АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Оценивание и оценки в правовом регулировании.»
На правах рукопису
КОСОВИМ Віталій Мирославович
ОЦІНЮВАННЯ Й ОЦІНКИ У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ
Спеціальність 12.00.01 — теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень; філософія права.
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Львів — 1996
На правах рукопису
КОСОВИЧ Віталій Мирославович
ОЦІНЮВАННЯ Й ОЦІНКИ У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ
Спеціальність 12.00.01. - теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень; філософія права.
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.
Львів - 1996
Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського державного університету ім. Івана Франка
Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України Рабінович Петро Мойсейович.
Офіційні опоненти - доктор юридичних наук,
член-кореспондент Академії правових наук України, професор. Козюбра Микола Іванович;
- Кандидат юридичних наук Заєць Анатолій Павлович.
Провідна організація - Національна юридична академія
ім. Ярослава Мудрого
Захист відбудеться
'у± 1996 року на за-
сщанні спеціалізованої вченої рйдії 'К.04.04.16 у Львівському державному університеті ім. Івана Франка (290602, м. Львів, вул. Університетська 1, кім. 409).
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського державного університету ім. Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова 5)
ЗзС“ ■Яч.сЛ
Автореферат розіслано
1996 року.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
Шмельова Г.Г.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Однією з вихідних фундаментальних засад Конституції України є положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). Конституційне закріплення ціннісних пріоритетів державної політики в Україні -яскраве свідчення того, що без оціночної діяльності правове (юридичне) регулювання суспільних відносин є принципово неможливим. Оцінювання й оцінки у тій чи іншій формі супроводжують весь його процес, кожну з його стадій: право-творчість, правозастосування, правореалізацію. Тому й ефективність правового регулювання значною мірою визначається якістю відповідної оціночної діяльності.
Дана проблема істотно актуалізувалась у складних, неоднозначних умовах радикального реформування економічної, політичної, правової та духовно-ідеологічної систем сучасної України.1 адже воно спирається на певні, соціально-змістовні оцінки, найважливіші з яких відображаються у державно-юридичній практиці.
Не вивчивши закономірностей процесу формування правових оцінок, навряд чи можна обгрунтувати підставність їх закріплення у вигляді оціночних понять; встановити істинність як нормативно-правових оцінок, так і висновків, які робляться при їх застосуванні; виділити гарантії правильного застосування юридичних норм із оціночними поняттями.
Стан розробки проблеми. Розглядаючи проблеми оцінювання у правовому регулюванні, представники юридичної науки основну увагу сконцентровували на деяких зовнішніх проявах правових оцінок, зокрема, на закріпленні правотвор-чих оцінок у текстах нормативно-правових актів у вигляді оціночних понять та на деяких проблемах застосування останніх. Проте сам процес творення' таких оцінок спеціально не аналізувався. Майже не розроблялись і такі питання, як-от: особливості оцінювання (оціночної діяльності) у право-творчості, правореалізації, правозастосуванні; складові (елементи) оціночної діяльності у правовому регулюванні; різно-
манітні форми прояву правових оцінок, деякі аспекти їх істинності.
Серед науковців-юристів немає єдиної думки з ряду питань даної проблематики, насамперед щодо необхідності й доцільності використання оціночних понять у законодавстві: так, одні автори вважають, що наявність оціночних юридичних норм (норм, що містять оціночні поняття) призводить до невизначеності і суперечностей при їх застосуванні, а тому чим менше таких норм, тим кращі умови для забезпечення законності; інші ж вчені обстоюють думку про те, що використання оціночних норм у правовому регулюванні є неминуче й, так чи інакше, виправдане.
Навряд чи така ситуація у правознавстві позитивно впливає на юридичну практику. Тому за умов інтенсивного творення нового законодавства України загальнотеоретичне дослідження проблем оцінювання й оцінок у правовому регулюванні матиме й певне практичне значення.
Об’єкт дослідження складають правотворча, правореалізацій-на і правозастосувальна діяльність в Україні, пов’язані із формуванням, закріпленням та використанням оціночних понять.
Предметом дослідження є закономірності оцінювальної діяльності та закріплення її результатів в оціночних поняттях при створенні, реалізації та застосуванні юридичних* норм, а також практика здійснення цих закономірностей в Україні.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є уточнення методологічних підходів до вивчення оціночної діяльності у правовому регулюванні; висвітлення деяких закономірностей оцінювання та особливостей оцінок у правотвор-чості, правореалізації й правозастосуванні; розробка пропозицій щодо більш обгрунтованого використання оціночних понять у сучасному законодавстві України та їх правильного застосування.
