АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Осуществление прав человека: проблемы ограничивания (общетеоретические аспекты)»
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА
ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ПРОБЛЕМИ ОБМЕЖУВАННЯ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)
Спеціальність 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Панкевич Іван Миронович
УДК 340.12 (477) +УДК 342.7(477)
Львів - 2000
Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка
Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Рабінович Петро Мойсейович - професор кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук,
Заєць Анатолій Павлович - перший заступник керівника Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України кандидат юридичних наук,
Євграфов Павло Борисович — заступник Голови Конституційного Суду України
Провідна установа:
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м.Харків
Захист відбудеться М9” -грсс&ня 2000р. о ^С^годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К?.35.051.03. у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою 79602, м.Львів, вул. Січових Стрільців, 14 (зал засідань юридичного факультету, Г-409).
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79602, м.Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розісланий “
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
іЧк-ггНЗ 2000 року.
В.М.Коссак
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Однією з найбільш актуальних проблем сучасності є проблема прав людини. Свідченням цього є те, що у міжнародному праві сформувалась окрема галузь - міжнародне право прав людини. Правам людини присвячена значна кількість статей у конституціях переважної більшості країн світу. Вже одна з перших статей Конституції України (стаття 3) проголошує, що людина, її життя і здоров’я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Однак абсолютних (безмежних) прав людини не існує. Ця ідея відображена у ряді міжнародно-правових актів з прав людини. Зокрема у статті 29.2 Загальної декларації прав людини проголошується, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Стаття 4 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права передбачає, що держава може встановлювати тільки такі обмеження прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, виключно з метою сприяння загальному добробуту в демократичному суспільстві. Стаття 5 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права встановлює, що ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення яких-небудь прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається у цьому Пакті. Конвенція про захист прав людини та основних свобод, гарантуючи дотримання прав людини, одночасно передбачає й обмежування здійснення цих прав з певних підстав. Так, стаття 15 Конвенції передбачає, що будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, - якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням. Стаття 8 цієї Конвенції, гарантуючи право на особисте і сімейне життя, встановлює для його здійснення ряд обмежень -економічний добробут, здоров’я та мораль інших людей.
Вказана ситуація характерна і для Конституції України, яка, проголошуючи у статті 22, що конституційні права і свободи гарантуються
і не можуть бути скасовані, у наступних статтях, де ці права деталізуються, передбачає обмежування їх здійснення з огляду на певні підстави. Так стаття 34 Конституції України, встановлюючи, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, обмежує здійснення цих прав в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Обмеження прав людини - це гостра проблема для будь-якої держави. Адже нормальний процес функціонування та розвитку суспільства породжує ситуації, які вимагають від держави встановлювання обмежень щодо здійснення прав громадян, такі її кроки є цивілізованим способом регулювання міри свободи індивіда у суспільстві. Однак тут недопустимі зловживання та волюнтаризм. Правообмежувальна діяльність держави зовсім не безмежна.
У новітній історії боротьба за права людини - це боротьба за межі здійснення прав людини, особливо за юридичне закріплення та інтерпретацію цих меж.1 Реальна здійсненність прав людини в значній мірі визначається тим, як в юридичній практиці (у законодавстві та у правозас-тосуванні) обмежуються ці права. А ця практика характеризується суттєвими розбіжностями не тільки між різними країнами, але навіть і всередині однієї держави, зокрема України. Ця неоднозначність не відповідає засадам універсальності (рівності) прав людини для всіх і кожного. Однією з передумов розв’язання зазначеної практичної проблеми є її наукове дослідження.
Сучасні науковці - як українські, так і зарубіжні - надають велику увагу питанню прав людини. Дослідженню цих проблем присвячені праці багатьох представників загальної теорії права та держави (М.І.Абдуллаєва, С.С.Алексеева, Т.Г.Андрусяка, В.Д.Ардашкіна, М.І.Байтіна, Н.Н.Воплен-ко, Б.Візера, М.В.Вітрука, С.О.Комарова, В.М.Косовича, В.О.Кучинського, Г.Лаутёрпахта, О.Е.Лейста, О.А.Лукашової, О.В.Малько, О.С.Мордовця, М.Ф.Орзіха, Н.М.Раданович, Ю.С.Решетова, Ю.А.Тихомірова, В.О.Толстіка, Ю.В.Трошкіна, В.С.Устінова, С.Є.Федика, А.Г.Хабібуліна, В.М.Чхіквадзе, Г.Г.Шмельової та інших); галузевих юридичних наук (Г.Є.Бистрова, Я.М.Брайніна, Л.Д.Воєводіна, Г.А.Гаджієва, В.П.Грибанова, Б.С.Ебзєєва, Р.Гольдмана, В.М. Савицького, Н.І.Титової,
1 Вісник Академії правових наук України. - 1996. - № 6. - С.8.
