АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Роль судовоi практики в удосконаленнi механiзму цiвiльно-правового регулювання»
міністерство освіта України кшвсшй університет імені тараса севщїікл
На правах рукопису
ЧЕБЕРЯК Петро Архиповлч роль судової ірактик.1 в /досконалій 1 :.ЕШіа:.ї
ДІВиШЇО-ПРАІіОВОГО тшя&мпш
Спеціальність 12.00.03 -цпзільно прзпо; сімейне проао; ішпіл'чзій процес; міжнародне приватне право.
Дисертація
на здобутїя наукового ступеня кандидата юридичних наук
КИЇВ— 1993
- 2 -
Дисертацією с наукова доповідь.
Робота виконана на кафедрі цивільного права Київського універсгтету імені Тараса Шевченка.
Офіційні опоненти : доктор юридичних наук, процесор ПУШКІН Э.А.
доктор юридичних наук, процесор ПАСТУХОВ В.П.
Провідна організація : Львівський державний університет
ім. Івана Франка.
Захист відбудеться "______" __________________ 1993 р.
о ■*___" год. на засіданні спеціалізованої ради Д 068.18.17
при Київському університеті ім.Тараса Шевченка за адресою: 252017, м.Київ, вул.Володимирська, 60, юридичний факультет, ауд.253.
. З науковими роботами дисертанта можна ознайомитися в бібліотеці університету.
Вчений секретар спеціалізованої ради, доктор юридичних наук
Н.С.КУЗНЄЦОВА
Актуальність тєгяі доповіді. Розбудова незалегзюї демократичної Двряови Укроїіш, перехід ДО ПрЯІЩППОЕО НОВИХ ОК^ІО -мічних відносин нимагас дальшого удосконалення механізму правової регламентації суспільних відносин, спеціального дослідженій загальних теоретачіпіх гситаиь я” закономірносте;'! розвиті^ суспільства, тпк і його особливостей на окремих етапах, і пори за все докорінної зміни самого ставлення до законотворчої діяльності. Питання про ропі місце і зпачоння судової практики як в правовій системі, так і в прааозасто-
су вальній то правотворчій діяльності п ,вхди прзвортало увагу і було актуальним у дослідженнях ітних-вристів з різних га -лузо2 права.
До цієї проблеми в загальнотеоретичному плані зверталися С.С.Алексеев, М.Г.Алоксандроа, О.К.Бозіна, О.Т. Боннер,
С.!.;.Братусь, А.Б.Венгорон, С.Д.ВілміЯНСьгай, Б.ЇІ.Гочзеньов,
У.А.ГУрвич, Т.Н.Доброзольський, О.С. ІаК-о, С.Ф.Кечоюянц,
В.В.Лазарев, П.О.Недбайло, А.С.Пігсдктч, В Т.Смірлоз,
Л.П.Езьков, Л.С.Явяч. Щодо галузевої специфіки це питання досліджувала дореволюційні вчені, такі як Е.С.Гшдзпроп, А.Д.Гродозсьгай, Ы.М.Коркунов, С.і!Л<£уроицев, ЄЛЬТру^оцькоЯ,
І.Я.Со&гацькиЯ, Г.Ф.Шерсенавач, в також зарубіжні вчені.
Ю.Барон, М.Гравітц, Г.Дзрнбург, Л.Моразд'ер, А.іїааіц, Р.Шш-то, Р.Саватье, І.Зодор та інші.
В ході дискусії, яка протягом 1954-1955 років велася на сторінках журналу "Советское государство я право", і було присвячена питанням застосування і >рм права, доводимся думка, що питання про застосування норм права с частино» більш широкого питання про реалізаціє правових норм, воно розглядалося як один із засобів втілошш їх в життя.
Ц» точку зору в подальшому розвив И.О.Недбайло. Визначаючи правозастосувальну реалізацію норм права, він зазначав, що застосування правових корм пов'язано лике з правомірними діями учасників суспільних відносин, правопорушення не можуть бути способом здійснення правових норм і підкреслював, що "особливість юридичної діяльності по застосуванню правових норм на відміну від інших способів їх реалізації полягає в активних діях по організації їх здійснення У правовідносинах. в застосуванні їх до конкретних фактів, у тому числі до інших осіб з метою виконання ними своїх юридичних обов"яз -ків" /розрядка автора/.
С.й.Вільнянськніі зазначав, що під судовою практикою слід розуміти правові положення, які випрацювалися внаслідок пос -тійного і однорідного застосування їх в діяльності суду.
Автори монографії "Судебная практика в советской правовой системе" /под ред. С.Н.Братуся/ показують роль судової
практики в різних галузях права, причому визначають її як єдність двох її складових - "того виду судової діяльності по застосуванню правових норм, яка пов’язана з випрацюванням певних правополокень на основі розкриття смислу і змісту норм, що застосовуються, а в необхідних випадках і їх конк-
ретизації . і деталиізації, і підсумку цієї діяльності /самих положень/"'. .