Відповідно до зазначеної мети у дисертації зроблено спробу розв’язати наступні завдання:
- спираючись на сучасні наукові концепції із загальних проблем аксіології, визначити вихідні засади оціночної діяльності у правовому регулюванні суспільних відносин;
- дати загальну характеристику процесу оцінювання та
його результатів - оцінок як складових механізму правового регулювання; - '
- визначити своєрідні аксіологічні властивості правотвор-чості, правореалізації та правозастосування і схарактеризувати особливості об’єктів, суб’єктів та критеріїв оцінювання на вказаних стадіях правового регулювання;
- з’ясувати характер та форми виразу оцінок, що функціонують у правовому регулюванні;
- встановити особливості застосування юридичних норм з оціночними поняттями, визначити гарантії належного застосування таких норм.
Методологічні основи дисертації. До них належать: філософські засади соціального детермінізму, положення загальної аксіології, структурний, функціональний, логічний, порівняльний загально-наукові методи, а також деякі спеціально-наукові методи (зокрема методи тлумачення юридичних приписів, узагальнення юридичної практики).
Науково-теоретичною базою дослідження слугували присвячені аксіологічним проблемам розробки з філософії і логіки (О.М.Бакурадзе, В.Брожик, В.О.Василенко, Ю. Д. Гранін,
О.Г.Дробницький, В.Е.Жеребкін, Б.А.Кислов, С.Попов, В.П.Ту-гаринов, Х.Ф.Фабело та інші); положення загальної теорії діяльності (М.В.Дьомін, А.М.Коршунов, О.М.Лєонтьєв, А.А.Нікіфо-ров та інші); роботи з загальної теорії права і держави (С.С.Алєксєєв, В.М.Баранов, М.М.Вопленко, Т.В.Кашаніна, В.М.Карташов, М.І.Козюбра, В.В.Копєйчиков, С.Г.Краснояруж-ський, В.В.Лазарєв, О.В.Малько, П.О.Недбайло, Н.Нєновскі, М.П.Орзіх, П.М.Рабінович, О.В.Сурілов, О.Ф.Черданцев та інші); а також з галузевих юридичних наук (М.І.Бару, А.К.Бєзи-на, Т.А.Боннер, Я.М.Брайнін, В.К.Грищук, Ю.А.Демидов, М.І.Ковальов, В.М.Кудрявцев, І.М.Кузьміна, В.А.Мірєнський, В.А.Наумов, М.І.Панов, В.В.Пітецький, Г.М.Рєзнік, Ю.П.Соло-вей, Т.А.Соловйова, Г.Т.Ткешеліадзе, Е.А.Фролов та інші).
Джерельну базу дослідження склали Конституція України, законодавчі та інші нормативно-правові акти України, а також деякі законопроекти (зокрема, проекти Конституції України в редакції від 26.10.1993р. та від 11.03.1996р.); матеріали правотлумачувальної та правозастосувальної практики. Досліджений масив юридичної практики включає понад 700 оціночних понять, що їх вжито у чинній Конституції України, семи чинних кодексах України (КК, КПК, ЦК, ЦПК, Кодексі про адміністративні правопорушення, КЗпП, Житловому) та у
деяких інших законодавчих актах; понад 100 оціночних правових понять, інтерпретованих та застосованих різноманітними судовими органами України; матеріали майже 500 опублікованих судових справ.
Наукова новизна дослідження. Вперше у вітчизняному правознавстві на монографічному рівні комплексно досліджено основні аспекти оціночної діяльності на всіх стадіях правового регулювання - правотворчості, правозастосуванні, право-реалізації; проблеми формування нормативно-правових оцінок у формі абсолютно визначених і відносно визначених (зокрема, оціночних) понять саме через оціночну діяльність; особливості реалізації та застосування таких оцінок на практиці у світлі загальної аксіології.
Цю новизну конкретизують, зокрема, наступні положення і висновки дисертаційного дослідження, що виносяться на захист:
- інтерпретація оціночної діяльності як пізнавального процесу, що складається з дооціночного („онтологічного11) пізнання та власне оціночного (,,аксіологічного“) пізнання;
- розгорнута класифікація оцінювання й оцінок у правовому регулюванні - на кожній з його основних стадій: правотворчості, правозастосуванні, правореалізації;
- розкриття сутності і змісту правотворчої, правореаліза-
ційної, правозастосувальної діяльності крізь призму аксіології, зокрема, зважаючи на дооціночне й оціночне пізнання відповідних суб’єктів; ,
- виділення суб’єктів, об’єктів а також характеристика
критеріїв оцінювання на кожній із стадії правового регулювання. Визначення основних стадій правотворчого, правозасто-сувального і правореалізаційного оцінювання; .