з
К.Б.Толкачова, І.Є.Фарбера, М.І.Хавронюка, В.Хайде, В.М.Шаповала, І.О.Шумака); міжнародного права (Е.Бредлі, М.В.Буроменського, В.Г.Буткевича, М.Делмас-Марті, М.Дженіса, В.І.Євінтова, Л.Г.Заблоцької, В.А.Карташкіна, Р.Кея, Є.Лєонтовської, Й.Д.Мервілса та інших). Однак проблема саме обмежування здійснення прав людини залишилася, до певної міри, осторонь загальнотеоретичних досліджень юристів і на даний час є недостатньо вивченою. їй присвячено лише окремі загальнотеоретичні статті або фрагменти в інших працях (В.М.Баранова,
В.І.Гоймана, Е.Даєс, С.П.Добрянського, А.П.Зайця, М.І.Козюбри,
А.Лопатки, О.В.Петришина, П.М.Рабіновича, Т.В.Худойкіної та деяких інших вчених).
Переконливим свідченням значущості дослідження проблеми обмежування здійснення прав людини і громадянина слугує той факт, що у 1998 році журналом “Государство и право” на базі Нижегородського юридичного інституту МВС РФ був проведений “круглий стіл” на тему “Принципи, межі, підстави обмеження прав і свобод людини за російським законодавством та міжнародним правом”.2 Виступи його учасників, присвячені здебільшого юридично-галузевим аспектам правообмежень, було пізніше опубліковано у декількох збірках.3
Проте загальнотеоретичних монографічних досліджень цієї проблеми в Україні та й в інших пострадянських державах немає.
Викладеними обставинами якраз і зумовлюється актуальність монографічного дослідження - у рамках загальної теорії держави і права -проблеми обмежування здійснення прав людини.
Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка з проблеми “Закономірності формування правової держави і захисту прав людини”. Воно також відповідає основним напрямкам наукової роботи Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України, співробітником якої (на громадських засадах) є здобувач.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз проблем, які виникають у процесі та у результаті міжнародно-правового і національного обмежування
2 Государство и право. - 1998. - № 7-8, 10.
3 Теория и практика ограничения прав человека по российскому законодательству и международному праву. Том I Часть 1-И. Том 2. Под ред. В.М.Баранова. - Н.Новгород. -1998.
здійснення прав людини та обгрунтування шляхів їхнього вирішення.
Для досягнення цієї мети уявлялось необхідним вирішити наступні завдання:
- доповнити чи уточнити поняттєво-термінологічний апарат, необхідний для здійснення даного дослідження (зокрема, сформулювати дефініції таких понять, як-от: здійснення прав людини, межі прав людини, обмежування прав людини, зміст прав людини, обсяг прав людини, підстави обмежування прав людини та деяких інших);
- проаналізувати встановлення меж прав людини у міжнародно-правовій та національно-юридичній практиці (нормотворчій, нормозастосувальній та нормотлумачній), виявити проблеми, які виникають при цьому та запропонувати шляхи їх розв’язання;
- сформулювати пропозиції щодо оптимізації обмежування прав людини і громадянина в Україні.
Об’єктом дослідження є нормотворча та нормозастосувапьна діяльність держави щодо обмежування прав людини.
Предметом дослідження є закономірності юридичної діяльності держави щодо обмежування прав людини.
Методологічні основи дослідження. Такими виступають, перш за все, філософські концепції соціального детермінізму та конкретно-історичний підхід до предмета дослідження. Використовуються такі загальнонаукові методи дослідження, як історичний, системний, функціональний, порівняльний, логічний. Зі спеціальних методів використовувались тлумачення нормативних та інших актів з питань, що торкаються прав людини; контент-аналіз документів; узагальнення відповідної юридичної практики.
Осмислення проблеми меж прав людини залежить від того, як розуміти права людини. У літературі є різні концепції та інтерпретації прав людини. їх докладний розгляд виходить за рамки даного дослідження. Відзначимо лише, що він спирається на поняття прав людини, викладене та обгрунтоване у працях наукового керівника даного дослідження.
Дисертація має загальнотеоретичний характер (хоча деякі її положення можуть стосуватися міжнародного права чи окремих галузей національного права). Загальнотеоретичний характер роботи досягається зокрема завдяки тому, що у ній аналізуються усі основні можливі юридичні інструменти, за допомогою яких обмежуються права людини і цей аналіз спрямований на виявлення загальних принципів, закономірностей та тенденцій правообмежувальної діяльності держави.