• Хоч зазначені та інші вчені-юристи при визначенні поняття судової практики використовували різні підходи, всі вони
зводилися в основному до теоретичних висновків щодо юридичної природа судової практики, її ефективності і значення у
зміцненні законності, ними широко аналізувалася юридична природа постанов Пленуму Верховного Суду колишнього Союзу
РСР та постанов Пленумів Верховних Судів союзних ргіспублігг, дискутувалося питзішя п;одо значення їх як дкерзла пр;.->а і т.ін., тобто зперталея основна увага на георатачні та празо-реалізуючі фактори в загальному плані, чи.ч невиправдано звужувалося визначення поняїгя судової практика. .
Підхід авторів і:;одо охоплення поняття.1»' судової прантніа напрашовашіх при розгляді однотипних кошсротиах справ пра-вополохень і значення цих правояолоаені з точки зору їх результативності, с правильним, але слід зазначити, и;о такс тлумачення значно зсуяус ях ~ї поняття, так і значення у механізмі цивільно-правового рсгулЕвашїя.
Вважаємо, со вся судова діяльність, нозаяегно чи по використання Ворхошзм Судом Україна права законодавчої ініціативи, чи це інформації по наслідках узагальнень, чи опублі -
кування конкретних: судових рівень, ча викладе ізія матпріаліп у статтях та нуковнх працях - все це стьорпо банк необхід-’ них даних, який мого використовупата закснодавег-ь при роз -роби: нових законопроектів і удосконаленні чинних законів.
При виконанні судових рішень, пяпчаючи і узагальнюючи наслідки розгляду конкретних оди ері гагах судових справ, аналізу глз судову статистику, даючи роз'яснена по застосуванню, відповідних норм законодавства, загальні суди тим сагам .ш> тільки підбящгють рівень результативності діяльності, оло а створюють судову практику"в парокому розумінні цього поняття.
Взятії, наприклад,таку ферму судогеї діяльності, як виконання судових рішень. Само даЯ -лд судової діяльності доставив питання про необхідність змін законодавства і матеріальну допомогу стали одержупатл діти, батьки ягах злісно ухи -лялися від сплати аліментів і відносно яіоіХ оголошений розшук.
Аналізи судової статистики дали змогу зробити висновки кодо надуманості ефективності запобігшо-виховного впливу розгляду невільних справ у виїзних судових засіданнях. Таких прикладів шага привести багато.
Отг.о найбільш повним поняття судозої практики' можна визначите як діяшпсть загальних судів по розгляду і виріиен-на конкретних сгірпп, токонанта судових рішень. вивченню і узагальненню результатів розгляду однотдних конко тігах справ, аналізу судової статистики, пачі роз'яснень по застосуванню чнзгного законодавства до відносин, як урегульованих, так і не урегульованих законом з метов забезпечення точного і однаково-вого застосування Г:ого судаглп. а та кок встття заходів яо усунення недоліків і прогалин в правовому регулюванні цивільно-правових відносин.
Тому мета доповіді - на основі наукового аналізу теорії і практики реалізації функції правозастосувальної діяльності судів дзряави при вирішенні цивільно-правових спорів виявити специфіку, форми і методи впливу судової практики на подальше удосконалення як суто цивільних правовідносин і їх нормативного регулювання, так і впливу правозастосувального процесу на удосконалення норм права і всієї правотворчої роботи. '
Питанням удосконалення правозастосувальної практики Верховний Суд України, обласні, Київський та Севастопольський міські суди останнім часом приділяють особливу увагу не тільки у зв’язку із значним оновленням законодавства, але і з докорінними змінами, що проходять у суспільстві при перехо-•ді до ринкових відносин, труднощами, що виникають у повсякденному нитті і складностей у застосуванні як конкретної правової норми, так і при виникненні правовідносин, не відо-
мих чишюму законодавству і ке урегульованих з законі.
На основі узагальнення практики застосуваїаш суда.ми цивільно-правових норм зроблена спроба наукового.осмислення і виз но -чешія як нісші су догої практики, так і ефективності її впливу на удосконалення механізм законодавчої ро<5 .ти, і шести про -позиції подальшому поліпшення форм і методів цісї діяльності. Актуальність теми доповіді визначається і там, що досліджень комплексного характеру, які б схоплювали і.сь аспект цього досить широкого питання на Україні практично не було, хоч в ньому с нагальна необхідність. Де викликаються пора за асо педальним удосконалення;.! законодавства, підвидсіпшу ролі судової проктита, з механізмі удоскопалошія самої законодавчої діяльності, яка значно активізувалася після проголошення неззлссюсті Украпи і початку формувшшл нової її правової споте:.::;. Все це визначає теоретичну і практичну значимість теж доповіді, необхідність її комплексного дослідарння.
Бурхливий законодавчий процес останніх р кіп /принаймні .в кількісному плані/ ставить судову практику перед важливою npod-леиов - не тілька спрямовувати діяльність по кляху Октавного за стосу вашія законодавства судами держали, уяснопню змісту правових норм всі:.я органами, що їх застосовують, -але і виявлення недоліків, прогалин а прозовому регулюванні ця::іят.но-правових відносин.
СУДОВА ПРАКТИКА 1 ШВІЛКІВ ЗАКСНОЛАВ7ГЗО. Прийняття останнім часом цілого ряду нових законодавчих актів України по праву розцінюється як важливий етап в розвитку законодавства в цілому, оскільки регулювання цивільно-правових відносин, іцо носило за-гальнзй характер, пореросло у всебічне, більа предметне і детальне. Але це не означає, ко законодавчий процесс удоскопз-
ления цивільно-правового регулювання зупинився і вичерпав себе. Загальний розвиток суспільних відносин, виявлення в процесі застосування законодавства прогалин і недосконалості окремих його норм вимагало і вимагає пості йного і повсякденного звернення до їх редакцій, своєчасного і оперативного внесен- , ня змін і доповнень.