- висновки щодо тенденцій використання оціночних понять у законодавстві України на протязі двох останніх десятиліть;
- положення про передумови обгрунтованості використання оціночних понять у законодавстві;
- висновки про зміст та основні форми (способи) виразу правотворчих, правозастосувальних та правореалізаційних оцінок;
- визначення гносеологічних передумов та юридичних гарантій істинності правозастосувального оцінювання.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження. 1.Обгрунтовані автором загальні методологічні підходи до оцінювання й оцінок здатні сприяти подальшим дослідженням та дискусіям по даній проблемі як у загальнотеоретичній, так і галузевих юридичних науках. Ці підходи орієнтують на вивчення саме діяльнісних аспектів правового регулювання. 2.Висвітлення у дисертації особливостей оціночної діяльності у правовому регулюванні дозволяє сформулювати рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності державно-юридичного впливу на суспільні відносини.
З.Результати аксіологічного аналізу проблеми використання оціночних понять у правових актах можуть бути корисними у практичній роботі з проектами нормативно-правових актів та у правозастосувальній практиці.
Апробація і вповаджения результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у сімох наукових публікаціях; у повідомленнях на шести наукових конференціях: „Правова система України: теорія і прак-тика“ (Київ. 1993); „Проблема методу в умовах пошуку нових філософських парадигм" (Львів. 1993); „Кримінальний кодекс України (проект): проблеми теорії та практики" (Львів. 1993); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (Львів. 1995); „Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація" (Львів. 1995); „Концепція розвитку законодавства України" (Київ 1996). Вони використовувались при проведенні семінарських занять зі студентами юридичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка з курсу загальної теорії права та держави у 1994-1996 рр.
Структура дисертації’. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується актуальність, завдання і структура дослідження, висвітлюється стан наукової розробки проблеми, характеризується її методологічна, теоретична, джерельна база, формулюються основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна і практичне значення результатів проведеного дослідження, вказано на їх апробацію.
Розділ перший „Методологічні основи оціночної діяльності і закріплення оцінок у правовому регулюванні14 присвячений обгрунтуванню вихідних засад стосовно проблеми оцінки взагалі й оцінки у правовому регулюванні зокрема.
Автор поділяє тон погляд, що цінність - це об’єктивна властивість процесів, подій, явищ, яка полягає в їх здатності мати позитивне значення для задоволення потреб та інтересів індивідів, соціальних груп, суспільства, вчиняти позитивний вплив на їх існування й розвиток. Ця властивість розкривається через оцінку, оскільки остання дає інформацію саме про ціннісні (чіі аштіціннісні) властивості оточуючої дійсності.
Оцінка, що розглядається як діяльність (тобто як оцінювання), є складовою пізнавального процесу. Пізнання, як відомо, - це встановлення об’єктивних властивостей дійсності; оцінювання ж - це визначення її об’єктивної значимості для суб’єкта, тобто корисності, „нейтральності" чи шкідливості для нього. Усяке пізнання, як видається, можна розмежувати на: 1) безоціночне пізнання, тобто таке, що взагалі не пов’язане з подальшим оцінюванням і не потребує його; 2) дооціноч-не пізнання, тобто таке, що передує оцінці її зумовлене прагненням отримати інформацію про значимість явища (умовно кажучи, онтологічне пізнання); 3) оціночне пізнання або власне оцінювання (аксіологічне пізнання). Два останніх різновиди пізнавальної діяльності (які, до речі, притаманні у більшості випадків правовому регулюванню) можна відобразити єдиним поняттям оціночної діяльності (у широкому розумінні).
У практиці правового регулювання мають місце і такі випадки, коли юридичні наслідки виникають на основі лише встановлення певних, окреслених формальними ознаками юридичних фактів, без визначення їх соціальної й правової значимості (наприклад, призначення особі пенсії за віком на
підставі поданих нею документів). Процес встановлення таких фактів є онтологічним пізнанням; воно, однак, завершується правовими оцінками, що зумовлють виникнення, припинення чи зміну суб’єктивних прав і обов’язків учасників правовідносин. Будучи спрямованим на отримання таких оцінок, воно, на нашу думку, може розглядатись як своєрідна „обмежена*1 оціночна діяльність, в основі якої лежить тільки дооціночне пізнання, і яка, таким чином, відрізняється від, так би мовити, „повної41 оціночної діяльності.
Отже, оціночна діяльність у правовому регулюванні - це встановлення соціальної і юридичної значимості явищ, що потрапляють у його сферу, і формування певного ставлення до них суб’єктів регулювання (здійснюване через онтологічне й аксіологічне пізнання), а також встановлення фактів, що є юридично значимими для конкретних учасників правовідносин (здійснюване тільки черзз онтологічне пізнання). Результатами такої діяльності є висновки щодо соціальної і юридичної значимості досліджуваних явищ та певне до них ставлення відповідних суб’єктів.