Джерела дослідження. У дисертації широко використовуються
міжнародно-правові акти у галузі прав людини, Конституція України, національне законодавство та практика його застосування; наукова література з прав людини.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим у вітчизняній літературі загальнотеоретичним монографічним дослідженням юридичної (міжнародної та національної) правообмежувальної практики, спрямованим на виявлення та розв’язання проблем, які виникають у ній. Елементи наукової новизни притаманні, як видається, наступним положенням дисертації, що виносяться на захист:
- визначення загальних понять меж (обмежень) прав людини, обмежування прав людини, змісту прав людини, обсягу прав людини, підстав обмежування прав людини;
- обгрунтування відмінностей між поняттям обмежування прав людини та поняттям порушення прав людини;
- характеристика співвідношення кількісних та якісних показників прав людини;
- формулювання загальних принципів обмежування прав людини, здійснюваного в державно-юридичній практиці;
- змістовна характеристика та конкретизація деяких з основних підстав обмежування прав людини, встановлених у міжнародно-правових актах з прав людини, а також у законодавстві України та інших країн;
- оцінка ступеня відповідності правообмежувальних положень, що містяться у Конституції України, правообмежувальним положенням, зафіксованим у фундаментальних міжнародно-правових актах (Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини та основних свобод та ін.);
- оцінка ступеня відповідності правообмежувальних положень, закріплених у деяких законах України, тим правообмежувальним положенням, які містяться у Конституції України;
- виявлення колізій норм деяких законодавчих актів України та практики їх застосування із основними принципами обмежування прав людини;
- формулювання рекомендацій щодо оптимізації встановлення меж прав людини в юридичній практиці України.
Формулювання наведених положень є особистим внеском здобувана у дослідження означеної проблеми.
Практичне значення одержаних результатів. Низка сформульованих у роботі положень може бути врахована законодавчими
та іншими нормотворчими органами у процесі встановлення та конкретизації ними меж здійснення прав людини. Такі положення будуть корисні також для правозастосовчих (насамперед судових) органів, які при застосуванні юридичних норм (зокрема оціночних) встановлюють конкретні межі здійснення прав людини. Вони, можна сподіватися, зможуть використовуватись адвокатами, громадськими організаціями, котрі займаються захистом прав людини, окремими громадянами у процесі реалізації та захисту ними своїх прав. Деякі висновки дисертації сприятимуть подальшим науковим дослідженням проблеми меж здійснення прав людини.
Матеріали дисертації можуть застосуватись у викладанні в юридичних та інших гуманітарних навчальних закладах таких курсів, як “Загальна теорія права та держави”, “Права людини”, “Конституційне право”, “Міжнародне право”. Деякі з її матеріалів використовувалися здобувачем у 1997-2000 роках при проведенні семінарських занять на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка з курсу “Загальна теорія права та держави”, а також лекцій та семінарських занять з курсів “Основи права України” та “Основи конституційного права України” на інших факультетах цього університету.
Апробація результатів дослідження. Положення дисертації висвітлювались у доповідях та повідомленнях здобувача на регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, що проходили у Львівському державному (національному) університеті імені Івана Франка у 1996, 1997 та 2000 роках; на міжнародній науковій конференції “Європейська конвенція прав людини і судова реформа в Україні” (6-8 березня 1997 р., м.Трускавець); міжнародному науково-практичному семінарі “Міжнародні стандарти з запобігання катуванням і жорстокому поводженню та удосконалення українського законодавства” (7-8 жовтня 1997 р., м. Харків); Національній конференції “50-річчя Загальної декларації прав людини” (17-18 грудня 1998 р., м.Київ); регіональному семінарі “Міжнародні та національні судові засоби імплементації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод” (24-25 березня 1999 р., м. Львів); міжнародному семінарі “Застосування міжнародних конвенцій з захисту прав людини. Порядок звернень до Європейського Суду з прав людини” (22-24 жовтня 1999 р., м.Ужгород); науково-практичному семінарі “Судовий захист прав людини і громадянина: національний та
міжнародний аспекти” (26-27 січня 2000 р., м.Львів). Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету ім. І.Франка.
Основні положення дисертації відображені у дванадцяти наукових працях. В опублікованих у співавторстві статтях “Межі прав людини і Конституція України” та “Межі здійснення прав людини: спроба порівняльно-юридичного аналізу” здобувану належать положення, у яких проаналізована Конституція України та чинне законодавство України, а також міжнародні нормативо-правові акти на предмет змістовного співпадіння (чи неспівпадіння) встановлених у них підстав обмежування здійснення прав людини.
Структура дисертації. Структура роботи обумовлена завданнями та предметом дослідження. Дисертація (обсягом 170 с.) складається з вступу, двох розділів, які, відповідно, вміщують три та два підрозділи, висновків та списку використаної літератури.
ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається предмет та об’єкт, мета і завдання дослідження, характеризуються методологічна, теоретична, джерельна база, формулюються основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна, науково-практичне значення роботи, схарактеризовано апробацію результатів дослідження.
Розділ 1 “Концепція обмежування та меж прав людини: основні загальнотеоретичні поняття та положення” присвячений дослідженню загальних понять, застосовуваних у державно-юридичному забезпеченні прав людини. Детально проаналізовано стан розробки досліджуваної проблеми. Оскільки проблему правообмежень неможливо розглядати поза самим поняттям прав людини та тенденцій їхнього розвитку, проаналізовано різні думки з приводу розуміння поняття прав людини, які зустрічаються у науковій літературі та документах правозастосовчих органів (зокрема Європейського Суду з прав людини). Вказаний аналіз є тим більше важливим й у контексті того, що у міжнародно-правових актах відсутня дефініція поняття прав людини.