Тривалий час в судовій практиці виникало питання про можливість спростування відомостей, ідо не відповідають дійсності або викладені неправдиво та порочать честь і гідність громадян чи їх ділову репутацію або завдають шкоди їх
інтересам. Особливо актуальним це питання стало з розвит -. інфррмацп
ком інших засобів касової»,", у тому числі друкованої та аудіовізуальної . Чимало таїаїх відомостей викладається в документах, ідо вийшли від установ і організацій. Непорозуміння викликала відсутність законодавчого урегулювання відповідальності за моральну шкоду при вчиненні таких дій.
Спочатку Указом Президії Верховної Ради України від 20 травня 1985 р. до частини другої статті 7 Цивільного кодексу були внесені зміни про можливість спростування відомостей, що порочать честь і гідність громадянина в документі, що виходить від організації, а потім за поданням Верховного Суду України в порядку законодавчої ініціативи Верховна Рада України 6 травня 1993 р. внесла зміни і доповнення до Цивільного кодесу. Встановлено захист прав громадян при поширенні відомостей, що порочать честь і гідність, через всі засоби масової інформації в тому числі друкованої або аудіовізуальної. Передбачено також відшкодування моральної /немайнової/ шкоди в грошовій або іншій матеріальній формі. Цивільний кодекс у зв'язку з цим доповнено статтею 440-1, згідно з вимогами якої розмір відаїкодуван-
ня визначається судом г. урахуванням су?і- позовних вимог, хпрак-теру діяння особи, яка заподіяла шкоду, Фізичних чд моральних страждань потерпілого, а такой інетх ногатиших наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітно: пла-
ти.
Впнчення практик! розгляду справ про визнання угод недійсними /стаття 48 Цивільного кодексу/ показало, цо її редакція не відповідала вимогам киття, оскільки були виявлені непоодинокі випадки, коли такі угод:: укладалися хоч і з додержанням вимог закону, але внаслідок злоігаплння 'батьківськими чи опікунським! паавага, удемдзздлпеь особисті або маіінові право неповнолітніх дітей. Тому частили перпа статті 48 Цивільного кодексу 28 січня 1991 р. була доповнена відпевід-ною вказівко» про можливість визнання таких угод поділеними.
Статтею 83 Цивільного коде.Ксу передбачалося, г,о п-.яйшо давність на вимоги доргавних організацііі про повернення на— денного їм майна но поширювалася. Оскільки так;,,! виняток, /особливо ко,та позови пред'являлася через 10-15, а то й більше років/ окрім непорозумінь, нічого ігсзого по викликав, Законом Україна "Про власність* відновлено приніщи рівноправні сті прав суб’єктів цивільно-правових відносин і-статтеіз 50 передбачено право власника, незалежно під суб’єктного складу правовідносеїшя, вимагати повернення /піндінації/ свого майна п чужого нозакешюго володіння і встановлена трирічна позовна давність на такі вимоги.
Багато трудяепів правового характеру пишікьло і виникле з приводу застосування законодавства, п;о регул/ю право власності на яйлі будинки. Скільки необхідно було виявляти видумки і фантазі! судом,- щоб хоч якзшость чипом уникнути вилучеїшя будинків, побудованих но "потруд пі доходи", на підставі славно-
звісного Указу від 29 серпня 1952 року, з істотними відхиленням: від проекту, чи з істотними порушеннями основних будівельних корм і правил /стаття 105 Цивільного кодексу/, припинення права власності на яллий будинок при наявності жилого приміщення в будинку державного чи громадського йптлового фонду або в будинку квтлово-будівельного чи житлового кооперативу.
:'. Відповідно до пункту третього статті ІЗ Закону України "Про власність" склад, кількість і вартість майна, що моке бути у власності громадян, не обмежується, а в пункті першому зазначеної статті передбачено, що об’єктами права власності е "килі будинки". Таким чином, слід вважати, що всі питання, пов’язані з обмеженням реалізації права власності громадян на килі будинки, законодавцем усунені.
Майїю безпорадним залишалися, суди /в моральному плані/ при вирішенні спорів про виділ з колгоспного двору чи його поділ. Встановлене свого часу правило про визначення права на частку в майні колгоспного двору, виходячи з рівності часток усіх членів двору, производило іноді до того, що лзсди просто не могли зрозуміти, як могла, наприклад, невістка, не внісши ні копійки у придбання майна, але народивши двійню, придбати право на його половину. З приняттям Закону України "Про власність" визначено принцип встановлення розміру частки у майні селянського’/фермерського/ господарства відповідно до ступеню його -трудової участі у придбаному майні. Вирішенню саме таким чином цього питання сприяла практика і судів держави. .
Упорядкуванню правовідносин за договором майнового найму чимало в чому сприяла практика розгляду цих спорів судами. Перш за все це стосується строку договору найму. Як передбачалося статтею 258 Цивільного кодексу, цей строк не повинен був
перевигіувпти десяти років. Чому саме таїсій строї; був визначений, важко сказати, оскільки неможливо навести 6yju<- які обгрунтування цього за умови, цо це договір і .Чого умови могли визначатися зо погодженням сторін. Сомо таким чином
і вирішено це питання при внесенні 7 лишія 1992 р. змін до зазначеної статті.