Перед нами - хоча й органічно пов’язані, проте нетотожні явища: 1) сам процес встановлення юридично значимих фактів та їх значимості і 2) форма (засіб) вираження й об’єктивації, закріплення його результатів. Тому й відображати ці явища потрібно різними поняттями і позначати останні відповідно різними термінами, а саме: перше - оцінювання (оціночна діяльність), друге - оцінка.
Суть оціночної діяльності найбільш повно проявляється через висвітлення властивостей її складових елементів: суб’єкта, об’єкта, критерію; зміст же оцінки виражається в їх характері.
Оціночна діяльність у правовому регулюванні як низка пізнавально-оціночних дій може бути „розподілена** на стадії оцінювання, що мають свої особливості на кожній із стадій правового регулювання. Результати такого оцінювання закріплюються у правових оцінках. За своїм характером (який розкриває ставлення суб’єкта до оцінюваних явищ) оцінки можуть бути позитивними, негативними чи нейтральними. У правовому регулюванні вони завжди мають певний зовнішній вираз: фіксуються у нормативно-правових, інтерпретаційно-правових та письмових індивідуально-правових актах, у по-
ведінці суб’єктів правовідносин тощо. Однією з форм виразу оцінок у законодавстві є, так звані, оціночні поняття, що включаються до текстів нормативно-правових актів. Такі поняття, як вже обгрунтовувалось у літературі, відображають саму по собі соціальну значимість дій, подій, явищ без вказівки на їх формально визначені ознаки і конкретизуються при реалізації чи застосуванні відповідних правових норм (наприклад, поняття „значна шкода", „явна необхідність", „достовірні дані", „недобросовісна конкуренція").
Щодо необхідності й доцільності використання оціночних понять у нормативно-правових актах в юридичній науці, як відзначалось, існують різні, навіть взаємовиключні думки. Для того, щоб з’ясувати, яка з них більш підставна, нами було досліджено використання оціночних понять у семи чинних кодексах України (КК, КПК, ЦК, ЦПК, КпАП, КЗпП, ЖК) у редакції за станом на 1.05.1995р. і співставлено з кількістю таких понять у цих же кодексах у редакції 80-тих років. Таке дослідження виявило, що впродовж майже двох десятків останніх років простежується тенденція сталого існування, а певною мірою й зростання кількості оціночних понять у законодавстві України. Чимало оціночних понять було виявлено нами й у постановах Пленуму Верховного Суду України, спрямованих на забезпечення правильного застосування юридичних норм. Усе це підтверджує положення про необхідність та доцільність використання таких понять у законодавстві.
Об’єктивна необхідність вдаватись у законодавстві до понять такого роду зумовлюється тим, що у ряді випадків дії, однакові за своїми формально визначеними, зовнішніми, емпірично фіксованими ознаками, набувають проте неоднакової соціальної значимості і навпаки: різні у формальному відношенні дії можуть мати однакову соціальну значимість (П.М.Рабінович).
Існування оцінювання при формуванні та застосуванні норм з оціночними (тобто відносно визначеними) поняттями, відображення законодавчих оцінок у самих цих поняттях наукою загалом визнається. Наявність же оцінок у абсолютно визначених нормах та оціночних моментів при їх застосуванні фактично не розглядається. На нашу ж думку, не тільки відносно визначені, але й повністю (абсолютно) визначені
норми містять законодавчі оцінки, і тому оціночна діяльність має місце при застосуванні не тільки перших, але й других юридичних норм (хоча, звичайно, й різною мірою: в першому випадку - як єдність онтологічного й аксіологічного пізнання, а у другому - тільки як онтологічне (дооціночне) пізнання).
Залежно від структури та стадій оціночної діяльності, її особливостей на тій чи іншій стадії правового регулювання, характеру та властивостей оцінок може проводитись різноманітна класифікація оцінювання н оцінок. Як одна з найважливіших саме у правовому регулюванні обгрунтовується класи-•фікація оцінок на вихідні, безпосередні, проміжні, загальні (і відповідна класифікація оціночної діяльності, що їм передує). Важливим є також поділ оцінок на істинні й неістинні (як результат, відповідно, належної або, навпаки, неналежної оціночної діяльності).
У розділі другому „Оцінювання й оцінки у правотвор-чості“ розглядаються аксіологічні засади, притаманні процесу творення правових норм.
