АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Заклад как вещный способ обеспечения исполнения обязательств»
НАЦІЩАЩМ ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ 1 0 Ф^Чмйїг^рослава Мудрого
УДК 347.466
Загорулько Олена Анатоліївна
ЗАКЛАД ЯК РЕЧЕВИЙ СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Спеціальність: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Харків -1997
Дисертація є рукописом
Робота виконана на кафедрі ^ цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти України
Науковий керівник- доктор юридичних наук, професор Азімов Чінгізхан Нуфатович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри цивільного права
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Луць Володимир Васильович, Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, завідувач кафедри цивільного права і процесу
кандидат юридичних наук, доцент Жушман Віктор Павлович,
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри аїрарного права
Провідна установа - Київський університет імені Тараса Шевченка (кафедра цивільного права юридичного факультету), Міністерство освіти України, м.Київ
Захист відбудеться”/^ р.о '^„годині
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 при Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою:
310 024, м.Харків, 24, вул. Пушкінська, 77
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 310 024, м.Харків,24, вул. Пушкінська, 77
Автореферат розісланий “ Я ” & ______199§>.
Вчений секретар | Пі//' л_
спеціалізованої вченої ради 1 _1 Сібільов М.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена насамперед тим правотворчим процесом, який відбувається в Україні і який спрямований на побудову цивілізованого суспільства та правової держави. Розвиток ринкових відносин в нашій країні суттєво гальмується відсутністю адекватної правової бази. Це перш за все стосується цивільного законодавства, що є правовим фундаментом, на якому споруджуються та розвиваються стосунки між діючими особами приватної економіки. Незважаючи на те, що останнім часом було прийнято велику кількість нормативних актів, які регулюють цивільно-правові відносини, вони не відповідають в достатній мірі вимогам сьогодення. Тому найбільш значною проблемою зараз є прийняття нового Цивільного кодексу України та створення на його основі дієвого цивільного законодавства.
Перехід системи господарювання від тотального державного регулювання до ринкових відносин, децентралізація як сігровинних, так і фінансових ресурсів призвели до зростання кількості господарюючих суб'єктів, різноманітності форм зв'язків між ними. У той же час в умовах кризового стану економіки договірна дисципліна часто порушується: зобов'язання не виконуються або виконуються неналежним чином. Забезпечуй належне їх виконання за допомогою тільки загальних засобів правового впливу, таких, як примусове виконання та стягнення збитків, часто виявляється неможливим. Ось чому нині акцепти зміщуються в бік широкого використання додаткових забезпечувальних заходів, які б стимулювали боржника до належного виконання своїх обов'язків, а в разі їх невиконання стали б способом задоволення інтересів кредитора. Одним з таких додаткових засобів є застава, яка в умовах ринку традиційно вважається найбільш ефективним інструментом забезпечення виконання зобов'язань. Як різновид застави виступає заклад - застава рухомого майна, що передбачає передачу предмета застави заставоутримувачу. Заклад є найпростішим та історично найстарішим з п'яти видів застави, що окремо врегульовані Законом України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 року. Перевага закладу полягає в тому, що, як правило, він надає кредитору право володіння річчю, отже, встановлює безпосереднє та виключне панування над нею. Заставоутримувач, таким чином, одержує реальне речеве забезпечення, оскільки він, маючи свій інтерес та владу, що надана
йому власником, вправі розпорядитися предметом закладу, не звертаючись до будь-якого сприяння з боку власника, і найчастіше незалежно від його волі.
Слід зауважити, що заклад і в радянський період не виходив з вжитку, однак сфера його застосування на практиці обмежувалась отриманням громадянами споживчого кредиту під заставу речей у ломбарді. Новим етапом розвитку заставного законодавства в Україні було прийняття Закону України «Про заставу», який присвятив закладу окремий розділ. В той же час практика застосування цього закону щодо заклад}' показала, що деякі його положення не є досконалими і виступають суттєвими перешкодами на шляху використання закладу як способу забезпечення виконання зобов'язання, як між громадянами, так і між юридичними особами. Це стосується насамперед механізму реалізації права закладу, предмета, прав та обов'язків сторін закладного правовідношення. Крім того окремі сфери застосування закладу, як наприклад, заклад речей у приватному ломбарді залишилися практично поза увагою законодавця.