Спираючись на відповідні філософські категорії, пропонуються означення понять “зміст прав людини” та “обсяг прав людини”. Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст - це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Із зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об’єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як права людини?
З наведеного у роботі розуміння прав людини стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини -можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об’єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Таке розуміння розглядуваного поняття сприятиме дослідженню й оцінці міри (ступеня реальності) прав людини.
Щодо кількісних показників прав людини, то вони можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Як відзначається у літературі, кількість - це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї чи іншої властивості. Існують також інші загальнонаукові чи філософські визначення категорії “кількість”. Обсяг, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та ін.). Одиниці виміру “кількості“(обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображені відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб’єктів) прав і свобод та специфікою об’єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих учбових закладів, в яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можливо його здійснювати. У Республіці Інгушетія на сьогодні чинним законодавством цього суб’єкта Російської Федерації чоловікам офіційно дозволено мати до чотирьох дружин. Вказана кількість дружин якраз і характеризує обсяг права особи чоловічої статі вступати у шлюб.
Отже, зазначені вище одиниці виміру якраз і можуть
використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.
Спираючись на викладене розуміння змісту прав людини та обсягу прав людини, співвідношення цих “параметрів” може відображатися таким положенням: звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою звуження їхнього обсягу. Зміни ж в обсязі прав людини не завжди (не обов’язково) викликають зміни у змісті права.
Поняття змісту прав людини і поняття обсягу (кількісних показників) прав людини не слід ототожнювати із змістом та обсягом поняття про права людини. Останній визначається за правилами формальної логіки.
Значне місце приділено аналізу поняття правового регулювання, позаяк неможливо говорити про межі прав людини, не з’ясувавши питання щодо сфер та меж правового регулювання. Розглянуто співвідношення між правовим регулюванням та правовим впливом, зроблено висновок, що предмет правового регулювання є значно вужчим за предмет правового впливу, оскільки предметом правового впливу, крім врегульованих правом відносин, є і ті відносини, які безпосередньо правом не врегульовані, але на які воно так чи інакше впливає. Це коло економічних, політичних, соціальних та інших відносин. Автор погоджується з висновком
С.О.Комарова про те, що під правовим регулюванням ми розуміємо лише одну з декількох форм правового впливу - вплив за допомогою специфічно-правових засобів: норм права, правовідносин, актів реалізації.
Для того, щоб отримати уявлення про межі правового регулювання, щонайперше потрібно розглянути питання про ту сферу (ділянку, частину, фрагмент) соціальної дійсності, насамперед суспільних відносин, яка окреслюється (обрамлюється) цими межами. Слід відзначити, що стосовно сфер правового регулювання у фаховій літературі є різні думки. Так, П.М. Рабінович вважає, що в сферу правового регулювання доцільно включити суспільні відносини, які не можуть бути врегульовані законом, але тим не менше врегульовані ним. М.В.Сильченко, не погоджуючись, стверджує, що “відправним обмежувачем діяльності законодавця служить сфера дії права” і вважає, що “неможливим є включення у сферу правового регулювання суспільних відносин, які не можуть бути врегульовані законом, але тим не менше врегульовані ним”. Зроблено висновок, що тут має місце певним чином штучне витіснення із сфери правового регулювання суспільних відносин, які фактично врегульовані законом. Сфера законодавчого регулювання (за М.В. Сильченком) - це правові за своєю природою суспільні відносини, які підлягали або можуть підлягати впливу зі сторони законодавця. П.М.Рабінович стверджує, що “сфера законодавчого регулювання - це та область соціального простору, яка фактично регламентована юридичними нормами, що є в законах,
підзаконних нормативних актах і інших джерелах права”. На думку автора, у другому випадку точніше та вичерпніше окреслені межі сфери законодавчого регулювання. Тут доцільно згадати висновок, зроблений В.П.Грибановим: “законодавчі межі дій по створенню і здійсненню цивільних прав - це не засіб обмеження правових можливостей, а спосіб, який забезпечує їх реалізацію в повній відповідності з їх змістом і соціально-економічним призначенням в суспільстві”. Не менш цікаву точку зору на сферу і межі правового регулювання мають В.В. Лазарев та
В.Д. Горобєц, які пропонують до сфери правового регулювання відносити лише суспільні відносини, які можуть, повинні і врегульовані законодавством і які можуть, повинні, але не врегульовані законодавством. Автор робить висновок, що сфера правового регулювання згідно з наведеним поділом є значно зменшена в обсязі. Адже В.В.Лазарев та В.Д. Горобєц не включили до неї такі суспільні відносини, які не можуть бути врегульовані, але тим не менше врегульовані і можуть бути врегульовані, хоч і не повинні бути врегульовані.