Основне завдання правотворчих суб’єктів - досягнення найбільш повної відповідності між правилами поведінки, встановленими у нормативно-правових актах, і об’єктивними та суб’єктивними факторами суспільного життя. А це зобов’язує суб’єктів правотворчості пізнавати мінливі внаслідок еволюції події, явища, процеси оточуючої дійсності, встановлювати дійсну значимість для особи, групи осіб чи суспільства в цілому і відображати пізнане у нормативно-правових приписах: дозволяти, заохочувати і захищати соціально-ціннісні діяння та забороняти негативні. Це завдання якраз і розв’язується через оціночну діяльність суб’єктів правотворчості.
У гносеологічному аспекті правотворчість - це єдність до-оціночного (онтологічного) пізнання та власне оцінювання (аксіологічного пізнання) і закріплення вироблених оцінок в юридичних нормах. Правотворчі суб’єкти кожного рівня встановлюють: суть і зміст вихідних (соціальних) оцінок; можливість регулювання суспільних відносин у напрямках, що випливають з таких оцінок; доцільну інтенсивність правового забезпечення позитивних аспектів суспільного життя і боротьби з негативними моментами, сукупність необхідних для цього засобів; ймовірну (очікувану) ефективність та межі правового впливу на „підпорядковані1* правовій нормі відносини, -
тобто з’ясовують значимість правового регулювання щодо певного виду суспільних відносин. Даний процес і є ні чим іншим, як процесом аксіологічного пізнання.
Об’єм роботи не дозволив повністю розкрити аксіологічні властивості, притаманні усім рівням правотворчості, тому основну увагу зосереджено саме на законотворчості.
У ракурсі проблем аксіології в дисертації проаналізовано деяку практику законотворчого процесу, зокрема різні проекти нової Конституції України, матеріали обговорення і прийняття (або зміни окремих норм) Закону України „Про місцеве та регіональне самоврядування", Закону України „Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", проект нового Кримінального Кодексу України (розроблений під керівництвом проф. В.М.Смітієнка). З’ясовувались також наявність та доцільність використання у них нормативно-правових оцінок у формі оціночних понять.
Суб’єктом оцінювання у законотворчості можуть виступати ті чи інші учасники иравотвррчнх правовідносин - особи фізичні (громадяни при всенародному обговоренні законопроекту, народні депутати при прийнятті закону) та юридичні (наприклад, експертні установи); колегіальні (парламент) та одноособові (президент). Одні з них видають вихідні оцінки, інші ж уповноважені на формування оцінок проміжних. У законотворчому процесі суб’єкти оцінювання не є рівнозначними, і залежно від їх статусу й рівня визначається „система" відповідних оцінок.
Об’єктом пізнання законодавця є не просто суспільні відносини, а й їх соціально-значимі аспекти. Перш за все перед ніім стоїть завдання пізнання соціальних ціностей суспільства і явищ, що суперечать, шкодять їм~„антицінностей“. Тому до об’єктів оцінювання у правотворчості потрібно віднести соціально-ціннісні й негативні явища суспільного життя; потреби та інтереси членів суспільства, що зумовлюють їхні ціннісні установки, орієнтири, уподобання; вихідні оцінки учасників суспільних відносин, що виникають як висновки про цінності й антиціності; можливості і наявні юріщнчні засоби правового регулювання досліджуваних відносин; межі, методи та меха- -нізми забезпечення необхідного (бажаного) правового впливу на ці відносини, що лягають в основу проекту нормативного акта як об’єкта оцінювання; соціально-економічні умови, стан
суспільної свідомості, моралі, правової культури (як фактори, що впливають на правове регулювання) і таке інше.
Щодо оціночного критерію у законотворчості, то у ролі основних його елементів виступають аксіологічні орієнтації й аксіологічні установки та правові установки суб’єктів оцінювання, „референтних" соціальних груп і суспільства; для індивідуальних правотворчих суб’єктів такими елементами певного мірою можуть бути ще і їхні психологічні якості. Усі такі елементи доповнюються низкою визначальних факторів, які можуть істотно впливати на суть і характер нормативно-правових оцінок. До таких факторів належать: цілі, заради яких створюються нормативно-правові акти; межі правового регулювання; моральні устої суспільства або його домінуючої частини; результати правового експеременту; оцінки науковців, громадськості, зацікавлених осіб; існуючий досвід правового регулювання аналогічних відносин в інших державах тощо. Неабиякий (хоч нерідко й опосередкований) вплив на нормативно-правові оцінки має й економічна та політична ситуація в державі.