Оскільки заклад є різновидом заставних забезпечень і щодо нього діють загальні норми заставного права, то він може розглядатися тільки в комплексі всіх проблем, які стосуються в цілому інстіггуту застави. До важливих наукових проблем цього інституту належать: визначення юридичної природи застави з точки зору речевого та зобов'язального права, її місця в системі цивільно-правових норм; з'ясування місця закладу в системі заставних забезпечень; розкриття співвідношення імперативних та диспозитивних норм заставного законодавства та ін. За необхідністю прийняття нового Цивільного кодексу України ці проблеми виходять з русла загальнотеоретичного спору і набувають важливого практичного значення. Усе це свідчить про безумовну актуальність досліджень у цій галузі.
Вибір теми дисертації був також обумовлений відсутністю достатнього висвітлення у вітчизняній юридичній літературі закладних правовідносин як різновиду правовідносин застави. В Україні до цього часу немає жодної монографічної роботи, присвяченої виключно правовому регулюванню закладних правовідносин. У наукових статтях цьому питанню також приділено надзвичайно мало уваги. Це й викликало потребу проведення комплексного дослідження наявних проблем теорії закладних правовідносин та практики застосування норм, які регулюють заклад.
з
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до комплексної цільової програми “Правові проблеми здійснення майнових та особисто немайнових прав в умовах ринкової економіки” (номер державної реєстрації 0186.0.070867).
Предмет дослідження складає система нормативних актів, що регулюють закладні правовідносини, судова та арбітражна практика їх застосування. / ' (
Об’єктом дослідження є заклад як різновид заставних забезпечень, його юридична природа, принципи, підстави встановлення тощо.
Мета і завдання дослідження. Метою наукового дослідження є теоретичне опрацювання цивільно-правових проблем, пов'язаних з використанням такого способу забезпечення виконання зобов'язань, як заклад і внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, що регулює заставні правовідносини.
Методологічна та теоретична основа дослідження. Закладні правовідносини розглянуті в роботі з урахуванням їх історичного розвитку, починаючи з Стародавнього Риму і закінчуючи законодавством радянського періоду, що свідчить про застосування історичного методу. Аналіз чинного закладного законодавства України та законодавства низки зарубіжних країн був проведений за допомогою системно-структурного та порівняльного методів. В свою чергу використання логіко-юридичного методу дозволило дисертантові сформулювати певні висновки відповідно до мети дисертаційного дослідження.
Теоретичною базою для висновків, зроблених у дисертації, слугували праці видатних дореволюційних російських правників-Є.В.Васьковського, А.С.Звоницького, Л.Кассо, Д.І. Мейєра, К.Побєдоносцева, КСтрукгова, Н.С.Товстолєса, Г.Ф.Шершеневича та ін.; вчених-юристів України та Російської Федерації: М.М.Агаркова, Ч.Н.Азімова, В.М.Будилова, Є. А. Васильєва, А.А.Вишневського,
0.0.Красавчикова, Л.А.Лунца, В.П.Маслова, Г.К.Матвєєва, Д.А.Медвєдєва, І.Б.Новицького, В.А.Ойгензіхта, Є.А.Павлодського,
1.С.Перетерського, О.А. Підопригори, О.А. Пушкіна, І.ИПучковської, А.П.Сергєєва, Є.А. Суханова, Ю.К.Толстого, А.В.Черних, Я.М. Шевченко, Т.С.Шкрум, О.С.Йоффе; вчених інших країн - Т.Аріідзумі, С.Вагацума, Д.Д.Вервіля, Ж. де Ла Морандьєра, Л.Еннекцируса та інших.
Наукова новизна дослідження.