. Передувала я внесенню змін до статті 258 Цивільного кодексу практпіш за стосу ваші.", статті 273 ць.-’о кодексу, со ре-гугте договір побутового прокату. Як правило, телевізорами, музичними інструментами та іні^ми предметами домаїлнього вкатку громадяни користувалася зо договорами, со уклад:')лисл на [новазначений строк, а це ставило їх у нгрікїолраане стино-висе, оскільки каіікодавець вправі був розірвати договір в будь-який час, поїторсдагст про цс за одна місупїь. Громадяни х, як правило, бахалл прсдоглувати користуватись маїіі.см, оскільки в залежності від тривалості строку користування продме та ;.ш домашнього ВГ2ГКУ відповідно зуеагув лася оплата за їх користування, а це було невигідно організаціям, цо надавали иаіїно на прокат. Виправдуваним у зв'язку з ці:.м а цполотія полонення содо визначення договору ка.’ікового наііму за погод -
ЕЄННЯМ СТОРІН. ’
Судовою практико» викликане доповнення Цивільного кгдеУ -су статтею 459-1 цодо аідпкодуззлня витрат на стаціонарів лікування потерпілого від злочину. Дііісно, на лікувашія /а особливо в даний час/ громадян, яюш заподіяно уокоджоюія здоров'ю внаслідок злочинних ді Я ін-гах осіб, держава несла значні витрат;!, які залишалися без ішеткодувзшія, а;о не відповідало принципам невідворотності покаратш і повного піда-кодувшшя акоди, заподіяної злочином. Тривалая час це іпітан-
ня залишалося відкритим і лише Законом від 23 квітня 1993 р. виріиено позитивно.
• Законодавче вирішення під впливом практики застосування законодавство судаки знайшло де одне питання, пов’язане із спадкуванням. Зустрівайсь із численними випадками, коли витрати по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його поховання несли не спадкоємці, а особи, які не входили до їх числа ні за законом, ні за заповітом, суди
все-таки стягували з спадкоємців, які прийняли спадщину, такі витрати, виходячи із загальних принципів цивільного зако -нодавства, а» до внесення 20 травня 1985 року відповідних змін до статті 556 Цивільного кодексу. Частиною третєою зазначеної статті передбачено, що спадкоємці, які прийняли спадщину, відшкодовують у межах дійсної вартості спадкового майна необхідні витрати, яких зазнали треті особи по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, на похорони спадкодавця, а такок по охороні спадкового майна і по управлінню ним.
СУДОБЛ ПРАКТИКА. ! ЖИТЛОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО. Нормативноправо-ве регулювання житлових відносин, як одного із цивільно-правових їх видів, здійснювалося Цивільним кодексом України. Постійно удосконалюючись, житлове законодавство з глави, що регулювала майновий найм в Цивільному кодексі І£%2 р., виділилося в самостійну главу в Цивільному кодексі 1963 р., а в
1983 р. було кодифіковано в самостійний Житловий кодекс України. Процесу формування і відокремлення житлового законодавства в окрему главу і кодекс багато в чому сприяла і прак -тика застосування його судами. , . ,
Чи не найпершою проблемою, що постала перед судовою прак -такою при застосуванні окремих норм житлового законодавства,
-ІЗ -
була проблема з визначенням поняття члена сії:'і наймача талого приміщення і його самостійного права на килу плоду з ньому за умови постійного прозивання і ведення спільного господарства з наКмаче». Найчастіша це питання виникало у разі виїзду наймача на інще постійно міси»* проживання, чи втрати нам права ка килу площу або в разі ііого смерті.
Цивільний кодокс 1922 р. взагалі по регулював цього питання. Прийні ліЛ у 1963 р. Цивільний кодекс породбачяв у статті 283, що до членів сім'ї наймача, окрім друютш, дітей і батьків, модуть бути віднесені також ін'лі родячі,' а також непрацездатні утриманці, якщо вони прегпвалз разом з наймачем і волі: з ним спільно господарство.
Визначивши коло таких осіб поняттям "і;ші родичі”, законодавець тим самим поставив у безправно становасо аначну частину осіб і, зокрема, тих із них, які но перебув ли у родинних стосунках з іго^ачом .гллого приміщення. Найчастіше такі ситуації складалася мія особам!:, які лереб^валл у фактичних плхгіких відносинах Розглядаючи позови про виселення після смерті наймача жилого приміщення особа, я на. тривалий час протавала разом з ним, вела спіліло господарство, здійснювала догляд і носла весь тягар повсяцдєшїого буття •в немічної) лгдинос, суди по різному вирішували такі свсра.
