right to self-defence.
Підписано до друку 09.03.98р, Формат 60x90/16. Ум. друк, арк.1,0. Обл.-вид. арк. 0,8.
Наклад 100. Зам. 67.
Відділ оперативно] поліграфії Центру Міжнародної освіти 227-12-75, 227-37-86