Оцінювання у законотворчості - це низка пізнавально-оціночних дій, що здійснюються у певній послідовності, відповідно до стадій законотворчості, а саме:
1) пізнання вихідних соціальних оцінок суб’єктами законодавчої ініціативи, їх (в разі потреби) переоцінка і закріплення своїх висновків у законодавчих пропозиціях (чи законопроектах);
2) пізнання законодавчої пропозиції (чи законопроекту) органами парламенту, встановлення необхідності, доцільності запропонованого способу, методу правового регулювання суспільних відносин і прийняття рішення про підготовку законопроекту (чи про його вивчення) і створення з метою його підготовки робочої групи;
‘ 3) пізнання робочою групою відносин, що потребують правового впливу, підбір необхідних правових засобів, виходячи з їх здатності матії позитивний соціально-правовий вплив на ці відносини; закріплення отриманих висновків у законопроекті;
4) вивчення громадської думки щодо діючого і проектованого закону;
5) вироблення остаточної, кінцевої законодавчої оцінки, (тобто формування нормативно-правової оцінки як результату переваги оцінок більшості парламентарів).
Характер законодавчих оцінок (що виражається через встановлення системі! юридичних стимулів чи навпаки, юридичних заборон, санкцій щодо певної поведінки, а також через механізм їх втілення в життя) вказує на ставлення законодавчої влади до існуючих відносин, які є або мають стати предметом правового регулювання.
Аксіологічні висновки законодавця можуть вміщуватись у формально визначених за змістом і формально не визначених, зокрема оціночних, поняттях, що включаються до складу правових норм. Для понять першого виду характерна конкретність оцінки (той чи інший формально визначений вчинок визначається як позитивний чи негативний шляхом встановлення відповідно стимулів чи заборон); а для понять другого виду властива певна абстрактність оцінки (фіксується тільки загальна оцінка явища, але не дається перелік формальних ознак оцінюваного діяння, а передбачені у нормі правові наслідки можуть наступати тільки після того, як право-застосувальні суб’єкти встановлять певну значимість досліджуваних фактів та їі відповідність законодавчій оцінці), тобто законодавець фактично делегує частину свого права оцінювання соціальних фактів безпосереднім правозастосову-вачам. Вказана властивість правових норм з оціночними поняттям породжує проблему обгрунтованості (виправданості) їх використання у законодавстві.
Видається, що введення в текст правових норм оціночних понять можна вважати обгрунтованим лише за наявності певних передумов, до яких насамперед належать:
- необхідність створення правових норм, призначених для регулюваня суспільних відносин, соціальна значимість яких швидко змінюється з плином часу;
- практична складність або неможливість передбачити усі суттєві для справи факти, що можуть мати "„задане" у нормі значення (зокрема, у разі набуття певними явищами „узаконеної" соціальної значимості лише у сукупності з індивідуальними особливостями кожного конкретного відношення);
- необхідність створення приписів для впливу на такі відносини, факти, які мають ідентичну соціальну значимість, проте формальні, емпірично фіксовані ознаки яких є різними у кожній конкретній ситуації;
- необхідність регулювання відносин з яскраво вираженим
морально-етичним змістом, в яких неминуче наявні різноманітні варіанти, відтінки і таке інше.
На кожному з етапів формування нормативно-правового припису оцінки співставляються з реальністю і, відповідно, визначаються як такі, що їй відповідають або ж ні, тобто як істинні чи неістинні. Особливість такої істинності полягає в її своєрідній відносності: остання зумовлюється тим, що правова норма - це, як правило, висновок частини суспільства (щодо законів - це звичайно висновок більшості депутатів, які виражають інтереси певних соціальних сил у суспільстві).
Головним критерієм істинності нормативно-правових оцінок є правореалізаційна і правозастосувальна практика. Специфіка цього критерію щодо таких оцінок полягає у тому, що юридична практика має розглядатись як засіб задоволення потреб та інтересів різноманітних індивидів, їх груп, соціальних спільностей, зрештою й всього суспільства в цілому, й оцінюватись саме під таким кутом зору (П.М.Рабінович).
У третьому розділі дисертації „Оцінювання й оцінки при реалізаціі та застосуванні правових норм“ обгрунтовується положення про те, що оцінювання - це передумова належного виконання, раціонального використання, сумлінного дотримання державно-владних приписів, закріплених у правових нормах: адже воно забезпечує суб’єктів суспільних відносин не тільки знаннями про юридичні норми, які регламентують їх дії, а й про значимість цих норм для їхніх потреб та інтересів. Завдяки цьому таке оцінювання стає одним із джерел формування аксіологічних і правових установок, як психологічних передумов реалізації нормативно-правових актів.
Крізь призму аксіології правореалізацію можна трактувати як: 1)процес пізнання юридичних норм, що зумовлюють певні права і обов’язки суб’єктів оцінювання, та встановлення на основі оціночного критерію значимості цих норм для потреб та інтересів, як самого суб’єкта оцінювання так, і інших суб’єктів, соціальних груп, суспільства; 2)вибір суб’єктом оцінювання певних пріоритетів; 3)формування ним власної установки на дію чи бездіяльність по реалізації норм права.