Проведене дослідження дозволило авторові сформулювати й обгрунтувати такі положення,
1.Щодо поняття закладного права:
- робиться висновок про те, що «застава» то є збірне поняття, що єднає в одному інституті на основі загальних принципів регулювання різні за своєю природою з точки зору речевого та зобов'язального права способи забезпечення виконання зобов’язання;
- згідно з попереднім висновком усі види застави класифікуються на застави, що мають речевий характер(заклад, іпотека), та застави, що мають зобов'язальний характер (застава прав та застава товарів в обігу та переробці);
- інститут застави розглядається як нетиповий інститут цивільного права, бо заставне зобов'язання за своєю структурою містить в собі як зобов'язально-правові, так і речево-правові елементи;
- обгрунтовується необхідність розмежування таких понять, як право закладу та договір закладу. Право закладу конструюється як сукупність двох елементів - права утримання та права переважного стягнення, а тому закладне право пропонується визначити як речеве право на майно, що полягає у можливості утримання предмета закладу до настання строку виконання по забезпеченому ним зобов'язанню, а в разі невиконання заставодавцем забезпеченого зобов'язання - у можливості одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами;
- обстоюється теза про те, що в силу різноманітності заставних забезпечень немає необхідності вказувати в цивільному кодексі на заставу як на речеве право;
-пропонується щодо рухомого майна як загальне правило закріпити в проекті Цивільного кодексу необхідність передачі такого майна заставоутримувачу (крім тих випадків, коли йдеться про заставу товарів в обігу та переробці);
2. Стосовно договору закладу:
-пропонується уточнити в законодавстві підстави виникнення заставних правовідносин, а також робиться висновок, що з введенням у законодавство України такого способу забезпечення виконання зобов'язання, як утримання, єдиною підставою виникнення права закладу буде договір;
-обгрунтовується необхідність встановлення обов'язкової державної реєстрації договорів закладу того рухомого майна, що як таке піддягає державній реєстрації;
-дається визначення рухомого майна, пропонується розширити коло речей, що можуть бути предметом закладу; робляться висновки: а) про доцільність виключення з законодавства про заставу положення про те, що предметом застави не може бути майно, на яке не можна звертати стягнення по виконавчих документах; б) про встановлення загального правила про те, що обмежене в обігу майно може бути предметом закладу з урахуванням цих обмежень; в) про необхідність закріплення в законі можливості застави (закладу) національних, культурних та історичних цінностей, які належать приватним особам з обов'язковою реєстрацією такої застави;
-порушується питання про уточнення в законодавстві положень про сторони заставних правовідносин - аргуменіуються висновки про доцільність закріплення в законодавстві правил про те, що: а) заставодавцем може бути не тільки власник, а й особа, якій власник за договором передав право застави (закладу) цього майна; б) державна установа, яка володіє майном на праві оперативного управління, може бути стороною заставних, а отже й закладних правовідносин, тільки у відношенні до майна, яке вона придбала в результаті розпорядження прибутками від господарської діяльності;
-обстоюється думка про вдосконалення окремих норм чинного законодавства, що регулюють права та обов'язки сторін закладного зобов'язання; обгрунтовується необхідність введення в Цивільний кодекс України норми, спрямованої на захист інтересів добросовісного заставоутримувача яри закладі, в зв'язку з чим пропонується заклад чужого майна титульним володільцем добросовісному заставоутримувачу вважати дійсним; розглядається доцільність встановлення права перезакладу кредитора-заставоутримувача, а також доцільність зняття обмежень з права заставодавця відчужувати майно;
-робляться пропозиції щодо вдосконалення механізму реалізації права закладу; обстоюється необхідність встановлення загального правила про те, що реалізація предмета закладу повинна здійснюватися через публічний аукціон;
б
-пропонується ввести в Закон «Про заставу» окрему норму, яка врахувала б специфіку закладу речей у ломбарді (як у приватному, так і у державному).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою, першим спеціальним дослідженням проблем закладних правовідносин. Сформульовані в ній положення та наукові результати мають наукове і практичне значення, оскільки вони обгрунтовані на базі особистих досліджень, критичного осмислення до ста п'ятдесяти наукових та нормативних джерел і узагальнення практики використання закладу як способу забезпечення виконання зобов’язань.
Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вивчення основних питань закладу як виду заставного забезпечення спрямоване на подальшу розробку вчення,. про способи забезпечення виконання зобов'язань. Практична значимість дисертації в тому, що її теоретичні висновки та конкретні пропозиціі можуть бути використані як при підготовці нового Цивільного кодексу України, так і в подальшому удосконаленні Закону України «Про заставу». Основні положення роботи можуть застосовуватися при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій для студентів юридичних вузів, а також при викладанні курсу «Цивільне право України». Деякі сформульовані в дисертації положення мають дискусійний характер і можуть послужити базою для подальшого наукового дослідження правових проблем заставних правовідносин.
Апробація та впровадження результатів дослідження.
Дисертація обговорена на засіданнях кафедри цивільного права Національної юридичної академії Украіїш імені Ярослава Мудрого. Результати проведеного дослідження використовувались в навчальному процесі та під час проведення практичних занять із студентами з курсу цивільного права.
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації знайшли відображення у науковій статті та двох окремих виданнях.
Структура дисертації визначена метою та завданнями досліждення. Дисертація викладена на 184 сторінках машинописного тексту. Робота складається із вступу, трьох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновку та списку використаної літератури(140 найменувань). .
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ ................. V
У Вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, визначаються цілі та завдання роботи, розкриваються в узагальненому вигляді основні результати, які отримані внаслідок проведеного дослідження і які виносяться на захист, викладається наукове та практичне значення дисертації.
Розділ перший «Поняття закладу та його місце в системі заставних забезпечень» присвячено розгляду історичного розвитку закладного права, з'ясуванню його юридичної природи, та принципів.
Необхідність вивчення історії досліджуваного питання обумовлюється тим, що заклад є одним з найстаріших інститутів приватного права, що був знаний вже в стародавньому Вавилоні, а потім ретельно розроблений римськими юристами. Екскурс в історію надає можливості більш глибоко зрозуміти сутність досліджуваного явища і навіть дозволяє робити деякі висновки з приводу вирішення практичних питань.
Підрозділ перший «Розвиток інституту закладу» починається з’ясуванням характерних рис давньоримського pignus, який передбачав передачу заставленого майна кредитору. Відзначається, що спочатку pignus був лише фактичним відношенням без юридичного захисту. З появою hypohteky, до захисту якої були застосовані абсолютні позови, поширені згодом на pignus, останній став визначатися як jus in re aliena (право на чужу річ). Отримати речевий кредит було набагато простіше аніж особистий, бо кредитор в цьому випадку мав віру до речі, а не до особи боржника.
Дослідження давньоримського pignus призводить до висновку, що саме римським правом були розроблені ті положення заставного права, які зараз стали класичними і використовуються тою чи іншою мірою в усіх країнах світу.
Автором розглядається специфіка закладу за магдебурзьким правом, що діяло на території України, правом Російської імперії, розповсюдженим на Слобідській Україні у середині XIX ст., а також радянським правом. Робиться висновок про те, що повнота та досконалість заставного законодавства нерозривно пов'язані з рівнем розвитку ринкових відносин у суспільстві, бо застава то є інструмент саме ринкової економіки, де горизонтальні стосунки між суб'єктами права набувають більшого значення, аніж вертикальні.
В підрозділі другому «Юридична природа закладу та ного місце в системі заставних забезпечень» окремо підкреслюється, що оскільки заклад виступає як різновид заставного забезпечення, то дослідження його юридичної природи нерозривно пов'язано з визначенням суті заставних правовідносин в цілому та їх місця в системі цивільних правовідносин. Це одна з найскладніших проблем цивільного права, яка в умовах необхідності побудови більш досконалої правової системи та створення нового Цивільного кодексу України набуває важливого практичного значення, тому що трактовка юридичної природи того чи іншого правового явища передбачає і знаходження його місця в системі відносин, які регулюються правом, а отже, і в системі норм, що закріплюють дані правовідносини.
В роботі зроблено ретельний аналіз поглядів різних науковців на проблему визначення юридичної природи застави. Відзначається, що всю різноманітність висловлених думок можна звести до трьох основних точок зору: а) застава - це речеве право; б) застава - це зобов'язальне право; в) застава характеризується змішаною юридичною природою, маючи риси як речевого, так і зобов'язального права.