Розглядаюча одну з таких спряв, Верховний Суд України дійпов висновку, що оскільки відповідач поселився на гиду площу як член сім»і ноймачія гшлого приміщення для постійного протавання з метоп утворення сім* і і перебував з нов- у фактичних илюбшіх відносинах, він, відповідно до статті 283 їй вільного кодексу, набув право на жилу площу /"Радянсько право", 1569 р., И 12,е.вз/. Аналогічно думка Верховним Судом про-
ведена такої по розглянутій це у 1960 р. справі. Відмовляючи у позові про виселення, судова колегія в цивільних справах зазначила, що пр;і визначенні права на килу площу головним е ге, як поселилося особа на неї, і якщо вона поселилась як член сім’ї наймачки, доглядала за нею і вела спільне господарство, то набула право на жилу площу /"Радянське право", 1961р., .'.'І, с.ІЗб/.
Таким чином, судова грзктика сприяла тому, що частина третя статті 283 Цивільного кодексу Указом Президії Верховної Ради від 15 жовтня 1973 р. скоректована і встановлено, що членами сім’ї наймача можуть бути визнані й інші особи /без зазначення ступеня їх споріднення/, якщо вони проживали разом з тім і вели спільне господарство. В такій же редакції сформульована і стаття 64 нині чинного Житлового кодексу. Судовою практиком обумовлено також вирішення питання про долю ордера, виданого з порушенням встановленого законом порядку. Статтею 278 Цивільного кодексу передбачалося, що на підставі рішення про надання в найом жилого приміщення виконавчий комітет місцевої Ради видає громадянинові ордер на зайняття жилого приміщення.
На практиці виявлялися непоодинокі випадки, коли рішення про надання жилих приміщень приймалися з порушенням встановленого порядку, але правових наслідків цього законом не передбачалося. Тривалий час суди України вирішували такі спори, виходячи із загальних норм цивільного законодав -ства, що регулювали визнання.угод недійсними. Законодавче к вирішення цього питання знайшло лише у 1973 р. йдеться про Указ Президії Верховної Ради від 15 жовтня 1973 р., яким стаття 278 була доповнена частиною третью і встановлено, що
ордер, виданий з порушенням встановленого порядку, мок® бути визнаний судом недійсним, а Цивільний кодекс доповнений статтею З.Т6-І, якою передбачені наслідки визнання судом ордера недійсним. Зазначені норми знайшли своз втілення у статтях.
58 та 117 чинного Житлового кодексу.
На підставі практики застосування судака статті 3'2 постанови ЩШ і ШК СРСР від 17 жовтня 1937 р. "Про збереження житлового фонду і поліпшення житлового господарства у містах" вирішувалося питання про виселення наймачів яилих приміщень у зв"язку зі знесенням еилого будинку з наданням у таких випадках іншого :придатного для проживання приміщення". Яким саме вимогам повинно було відповідати таке киле приміщення, законодавець не визначив, і практика застосування судами постанови напрацювала правило, згідно з яким надаване у таких випадках жиле приміщення повинно не тільки бути придатним для проживання, а й благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту. Законодавче вирішення таким чином це питання знайшло з прийняттям Цивільного кодексу 1963 р. /стаття 314/.
Тривалий час судами застсовувалася аналогія права при вирішенні питань про розір§ання договору найму і виселення стосовно до статті 315 Цивільного кодексу у випадках визнання 83 рішенням відповідного компетентного органу жилого приміщання необхідним для виробничих чи громадських потреб. При внесенні 15 жовтня 1973 р. відповідних доповнень до зазначеної статті законодавцем сприйнята судова практика, що фактично .склалася, і передбачено про можливість виселення у таких випадках з наданням іншого Зйаго-устроєного жилого приміщення. ■ •
Законодавче вирішення зазначених і інших питань не їгрзїїйнило впливу і значення судової практики на удосколя-
лоння правових норм, що регулюють цивільно-правові ВІДНОСИНИ. Свого вирішення чекають ще багато цивільно-правових інститутів, практика застосування яких вимагає •, корегування за-конодсзцем. '
Зокрема, саме киття поставило перед судами необхідність припинення спілніої власності на жилий будинок у разі, коли він невеликий за розміром, а особа, до якої пред’явлено такий позов, забезпечена житлом у іншому місці і з нею не досягнуто угоди з питань володіння та користування жилими та підсобними приміщеннями, що утруднює утримання будинку в належному стані, в іноді позбавляє співвласника розпоряджатися ним. Посилаючись на сформульовано в статті 115 Цивільного кодексу правило щодо можливості присудження при не-досягненні згоди про спосіб виділення належної частки хилого будинку грошової компенсації лише власнику, шо виділяється, деякі суди відмовляли в позовах, якщо такий позов пред’являвся іншим співвласником. Інші ж суди погоджувалися з необхідністю припинення спільної власності шляхом присудження відповідачеві грошової компенсації і це не суперечитике статті 115 Цивільного кодексу.
Назріло питання про удосконалення статті ІІЗ Еитлового кодексу щодо визначення поняття благоустроєного жилого приміщення. По одній із справ, розглянутій ще у IS68 р., Верхов -ний Суд України зазначив, що суд при вирішенні справи не пв-ревірів і при постановлені рішення про виселення не врахував посилань відповідачки нв те, що надаване жиле приміщення знаходиться у будинку, розташованому на горі, куди вона за станом здоров’я не може підніматися /Радянське право, 1968, й 12, с.84/. Оскільки такі випадки траплялися часто, Пленум Верхов-
ного Суду України у пункті 22-1 постанови від 12 квітня 1965 р. роз’яснив, що.при вирішенні питання про невідповідність надаве-ного жилого приміщення санітарним і технічним вимогам, суд може врахувати і інші конкретні обставиш /стан здоров'я, склад сім'.і, тощо/.