Щодо умов зміни меж правового регулювання, то головною умовою зміни меж правового регулювання виступає наявність об’єктивної потреби держави і суспільства в їх зміні. Потреба виступає конкретним рушієм лише у випадку її усвідомлення законодавцем. Для зміни меж законодавчого регулювання необхідною є наявність реальних можливостей регламентування правом тих чи інших суспільних відносин. Всі умови повинні бути в наявності одночасно, інакше зміна меж правового регулювання не відбудеться. Зацікавленість в розширенні чи звуженні меж правового регулювання залежить як від об’єктивних, так і від суб'єктивних факторів. Так, серйозний вплив на межі правового регулювання може вчиняти існуючий в країні політичний режим. Якщо він тоталітарний, то діє принцип “що прямо не передбачено як дозвіл, те заборонено”. Коли ж режим демократичний, то діє принцип “що прямо не заборонено, те дозволено”.
Позаяк на сьогодні в юридичній літературі відсутня дефініція поняття здійснення прав людини, зроблено спробу заповнити цю теоретичну прогалину, запропонувавши наступне: здійснення (реалізація) прав людини - це практичне використання нею тих можливостей, які відображені її відповідними правами. Якщо права людини закріплено у міжнародних чи національних юридичних актах, то здійснення прав людини може бути ототожнене з однією із відомих форм правореалізаційної діяльності - використанням юридичних норм. Якщо ж права людини не закріплено у таких актах, тоді здійснення прав людини має розглядатися як виключно загальносоціальний (неюридичний)
феномен.
Спираючись на запропоноване науковим керівником даного дослідження означення сфери прав людини, за яким вона становить окреслену природними та соціальними факторами сферу суспільних відносин, де існують і використовуються права людини, видається підставним включити до поняттєвого апарату, що торкається розглядуваної тут проблематики, також і поняття сфери здійснення прав людини. Беручи до уваги розглянуті вище види сфер правового регулювання, можна виділити наступні сфери здійснення прав людини:
1) сфера можливого здійснення прав людини - це та ділянка суспільних відносин, де, в принципі, могли б існувати та здійснюватися права людини;
2) сфера необхідного здійснення прав людини торкається тієї групи прав людини, без здійснення яких людина, за даних конкретно-історичних умов, не може нормально існувати та розвиватись;
3) сфера легального здійснення прав людини - це та ділянка суспільного життя, де законом не забороняється (при загальнодозволенному типі правового регулювання) чи прямо дозволяється (при спеціальнодозволенному типі правового регулювання) здійснення прав людини;
4) реалізаційна сфера здійснення прав людини - це та ділянка соціального простору, у межах якої відбувається реальне здійснення людиною належних їй природних прав.
Спираючись на викладені вище поняття здійснення прав людини та на загальнотеоретичне поняття меж правового регулювання, можливо розглянути поняття меж здійснення прав людини.
Обмеженість (небезмежність, граничність) будь-якого права - це його органічна, іманентна, тобто внутрішньо-притаманна йому властивість, адже абсолютно безмежних прав в принципі у суспільстві існувати не може. Права людини завжди “виходять” на права інших людей.
Проблема меж прав людини у юридичній науковій літературі на сьогодні висвітлена недостатньо. Більшість як вітчизняних так і закордонних науковців торкаються її лише побічно і то через галузеву призму. У зв’язку з цим склалося не зовсім вірне уявлення про поняття та види обмежень. Тобто в основному йдеться про фактори, які покликані попередити негативну мотивацію та активність суб’єкта (забороняючі правові приписи, міри покарання). Для того, щоб дане питання розглянути комплексно, необхідно проаналізувати й позитивні засоби (принципи права, уповноважуючі приписи, які лімітують межі поведінки людей,
визначаючи активність останніх). Проаналізовано найпоширеніші погляди науковців стосовно понять “меж” та обмежень” прав людини.
Спираючись на такий грунтовний аналіз, автор запропонував своє визначення меж прав людини, за яким межі (обмеження) прав людини - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У цьому випадку певні обмеження (межі) прав людини є продуктом, відповідно, нормотворчої діяльності міжнародних чи державних органів.
Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи останнє поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини - це діяльність компетентних державних органів по встановленню меж (обмежень) щодо здійснення прав людини. Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини - це явища (і, відповідно, поняття) нетотожні.
Значення теоретичного розуміння меж прав людини є важливим і у контексті відрізнення обмежування прав від їх порушення, оскільки правові наслідки в обох випадках є різними, і обгрунтоване обмеження прав людини не повинно безпідставно піддаватися критиці, оскільки воно у значній мірі якраз і спрямоване на належне визнання й утвердження інших прав людини.
Навівши дефініцію поняття меж прав людини та проаналізувавши наведену у юридичній літературі їхню класифікацію, автор пропонує здійснювати обмежування прав людини, керуючись наступними принципами:
1) обумовленість меж прав людини конкретно-історичними обставинами;
2) збалансованість інтересів конкретної людини з інтересами групи людей;
3) забезпечення справедливого балансу приватних та публічних інтересів;
4) співмірність заходів, вжитих щодо обмежування здійснення прав людини, меті права, яке обмежується
5) пріоритет меж прав людини, встановлених міжнародними актами, щодо меж, встановлених національним законодавством;
6) неприпустимість встановлення у поточному законодавстві меж прав людини, вужчих, ніж ті межі, які передбачені у Конституції України;
7) недискримінація (формальна рівність) однойменних суб’єктів;
8) законність та обгрунтованість обмежень прав людини. .