Найросповсюдженішою була та точка зору, що застава породжує речеве право. Автори, які поділяли її, окремо підкреслювали, що заставне право суттєво відрізняється від інших речевих прав, оскільки має за мету не фізичне використання та отримання прибутку, а уповноважує до відчуження самої речі. Аргументи на користь визнання речевого характеру заставного права були такі: а)застава зберігається при переході предмета застави у власність третьої особи( право слідування); б) вона надає право на абсолютний захист; в) вимоги заставоутримувача задовольняються переважно перед іншими кредиторами; г) в разі колізії між речевими правами діє принцип старшинства: вимоги першого заставоутримувача задовольняються з вартості предмету застави раніше наступних заставоутримувачів.
Однак вже в минулому столітті німецькими, французькими, а згодом і російськими цивілістами були висловлені сумніви з приводу віднесення застави до категорії речевих прав. Багатьма авторами застава починає трактуватися як зобов'язальне право. Аргументами, які дозволяли приєднати заставу до зобов'язальних правовідносин, були ті, що по-перше, право слідування в заставі спрямоване не на річ в натурі, а на задоволення з її вартості, а по-друге, що як предмет застави окрім матеріальних речей могли використовуватися і майнові права. Виникла
дилема: якщо застава прав - це різновид заставного забезпечення, то тоді заставне право не може однозначно трактуватися як речеве; якщо ж заставне право все-таки визнається речевим, тоді застава прав не є заставою у власному розумінні слова.
Слір про природу заставного права продовжувався і в радянський період. Як відомо, Цивільний кодекс 1922 р. регулював заставу в розділі «Речеві права» разом з правом власності та правом забудови. Деякі правники трактували цей факт на користь того, що право застави має речеву природу. Однак вже в 1928 році в контексті загальної критики речевих прав В.КРайхером було зроблено розгорнуте обгрунтування зобов'язально-правової природи заставного правовідношення. В.К.Райхер стверджував, що окремі риси речевого права(право слідувати, принцип старшинства, право переваги) не є загальними і постійними для всіх речевих прав, крім того всі вони зустрічаються і в зобов'язальному праві. Він дійшов висновку, що в коло так званих речевих прав входять і абсолютні, і відносні права, так що речеві права - це не однорідний клас, а збірна група прав, в якій немає абсолютних прав на нематеріальні блага. В той же час В.К. Райхер вважав, що заставне право не є речевим не стільки за відсутністю у ньому вказаних вище ознак речевосгі, скільки за структурою заставного правовідношення. Головне, на його думку', полягало в тому, що в заставному праві є окреме правовідношення між заставоутримувачем, та заставодавцем, що зовсім не схоже на відношення заставоутримувача до інших осіб. А наявність такого правовідношення виключає кваліфікацію даного права як абсолютного(речевого), тобто такого, що діє безпосередньо проти всіх.
У сучасній науці найбільш розповсюдженою є думка, що застава має змішану за своїм суб'єктним складом або, інакше кажучи, за структурою заставного правовідношення юридичну природу.
Аналіз багатьох точок зору щодо природи заставних правовідносин привів дисертанта до висновку, що всі автори однозначно виходили з того, що різні види застави повинні мати одну' й ту ж юридичну природу. При цьому дана теза передбачалася як не потребуюча доказів істина. Але ж така позиція завжди буде залишатися вразливою для докору, що це припущення базується на помилковому твердженні, яке виведене з того, що дві чи більше груп правових явищ, лісі мають загальну назву, повинні в силу цього мати одні й тіж самі риси, або, іншими словами, загальну юридичну природу.