Незалежно від форм виразу нормативно-правових оцінок Й°реалізація супроводжується оцінюванням, в основі якого лежить онтологічне й аксіологічне пізнання. Адже виконання, використання чи дотримання вимог державно-владних при-
писів - це прояв висновків суб’єкта про їх значимість для задоволення певних потреб та інтересів і певне його ставлення до цих приписів.
Правозастосування з аксіологічних позицій можна визначити як співставлення значимості досліджуваного діяння (юридичного факту) з оцінкою, зафіксованою законодавцем у матеріальних нормах права, яке здійснюється з метою встановлення соціально-правової значимості такого діяння, формування ставлення правозастосовувача до нього і прийняття відповідного рішення (яке б стимулювало чи гальмувало оцінювані діяння, зважаючи на позитивну або ж, навпаки, негативну їх оцінку).
Правозастосувальне оцінювання розпочиняється з доо-ціночного пізнання. Істинність такого пізнання, тобто правильність встановлення фактів досліджуваної дійсності, - одна з передумов правильного застосування юридичних норм. Помилки в онтологічному пізнанні призводять до прийняття хибних правозастосувальних рішень. Так, аналіз судових вироків по 190 кримінальних справах, опублікованих у збірнику „Бюлетень законодавства і юридичної практики. Практика судів України в кримінальних справах." (К. 1993р. 4. ), показав, що у 182 з них допущено помилки і при цьому у 95 справах (або 52,1%) це трапилось внаслідок помилок саме у доо-ціночному пізнанні.
Процес оцінювання продовжується аксіологічним пізнанням при застосуванні деяких абсолютно визначених і завжди -при застосуванні відносно визначених, зокрема оціночних, норм (за винятком тих випадків, коли останні отримують офіційне нормативне тлумачення у формально визначеній формі). І тут неналежне оцінювання призводить до правозастосувальних помилок. Так, у вищезгаданому дослідженні із 182 справ по 87 справах, (майже 48%) були постановлені неправильні вироки внаслідок помилок в оцінюванні вже встановлених формально визначених обставин справи.
Розглянемо складові елементи оціночної діяльності при правореалізацїї і правозастосуванні.
Суб’єкти правореалізаційного оцінювання - це різноманітні учасники правовідносин: громадяни, службові особи (як індивідуальні суб’єкти), громадські об’єднання і державні органи (як колективні суб’єкти).
визначення закріплених у ній юридично-значимих елементів ознак діяння з якими пов’язуються певні, передбачені нормою, правові наслідки; •
- пізнання та збирання фактів, що можуть виступати в
ролі доказів, шляхом встановлення соціально-правової значимості цих фактів (дану стадію можна назвати „оцінювання доказів1'); ,
- співставлення законодавчої (нормативно-правової) оцінки діяння зі значимістю того реального діяння, до якого мають бути застосовані юридичні норми; встановлення у такий спосіб соціально-правової значимості досліджуваного діяння (або інакше кажучи, його юридична кваліфікація);
- формування відповідного державно-офіційного ставлення до об’єктів правозастосувальної діяльності, його закріплення у правозастосувальній оцінці.
Особливості розглядуваного оцінювання залежать і від того, яка норма застосовується: абсолютно визначена чи відносно визначена. При застосуванні норм першого виду процес оцінювання полягає у співставленні суб’єктами оцінювання нормативно-правових оцінок із дійсною значимістю фактичних обставин, зумовлених особливостями конкретного суспільного відношення; або у встановленні передбачених правовими нормами юридично-значимих фактів. У цьому випадку основне завдання суб’єктів правозастосування - встановити саме істинну значимість досліджуваних явищ, процес же співставлення таких норм і таких явищ здійснюється за законами формальної логіки. При застосуванні ж норм другого виду (зокрема оціночних норм) суб’єкт оцінювання, пізнавши значимість досліджуваних фактів, також порівнює їх із законодавчими оцінками, однак тут співставлення полягає у самостійному вирішенні питання про відповідність між реальною значимістю встановленого факту і тією значимістю, яка зафіксована в юридичній нормі.
Оціночна діяльність при правозастосуванні та при праворе-алізації знаходить своє завершення у відповідних оцінках.
Правореалізаційна оцінка - це судження (знання) про значимість, насамперед, юридичних норм, що підлягають реалізації та відповідних правореалізуючих дій для задоволення потреб й інтересів особи, групи осіб, соціальної спільності, суспільства, держави. Таке судження, як правило, свідчить про
відповідне ставлення правореалізуючого суб’єкта до норми, а в ряді випадків - і про його установку на її виконання, дотримання чи використання (або ж навпаки).