В судовій практиці виникли спори про визнання недійсними договорів найму жилих приміщень, укладених з порушенням встановленого законом порядку без видачі ордера /на підставі рішень керівництва та профкомів у житловому фонді, що належать державним,, кооперативним,, громадським підприємствам, установам і організаціям за розпорядженням керівників та інших службових ойіб органів по розподілу жилої площі, тощо/. Іноді позови про визнання таких договорів недійсними пред'являлась через п'ять і більше років після укладення такого договору.
Пленум Верховного Суду України у пункті 7 постанови від 12 квітня 1985 р. роз'ясняв, що на вимоги про виселення осіб, договір найму жилого приміщення з якими укладений з порушенням встановленого порядку, без видачі ордера, поширюється трирічний строк позовної давності.
Тривалий час в юридичній літературі ведеться дискусія з приводу тлумачення права наймача "в установленому порядку" вселити в киле приміщення інших осіб. Неоднозначно складалася і судова практика з цього приводу, Законодавцем не розшифровувалося поняття.встановленого порядку вселення як при прийнятті Цивільного, так ‘і Житлового кодексів,' і тому актуальним продовжує залишатися питання про юридичне значення прописки в талому приміщенні. •.
В наведеній вище справі Верховний Суд України зазначив, що права члена сім'ї наймача на жилу площу визначаються не
наявністю протеки, а постійним проживанням і веденням з ким .спільного господарства /радянське право, 1969, Л 12, с.83/.
Проте і після опублікування висновків по зазначеній справі, суди по пізному ставилися до прописки: одні вважали, що прописка - де адміністративний акт, що регулює лише відносиш! по додержанню паспортного режиму і тому її наявність чи відсут -ність не впливає на визначення права на жилу площу, інаі ж вважали, що оскільки однією з ознак постійного проживання у яйлому приміщенні є наявність прописки у ньому, вона повинна братися до увага при вирішенні спору про право нз килу площу.
_ Своє ставлення до прописки Верховний Суд України ще раз висловив у п.9 постанови Пленуму від 12 квітня 1985 р., . зазначивши, що при вирішенні спорів про право користування жилим приміщенням'осіб, які вселилися до наймача як члени його сім’ї, суд повинен з'ясувати окрім інших питань, чи прописані вони в даному жилому приміщенні. Постановою від 10 березня 1989 р. п.9 був доповнений вказівкою про те, що з урахуванням обставин конкретної справи суд може взяти до
уваги поважність причин, за яких особа, котра вселилася до наймача як член йото сім’ї, не була прописана в жилому приміщенні /незаконно відмовлено у прописці, тощо/. Таким чином, судова практика виходить з необхідності враховувати при визначенні права на килу площу наявність прописки.
Наведені вище роз'яснення у пунктах 7 та 9 постанови • Пленуму Верховного Суду обумовлені практикою застосування відповідних норм права і носять, скоріше-:нормотворчий характер, але Пленум змушений вирішувати їх, оскільки законодавець свого ставлення до цих проблем не висловмовав, хоч необхідність їх вирішення таким чином неодноразово порушували^.
До проблемних питань, що належить вирішити на рівні законодавця у зв’язку з практикою застосування Еитлового кодексу України відноситься , зокрема, удосконалення редакції статті 65. Зазначеною статтею передбачено право наймача на вселення в установленному порядку в займане жиле приміщення інших осіб за письмового згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним. Охороняючи таким чином житлові права фактичних користувачів ашлим приміщенням, законодавець "забув" про . інтереси іншої сторони в договорі - наймодавця. А саме міх наймодавцем та вселеними без його згоди особами, як свідчить судова практика, виникає найбільше спорів з приводу їх права на жилу площу. Тому у статті 65 їїитаового кодексу слід передбачити згоду на вселення не тільки членів сім’ї наймача,_ а й наймодавця. При відмові в згоді наймодавця зацікавлені особи не позбавлені можливості оскаржити такі дії до суду;
На рівні законодавця належить вирішити також питання • про право на збереження зшлого приміщення відповідаю до пункту 7 статті 71 протягомусього часу перебування наймача під слідством і судом. Як зазначено у частині 4 статті 71 у випадках, - передбачених пунктами . І-? цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відловідному пункті'. .
Цивільним же кодексом у пункті 5 статті 289 передбачалося, що у разі засудження до позбавлення волі на строк понад шість місяців, якщо в .жилому приміщенні не- залишилися прозивати члени сім'ї засудженого, договір найму жилого приміщення вважався розірваним з моменту виконання вироку. ■ ’
Відсутність такого положення у ст.7І Нзтлового кодексу приводить на практиці до виникнення спорів щодо права на жило при-
-заміщення засуджених у двох їх спектах. Відповідно до статті 72 Житлового кодексу визнання особа такою, ідо втратила право користування налим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи лснац встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Отже, при засудженні на строк понад шість місяців, житловий орган повинен утримувати за власний рахунок звільнене киле •приміщення, після спливу цього строку пред’явити позов і лише після вирішення справи розпорядитися ніш за власним розсудом.