Встановлення загальних принципів правообмежування має не тільки
теоретичне, але й практичне значення. Воно полягає у тому, що ці
принципи можуть слугувати критерієм правомірності обмежування прав людини у законодавстві та правозастосуванні. Порушення (недотримання) вказаних принципів призводить і до порушення встановлених законодавством меж здійснення прав людини.
Крім загальних принципів, можуть бути виділені й спеціальні принципи правообмежування. Змістовна специфіка останніх зумовлюється особливостями носіїв (суб’єктів) цих прав, об’єктів таких прав та іншими обставинами. Наприклад, до спеціального принципу правообмежування слід віднести принцип посиленого обмежування прав власників землі, як наслідок універсальності її соціального призначення. Підставність встановлення вказаного принципу переконливо обгрунтовано у працях Г.Є.Бистрова, Ф.Коблера, Н.І.Титовоїта інших вчених-аграрників.
Спираючись на певний багаж опрацьованих наукових праць та емпіричного матеріалу, автор пропонує визначити поняття підстав обмежування прав людини. Такими підставами є певні особисті (індивідуальні) та соціальні (колективні) інтереси, задля забезпечення яких нормовстановлюючий орган вважає за необхідне обмежувати певні права людини. З огляду на вказане означення сформульовано певні класифікаційні критерії щодо підстав обмежування прав людини. Підстави обмежування прав людини можна, на думку автора, класифікувати на:
1) соціальні та несоціальні;
2) ті, які закріплені у міжнародних актах чи в актах національного законодавства (легалізовані підстави) та ті, що не закріплені у них (нелегалізовані підстави);
3) постійні та тимчасові;
4) внутрішньодержавні та міжнародно-правові;
5) застосовувані у всіх країнах світу та застосовувані тільки у деяких країнах;
6) ті, які обмежують основні права людини та такі, що обмежують інші (неосновні) права людини.
7) ті, що стосуються обмежування прав усіх людей та такі, що стосуються обмежування прав лише деяких груп людей (жінок, національних та релігійних меншин тощо).
Розділ 2 “Підстави обмежування здійснення прав людини та практика їх застосування (загальнотеоретичні аспекти) присвячений порівняльній характеристиці відображення підстав правообмежування, встановлених у міжнародно-правових актах та національному законодавстві, а також аналізу практики встановлення окремих підстав обмежування здійснення прав людини та їх застосування. Важливе місце
приділено аналізу Загальної декларації прав людини, оскільки саме в ній у найбільш концентрованій формі зафіксовані цілі обмеження прав людини. Права і свободи людини - це об’єкт міжнародно-правового регулювання. Одним із фундаментальних “регуляторів” та гарантів дотримання прав і свобод людини є Декларація, яка, згідно з її преамбулою, розглядається “як певний зразок, відповідати якому мають прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, прагнули шляхом проведення просвітницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод, а також забезпечити, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав - членів Організації, так і серед народів тих територій, що перебувають під їхньою юрисдикцією”. Проаналізувавши підстави правообмежень, встановлені у Декларації та інших міжнародно-правових актах, автор встановив, що стосовно Конвенції про захист прав людини та основних свобод можна стверджувати, що остання вміщує більше підстав обмежень здійснення прав людини, ніж Декларація. Декларацією, згідно із вищенаведеною її статтею 29.2, встановлено тільки чотири підстави обмеження здійснення прав людини: забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших; забезпечення справедливих вимог моралі; забезпечення вимог громадського порядку; забезпечення загального добробуту в демократичному суспільстві. Конвенція ж застосовує значно ширший перелік таких підстав: інтереси національної безпеки; інтереси охорони здоров’я населення; обмеження, встановлювані для здійснення певних прав деякими категоріями державних службовців. Зокрема, стаття 11 Конвенції, окрім “деклараційних” обмежень щодо здійснення, наприклад, права на мирні збори, передбачає також такі підстави, як запобігання заворушенням і злочинам, охорона здоров’я населення. Крім цього, згадана стаття встановлює обмеження для здійснення зазначеного права особами, що входять до складу Збройних Сил, поліції або державної адміністрації. Однак, на думку автора, деякі встановлювані Конвенцією ’’обмежувачі” поглинаються змістовно більш ширшими підставами обмеження, котрі зазначені у Декларації. Зокрема, застосовуваний у Декларації такий критерій правообмежування, як забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших (стаття 29.2 Декларації), є настільки змістовно ’’розмитим”, що охоплює, поглинає й такі підстави правообмежень, як "захист здоров’я або моралі” та ’’запобігання заворушенням і злочинам” (стаття 11 Конвенції).