На думку дослідника в площині поділу прав на речеві та зобов'язальні неможливо через різноманітність заставних забезпечень та їх об'єктів твердити про єдину юридичную природу застави. З цієї точки зору усі види застави можна поділити на дві групи: застави, що мають речевий харакгер(заклад рухомих речей, іпотека нерухомості) та застави, що мають зобов'язально-правовий характер (застава прав та застава товарів в обіїу та переробці). Заклад та іпотека надають кредиторові реальне забезпечення: заклад - за допомогою передачі рухомої речі у володіння кредитора, іпотека - завдяки встановленню системи реєстрацій' застав нерухомості. При заставі прав, як і при закладі та іпотеці, відбувається виділення під забезпечення зобов’язання конкретного об’єкту - майнового права (найчастіше грошової вимоги, вартість якої відома), але ж Його забезпечувальна цінність насправді залежить від матеріального становища та добропорядності боржника заставодавця, а тому тут навряд чи можна говорити про реальне забезпечення. Що ж стосується застави товарів в обігу та переробці, то незважаючи на те, що об'єктом такого забезпечення є матеріальні речі, уся речевість його полягає у відокремленні під забезпечення конкретного майна, та в абсолютному захисті проти третіх осіб, що незаконно заволоділи майном. Переважне право заставоутримувача перед іншими кредиторами буде мати значення тільки в тому разі, коли майно як таке існує у природі. І оскільки це майно залишається у володінні заставодавця, заставоутримувачу залишається тільки розраховувати на добропорядність свого контрагента, навіть за умови права контролю за наявністю такого майна.
- . Цікавою, з точки зору автора дисертації є думка, що застава має змішану юридичну природу, але не в силу відсутності або наявності тих чи інших ознак речевого права, а за структурою заставних правовідносин. У роботі розглянуто це положення стосовно до тих застав, які були визначені як речеві. Вказується, що при встановленні заставного права виникають дві групи правових зв'язків: відносини між заставодавцем та заставоутримувачем і відносини між заставоутримувачем та іншими особами. Обидві ці групи відносин об'єднуються під загальною назвою - заставне правовідношення. Зрозуміло, що при визначенні юридичної природи такого заставного правовідношення неможливо не зробити висновок про його змішану юридичну природу. 1 тут, безумовно, можна твердити, що інститут
застави відноситься до змішаних правових інститутів, що еднає в собі як зобо’язально-правові, так і речево правові риси. Однак, на думку дослідника, правильним є розгляд даного питання в іншій площині, чітко розрізнивши існування абсолютного заставного правовідношення та відносного заставного правовідношення (інакше каяучи, заставного права та договору застави).
Заставне (закладне) правовідношення, яке породжує заставне(закладне) право, є відносним, але право застави як можливість переважного перед іншими кредиторами задоволення з цінності закладеної речі, що захищається проти третіх осіб, є абсолютним. З моменту встановлення воно існує як реальна можливість, як вимір нашої можливої поведінки. Це право як можливість і є проявом заставного права в статиці. З моменту ж невиконання боржником основного зобов'язання заставоутримувач може реалізувати надану йому можливість шляхом переважного перед іншими кредиторами задоволення з цінності закладеної речі. Це є прояв заставного права в динаміці. Що стосується прав та обов'язків сторін за договором застави (по страхуванню, утриманню, зберіганню тощо), то вони не можуть характеризувати природу заставного права як відносну, оскільки воші є лише умовами існування предмета застави, порушення яких може призвести до пред'явлення претензій зобов'язального характеру і навіть відміни заставного права, але на саму сутність останнього вони не впливають.
Абсолютність права застави проявляється не лише щодо незаставних кредиторів заставодавця ( принцип переваги) та будь-яких інших осіб( принцип права слідування та абсолютного захисту), але й щодо самого власника, оскільки заставоутримувач, діючи у своєму інтересі, владою, що надана йому власником, має право розпорядитися предметом застави, не вдаючись до будь-якого сприяння з боку власника, і частіш усього незалежно від його волі.