На практиці цих, вимог закону житлові органи не виконують, що нерідко породжує глтлові конфлікти і ставить перш за все в досить скрутне становище сім’ї, які одернуть таке житло. Непродпнокі випади», коли після виконання вироку внаслідок акту амністії чи помилування засуджений до спливу шести місяців після виконання вироку повертається до місця проживання і пред’являє позов про визнання недійсним ордера, як виданого з порушенням частини 4 статті 71 Житлового кодексу, і суди мають задовольняти такі позови, оскільки житлові органи розпорядилися фактично зайнятим жилим приміщенням.
' . Однак, мають місце і факти пред'явленім аналогічних позовів особами, які відбули покарання, були відсутні у хилому приміщенні понад шість місяців, а позовні вимоги мотивували порушенням статті 72 Житлового кодексу, оскільки в судовому порядку вони не були визнані такими, втратили право на тлу площу. • •
Розглядаючи подібні справи, суди залишали позови без задоволення і задовольняли зустрічні позови про визнання особи такого, ідо втратила право на жиле приміщення за умови, ямко такий позов був пред'явлений. В тих ке випадках, комі позов про визнання осіби такою, що. втратила право на хзтле приміщення
не пред'являвся, суди в одних випадках відмовляли у визнанні ордера недійсним, о в інших задовольняли. З метою усунен-
ня розбіжностей, Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 12 квітня 1985 р., роз’яснив, що суд вправі відмовити в позові про захист порушеного права /вселення,обмін, поділ жилого приміщення, тощо/, якщо наймач або член його сім'ї були відсутнім понад встановлені законом строки без поважних причин. ■
Застосовуючи викладені, а також подібні питання чинного законодавства, судова практика змушена іноді коректувати його положення, ідо, звичайно, не можна вважати нормальним явищем при існуванні нормативної правової системи.
Так, застосовуючи норми про визнання особи такою, що втратила право на гале приміщення з підстав, передбачених
статтею 71 Житлового кодексу, про виселення з передбачених
статтями 114, 116, 124 пістав, суди змушені за власним роз-
судом, іноді довільно тлумачити формулювання текстів цих нормативних актів щодо поважності причин непроживання у жилому приміщенні понад встановлені строки, поважності причин розірвання трудового договору з ініціативи робітника або
службовця, систематичності порушень превил співжиття і щодо видів заходів попереджень та впливу до порушників, чи відноситься жиле приміщення до числа службових і чи дотримано порядку його надання. Аналогічним чином вирішувалися судами питання про припинення договору найму жилого приміщення в будинку, що належить громадянинові на праві приватної власності за умови його необхідності для проживання власника та
членів його сім'ї. Загальна направленість позиції судів зводилась до якомога меншого задоволення таких вимог і їх пози-
цію можна зрозуміти, оскільга йде мова про житло. Разом з там не мокна поділити намагання окремих судів під виглядом недоведеності нужденності в житлі обмежувати право власника суданку розпоряджатися ним за власним розсудом.
Сэме в таких ситуаціях, як і при застосуванні деяких норм цивільного та інших галузей права, постає питання про можливість не застосовувати корми права, що за висновком суду суперечать загальній направленості регулювання цивільно-правових відносин у правовій державі. Необхідність цього можна проілюструвати лише одним прикладом. Статте» 86 пунктами 4 і 5 їйтлозого кодексу забороняється обмін жилими приміщеннями, якщо будинок, в якому знаходиться обмінюване жиле пркміщен-ня, відлягає знесенню або будинок /жиле приміщення/ загрожує обвалом чи підлягає переобладнанню для інших цілей, а також якщо будинок підлягає капітальному ремонту з переобладнанням або переплануванням обмінюваного жилого приміщешяш.
Судам добре-відомі випадки про прийняття рішень про знесення будинку, визнання його таким, що загрожує обвалом чи потребуючим капітального ремонту, які десятками років не викопуються і тим самим штучно порушуються житлові права най-иачів та членів їх сімей. Зреитою репт - якщо необхідно буде відселити з таких жилих приміщень наймачів, то чи матиме значення кого з них, - тих що проживають в жилих приміщеннях, чи тих, хто'вселиться до них в порядку обміну. ■
Надання права суду не застосовувати подібного роду "правових норм" не тільки не буде суперечити принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, але навпаки - буде сприяти уївердаешш судової влади, підвищенню її ролі і значення в регулюванні суспільних правовідносин.
З викладеного, а також аналізу практики законодавчої ініціативи Верховного Суду України випллвас висновок, що моклл-вості судової практики в удосконаленні механізму цивільно-правового регулювання використовуються не в повній мірі. Право законодавчої ініціативи Верховного Суду України потребує дальшого розвитку, а для цього відсутні необхідні умови, перш за все матеріального характеру. Обгрунтувати це можливо тим, що провідних фахівців-цивілистів, які безпосередньо займаються судовою діяльністю у Верховному Суді в такій державі, як Україна, лише 12 /а.до недавнього часу було 9/, у створеному відділі узагальнення судової практики працюа літо два спеціаліста цього напрямку, у відділі систематизації законодавства і судової практики - дві особи. Тому, щоб належним чином обійняти весь комплекс проблем, пов'язаних з правом законодавчої ініціативи, необхідно створити у структурі Верховного Суду України, як самостійний підрозділ, Науково-дослідний інститут законодавчої ініціативи, обладнавши його сучасною, замкнутою на обласні та народні суди комп'ютерною технікою. Це дасть можливість не лише своєчасно слідкувати за питаннями, що виникають при застосуванні судами всіх рівнів чинного законодавства, а й оперативно вносити пропозиції до законодавчихсрганів щодо його удосконалення.