Подібна ж ситуація спостерігається й при порівнянні Декларації із Міжнародними пактами про економічні, соціальні і культурні права та про
громадянські і політичні права. У них також запроваджено більше, ніж у Декларації, підстав обмеження прав людини. Якщо ж порівнювати ці Пакти також і між собою, то виявляється, що у першому з них таких підстав є більше, ніж у другому. Йдеться про службу в Збройних Силах, поліції або адміністрації держави ( як підставу обмеження економічних та соціальних прав).
Використовуючи запропоновані у літературі класифікаційні критерії меж прав людини, автор проводить грунтовний аналіз підстав обмежень прав людини і громадянина, встановлених у Конституції України, з підставами, встановленими у міжнародно-правових актах. Такий аналіз показав, що в цілому у Конституції України зафіксовано дещо менше підстав обмеження прав людини, ніж у Конвенції. При порівнянні Конституції України з Міжнародними пактами про економічні, соціальні та культурні права та про громадянські та політичні права, включаючи перший факультативний протокол до останнього, було виявлено, що вони включають в себе такі ж підстави обмеження прав людини, що і Конституція України. Аналіз підстав правообмежень, встановлених у Конституції та іншому чинному законодавстві України, дозволив автору зробити висновок про те, що в цілому закони України, прийняті до введення в дію нині чинної Конституції, не суперечать їй.
Спираючись на запропоновані класифікаційні критерії, проводиться аналіз деяких важливих підстав правообмежування, зокрема таких як державні та суспільні інтереси, інтереси охорони навколишнього природного середовища, інтереси моралі, інтереси прав інших людей. Автором аналізується правозастосувальна практика України (рішення судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України) та практика діяльності Європейського Суду з прав людини. Приведені приклади конкретних справ, на підставі аналізу яких зроблено відповідні висновки.
У Висновках, що завершують роботу, сформульовано основні підсумки проведеного дослідження, підкреслено практичне значення розробленої теми, визначено шляхи вдосконалення законодавства у галузі захисту прав людини та сформульовано конкретні пропозиції щодо цього.
Основні положення дисертації відображено у наступних публікаціях:
1. Панкевич 1.М. Деякі проблеми обмежування прав людини у міжнародно-правових актах//Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали II регіональної наукової конференції (лютий 1996 рік). Львів, 1996. С. 37-41.
2. Панкевич І.М. Межі державної діяльності і межі прав людини // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали III регіональної наукової конференції (лютий 1997 рік). Львів, 1997. С. 47-52.
3. Панкевич І.М. Проблема меж дії права у суспільстві (до розробки категоріально-термінологічного апарату дослідження)//Філософський метод: перед лицем нових парадигм/Філософські пошуки. Випуск І-ІІ. Львів-Одеса: Со§ію. Центр Європи, 1997. Є. 177-181.
4. Панкевич І.М. Мораль як обмежувач здійснення прав людини і громадянина//Людина: становлення та розвиток / Філософські пошуки. Випуск IV. Львів. Одеса: Со£ІЇо. Центр Європи, 1997. С. 270-272.
5. Рабінович П.М., Панкевич І.М. Межі прав людини і Конституція
України. Право України. 1997, № 5. С. 19-22. '
6. Рабінович П.М. Панкевич І.М. Межі здійснення прав людини: спроба порівняльно-юридичного аналізу//Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Проблеми боротьби із корупцією та організованою злочинністю. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників/Керівники авторського колективу А.І.Комарова. О.О.Крикун. Том 7. К. 1997. Є. 538- 543. (заг. 774 стор.)
7. Панкевич І.М. Загальна декларація прав людини і проблема правообмежень//Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні: Праці Львівської Лабораторії прав людини Академії правових наук України /Редкол.: П.М.Рабінович (голов, ред.) та ін.- К.: Ін Юре, 1998.- (Серія І. Дослідження і реферати). С. 40-44.
8. Панкевич І.М. Межі забезпечення прав і свобод людини за
європейськими міжнародними актами та Конституцією
України//Европейская конвенция прав человека и судебная реформа в Украине. Донецк. 1998. С. 47-48.
9. Панкевич 1.М. Право людини на честь, гідність та право на свободу слова: діалектика взаємообмежень//Вісник Львівського Університету. Серія юридична. 1999. Випуск 34. С.84-89.
10 .Панкевич І.М. Межі прав людини: європейські
стандарти//Адвокат. - 1999. - № 4. С. 9-11.
11. Панкевич І.М. Чинне законодавство та Конституція України // Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України. Серія 1. Дослідження та реферати. - Випуск 2. - Львів. - 1999.
С. 27-29.
12. Панкевич І.М. Проблеми обмеження прав людини у рішеннях Європейського суду з прав людини//Вісник Львівського Університету. Серія юридична. - 2000. - Випуск 35. - С. 16-20.
Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. - теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.