Правозастосувальна оцінка - це: а)судження (знання) про відповідність (або невідповідність) між положеннями правових норм, в яких закріплені, відображені соціально-значимі явища, і дійсною соціально-правовою значимістю реальних суспільних відносин, що врегульовані ними (у випадках, коли оцінювання являє собою поєднання онтологічного й аксіологічно-го пізнання); чи б)судження про наявність фактів, що мають соціально-правову значимість, тобто юридичних фактів (у випадках, коли оцінювання складається тільки з онтологічного пізнання). Таке судження свідчить, як правило, про відповідне ставлення держави в особі її органів до цих відносин. Воно фіксується в індивідуально-правових актах, спрямованих на стимулювання чи, навпаки, гальмування відповідних явищ у напрямках, визначених юридичною нормою.
Правореалізаційні та правозастосувальні оцінки мають певнцй зовнішній вираз. Зокрема при реалізації права вони проявляються у фізичній поведінці учасників правовідносин -правомірній чи неправомірній, при застосуванні ж права - в індивідуально-правових актах (що можуть бути письмовими, усними, діяльнісними).
Істинність правореалізаційних і правозастосувальних оцінок визначається „якістю“ оціночної діяльності. Видається можливим виділити ряд гносеологічних та юридичних факторів, що здатні певною мірою забезпечити істинність таких оцінок. Ці фактори можна поділити, з деякою умовністю, на дві групи: передумови та гарантії. їх різновиди докладно сха-рактеризовуються у дисертації. Зокрема юридичні гарантії істинності правозастосувального пізнання можуть бути, на думку деяких вчених, класифіковані:
1) за юридичною природою - на нормативно-правові; нор-мативно-інтерпретаційні; індивідуально-правові;
2) за гносеологічною природою - на конкретизацію, тлумачення та введення критеріїв розуміння оціночних понять.
У висновках, що завершують роботу, підведено підсумки дослідження та висловлено деякі практичні пропозиції. Також визначено можливі напрямки наступних досліджень багатоас-пектної аксіологічної проблематики у правовому регулюванні.
Основні положення дисертації висвітлено у таких публікаціях автора:
1. Застосування норм з оціночними поняттями у сучасному законодавстві України //Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. Київ. 1993. С. 76-77.
2. Врахування особливостей сучасного законодавства України при викладанні правових дисциплін в юридичних наукових закладах //Проблеми викладання цивилістичних дисциплін в університетах і юридичних вузах України. Тези всеукраїнської науково-методичної конференції. Івано-Франківськ. 1993. С. 47-48.
3. Оціночні поняття у проекті Кримінального кодексу України (проблеми застосування) //Кримінальний кодекс України (проект): проблеми теорії та практики. Науково-практична конференція. Доповіді та виступи. Львів, 1994. С. 184-187.
4. Гносеологічні проблеми правового регулювання //Вісник Львівського дежавного університету їм. І. Франка. Серія юрид. -Вип. 31. 1994. С. 87-90.
5. Необхідність і гарантії обгрунтованості використання в нормативно-правових актах норм з оціночними поняттями // Ерліховський збірник. Чернівці. Вип. 1. 1994. С. 177-181.
6. Деякі аксіологічні проблеми реалізації юридичних норм (загальнотеоретичний аспект) //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали 1-ої регіональної наукової конференції. Львів. 1995. С. 24-25.
7. Проблеми застосування оціночних понять у конституційному законодавстві України //Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. К. 1996. С. 160-162.
АННОТАЦИЯ
Косович В. М. Оценивание и оценки в правовом регулировании.
Диссертация на соискание ученой степени кандидита юридических наук по специальности 12. 00. 01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений; философия права. Львовский государственный университет им. И.Франко. Львов. 1996.
В диссертации уточняются методологические подходы к исследованию оценочной деятельности в правовом регулировании; рассматриваются некоторые закономерности оценивания и особенности оценок в правотворчестве, правоприменении и правореализации; формулируются предложения, направленные на более обоснованное использование оценочных понятий в законодательстве Украины и их правильное применение.
SUMMARY
Kosovich V. М. Evaluation and estimations in legal regulation.
The scientific paper for attaining the scientific degree of PND of law, speciality 12. 00. 01 - the theory and history of the state and law; the history of political and law studies; the philosophy of law. Lviv State university named after I. Franko. Lviv. 1996.
The scientific paper defines more exactly the methodological, approaches to the investigation of the estimation activity in the legal regulation; it observes some appropriatenesses of the evaluation and the peculiarities of estimations in the legal creativity, realithation and application. Also the suggestions aimed at more grounded usage of the evaluation notions in the legislation of Ukraine and their right application are formulated.
Ключові слова:
- оціночна діяльність у правовому регулюванні; оцінка, правова оцінка; оціночна норма права.