Основні положення, висновки і пропозиції, одержані внаслідок дослідження, зводяться до- наступного:
- значення судової практики в удосконаленні механізму ци-
вільно-правового регулювання законодавчими органами до цього часу недооцінюються; ■■
- положення про необхідність зміцнення юридичних гарантія діяльності Верховного Суду України з метою поліпшення впливу
на удосконалення законотворчих процесів повинно стати однією з основних ланок в ході судової реформи.
- для активізації законодавчої ініціатти Верховного Суду Україїи слід утворити при ньому спеціальний срган у вигляді науково-дослідного інституту, зміцнити його матеріальне, фінансове і організаційно-технічне забезпечення;
Теоретичні висновки і пропозиції доповіді нояугь бути використані при вирішенні проблем удосконалення законотворчої діяльності, при викладенні курсу цивільного права на юридичному факультеті університету, а такок основою спеціального курсу "Роль судової практики в удосконаленні механізму цивільно-правового регулювання".
Основні теоретичні положення, висновки і практичні пропозиції доповіді викладені в науково-практичних коментарях до чинного законодавства, в главах колективних монографій, наукових статтях, обговорювався на теоретичних і практичних семінарах, при прочитанні лекцій в університеті, в інституті підвищення кваліфікації при Міністерстві юстиції Україні), у виступах по радіо і телебаченню, на сторінках- преси. Над практичних пропозицій, сформульованих в доповіді, знайшли відображення в прийнятих законодавчих актах, в постановах Пленуму Верховного Суду України, підготовлених для розгляду під особистим керівництвом та зо безпосередньо» участю, окремі з них внесені на розгляд робочої групи пр підготовці нової редакції Цивільного кодексу України.
• - 25 -
По темі доповіді опубліковані слідуючі роботи : .
1. Радянське законодавство про забезпечення населення
житлом. / в співавторстві / К..1970
2. Конституционное право на жилище. / в соавторстве и
под редакцией / К.,1986, гл. XII, XIII
3. Советский закон: права'граждан и организаций. Справочник / под редакцией / К.,1986
А. Советский закон: права граждан и организаций. Справочник / под редакцией / К.,1987, 2-е над.
5. Советский закон: права граждан и организаций. Справочник / в соавторстве и под редакцией /
К. ,1988, 3-є изд.., гл.У
6. Жилищные права и обязанности граждан.
/ в соавторстве / К.,1988, гл.III, разд. III,VI
7. Судова практика в цивільних і кримінальних справах.
/ за заг. редакцією / К., 1989
8. Жилищный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. / в соавторстве / К.,1990'
' / ст. 61-65, 92-99, 103-106 /
і
Наукові статті :
1. Безнадійні борги. Енциклопедія.народного господарства Української РСР. К.,1969, с.119
2. Договір поставки. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К.,1969, с.469
- »' -
3. Матеріальна відповідальність. Енциклопедія народного господарства Української РСР. і<, ,1970, с.538
4. Матеріально-відповідальна особа. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К.,1970, с.538
5. Переведення на іншу роботу. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К., 1971, с.284
6. Прогул. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К.,1971, с.465
7. Поновлення на роботі. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К.,1971, с.410
8. Спецодяг. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К.,1972, С.159
9. Спецхзрчування. Енциклопедія народного господарства Украї ноької РСР. К.,1972. с.160
10. Трудовлаштування. Енциклопедія народного господарства Української РСР. К.,1972, с.346
11. Деякі питання практики роззглнду цивільно-правових
спорів про поновлення на р&Ооті. Радянське право, 1981, N11, с.8-14 .
12. Поліпшувати розгляд цивільних справ, пов'язаних з діяльністю садівницьких /виноградарських/ товариств. Радянське право, 1982, N10, с.18-23
13. Практика застосування судаки деяких норм Житлового •кодексу Української FCP. Радянське право, 19№, N7. ,
■ с.8-14 ‘
14. Підвищувати рівень діпіьік.ю.ті судів республіки по •
розгляду цивільних справ. Радянське право, 1985, N10, с.8-15 ....
15. Охороні трудових пр,^в - надійну гаранті». Радянське
- Заправо, 1987, N5, 0.36-41
16. Розгляду цивільних справ - неослабну увагу. Радянське право, 1983, N7, с.5-11
17. Цивільно-правові спори і вимоги сьогодення. Радянське право, 1989, N7, С.4-9
18. Практика розгляду судами житлових спорів. Радянське право, 1989, N9, 0.23-25
19. Застосування судами законодавства про матеріальну відповідальність. Радянське право, 1090, N3, с.13
20. Вирішення судами республіки цивільно-правових спорів. Радянське право, 1990, N7, с.17-22
21. Судова система - якій їл бути ? Радянське право,
1991, N2, с.11-14 ' .
22. Застосування судами нового цивільного законодавства. Радянське право, 1991, N7, с.16-21
23. Земельне законодавство в судовій практиці.
Радянське право, 1992, N11, с.21-27