У дисертації досліджуються проблеми обмежування здійснення прав людини на основі аналізу наукової літератури у галузі прав людини, національного законодавства України та інших країн, міжнародно-правових актів, практики діяльності національних та міжнародних правозастосовчих органів. Сформульовано рекомендації, спрямовані на вдосконалення законодавства і судової практики щодо встановлення меж здійснення прав людини.
Ключові слова: межі прав людини; обмеження прав людини; обмежування прав людини; правообмеження.
Панкевич И.М. Осуществление прав человека: проблемы
ограничивания (общетеоретические аспекты). - Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. - теория и история государства и права, история политических и правовых учений. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2000.
В диссертации исследуются проблемы ограничивания осуществления прав человека на основании анализа научной литературы по правам человека, национального законодательства Украины и других стран, международно-правовых актов, практики деяльности национальных и международных правоприменительных органов. Сформулированы рекомендации, направленные на усовершенствование законодательства и практики его применения в части установления пределов осуществления прав человека.
Объектом исследования является нормотворческая и нормоприменительная деятельность государства по ограничиванию прав человека. Предметом исследования являются закономерности юридической деятельности государства по ограничению прав человека.
В результате исследования автором предложены и обоснованы следующие положения:
- содержание прав человека (как их качественная характеристика) - это условия и средства, которые образуют возможности человека, необходимые для удовлетворения его потребностей в существовании и развитии;
- объем прав человека (как их количественная характеристика), определяется посредством тех или иных единиц измерения (примерами последних могут служить количество возможных вариантов поведения, количество времени, количество благ, размер льгот и др.). Единицы измерения «количества» (объема) прав человека .не могут быть универсальными, однозначными, однородными для различных прав человека. Характер таких единиц измерения обуславливается, прежде всего, содержанием возможностей, отображенных соответствующими правами, а также особенностями носителей (субъектов) прав и свобод и спецификой объектов этих прав (т.е. тех или иных благ);
- осуществление (реализация) прав человека - это практическое
использование им возможностей, отображенных его соответствующими правами; ,
- сфера возможного осуществления прав человека - это та область общественных отношений, где в принципе могли бы существовать и осуществляться права человека;
- сфера необходимого осуществления прав человека касается той группы прав человека, без осуществления которых он, при данных конкретноисторических условиях, не может нормально существовать и развиваться;
- сфера легального осуществления прав человека - это та область
общественной жизни, где законом не воспрещается (при общедозволительном типе правового регулирования) или прямо разрешается (при специальнодозволительном типе правового регулирования) осуществление прав человека; _
- реализационная сфера осуществления прав человека - это та область социального пространства, в пределах которой происходит реальное осуществление человеком принадлежащих ему естественных прав;
- пределы (ограничения) прав человека - это совокупность всех явлений, очерчивающих границы содержания и объема прав человека;.
- ограничивание осуществления прав человека - это деятельность
компетентных государственных органов по установлению пределов (ограничений) осуществления прав человека; .
- основания нормативно-юридического ограничения прав человека - это определенные социальные интересы, для обеспечения которых правоустанавливающий орган считает необходимым ограничивать права человека.
К основным принципам ограничивания прав человека возможно отнести следующие:
1) обусловленность пределов прав человека конкретно-историческими обстояте л ьствами.
2) сбалансированность интересов конкретного человека с интересами социальных групп;
3) обеспечение справедливого балланса частных и публичных интересов;
4) соразмерность мер по ограничиванию прав человека с целью ограничиваемого права;
5) приоритет пределов прав человека, обозначенных в международных актах, по отношению к пределам, установленным национальным законодательством;
6) недопустимость установления в текущем законодательстве пределов прав человека, которые были бы уже, чем пределы, предусмотренные в Конституции Украины;
7) недискриминация (формальное равенство) одноименных субъектов;
8) законность и обоснованность установления ограничений прав человека.
Кроме общих принципов, могут быть выделены и специальные
принципы правоограничивания. Содержательная характеристика
последних может обуславливаться особенностями носителей (субъектов) этих прав, объектов таких прав и другими обстоятельствами. Например, к специальному принципу правоограничивания следует отнести принцип усиленного ограничивания прав собственников земли, вследствие универсальности её социального предназначения.
Ключевые слова: пределы прав человека; ограничение прав человека; ограничивание прав человека; правоограничения.
Pankevych I.M. Human rights accomplishing: problems of restriction (general theoretical aspects). - Typescript.
Thesis for candidate degree by speciality 12.00.01. - Theory and History of the State and Law, History of Political and Legal Studies. - Lviv National University named by Ivan Franko, Lviv, 2000.
The Dissertation is dedicated to the exploring problems of the restriction of human rights accomplishing on the basis of scientific publication analysis in the area of human rights, National Legislation of Ukraine and other countries, International Legal Acts, practice of National and International Legal Institutions activities. Specific recommendations have been developed for the purpose of improving Legislation and Juridical practice aimed to determine limits of human rights accomplishing.
Key words: human rights limits, restriction of human rights, human rights limitation, Law restriction.