Дисертант звертає увагу на те, що такий важливий термін, як «заставне право» ніде в законодавстві не знайшов свого відбиття. Більш того, безпосередньо в законі термін «застава» використовується таким чином, що під заставою можна розуміти як заставне право, так і договір застави, і предмет застави, що є свідченням про недосконалість юридичної техніки. Робиться висновок про необхідність розрізнення понять «договір» застави та «заставне право». Пропонується таке визначення заставного права. Заставне право - це право на майно, яке надає заставоутримувачу можливість в разі невиконання . заставодавцем,
забезпеченого заставою зобов'язання отримати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Закладне право конструюється в роботі як таке, що складається з двох елементів: права утримання та права переважного стягнення, а тому визначається як речеве право на майно, що полягає в можливості утримання заставленого майна до настання строку виконання за забезпеченим зобов’язанням, а у разі невиконання заставодавцем забезпеченого зобов'язання - у можливості отримати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами.
Питання про юридичну природу застави в практичному плані невідривно пов'язано з питанням про місце інституту застави в новому Цивільному кодексі України. З приводу цього автор наукового дослідження висловлює думку, що, оскільки уся різноманітність заставних забезпечень не вмішується в конструкцію речевого права (деякі види застави -заклад, іпотека- є речевими, інші - лише зобов'язально -правовими), включити в кодекс вказівну на заставу як на речеве право неможливо.
З приводу місця закладу в системі заставних зобов'язань в роботі зазначається, що стосовно речевих рухомостей кредитор може отримати надійне забезпечення тільки за допомогою закладу, при якому боржник матеріально втрачає володіння. Якщо цього не відбувається, навряд чи можна говорити про речеве забезпечення. Коли річ залишається у заставодавця навіть з накладенням знаків, що свідчать про заклад, заставоутримувачу залишається розраховувати лише на добропорядність заставодавця, сама ж річ не може виступати в даному випадку гарантом добропорядності.
У наступному підрозділі «Принципи закладу» розкриваються такі принципи, як похідність закладу та слідування долі основного зобов'язання; «право слідує за річчю»; забезпечення закладом тільки дійсної вимоги; гласність закладних зобов'язань; принцип
старшинства; публічної віри договору закладу; спеціалізації; замінності предмета закладу; неподільності предмета закладу.
В плані вдосконалення законодавства про заставу
пропонується ввести в Цивільний кодекс норму, спрямовану на захист
інтересів добросовісного заставоутримувача при закладі. Обгрунтовується, що договір закладу чужої речі титульним володільцем повинен визнаватися дійсним за умови того, що заставоутримувач був добросовісний.;
У розділі другому «Договір закладу: загальна
характеристика» досліджуються питання про підстави виникнення
закладу, умови заключения договору закладу; предмет та сторони закладних правовідносин, їх права та обов'язки, механізм реалізації права закладу.
У першому підрозділі «Підстави виникнення закладу. Умови укладення договору закладу», звертається увага на те, що підставою виникнення заставних зобов'язань законодавство про заставу називає договір та закон. Однак виникає питання, чи може закон як такий бути визнаний підставою виникнення зобов'язання? Згідно зі ст.4 Цивільного кодексу - ні. Це й зрозуміло, бо правові норми самі по собі не породжують, не змінюють і не припиняють цивільних правовідносин. Для цього необхідне настання передбачених правовими нормами обставин, що звуться юридичними фактами. У свій час О.О. Красавчиков справедливо зауважував, що поняття правовідносин із закону, повинно бути викреслено з науки цивільного права, бо закон не є безпосередньою підставою руху конкретних правовідносин у спеціальному смислі цього слова. Він стоїть над кожним правовідношенням, визнаючи ті чи інші факти основою їх руху. Закон є загальною і обов'язковою передумовою динаміки правових зв'язків, але не окремою їх підставою подібно договору, або делікту. Виходячи з цього, в підрозділі пропонується внести відповідні зміни до ст.1 Закону’ «Про застав)’».
Далі в роботі вказується, що введення в законодавство України такого способу забезпечення виконання зобов'язань як утримання, що передбачено проектом нового цивільного кодексу, дасть можливість стверджувати, що підставою винекнення закладу може реально виступати тільки договір.
Українське законодавство не має чіткого визначення такого правового явища як договір закладу. Йрго значення можно встановити лише шляхом аналізу ст.1,12,13,44 Закону «Про заставу'». Підсумовуючи положення цих статей можна сказати, що договір закладу - це угода, що породжує закладне право на рухоме майно яке, за загальним правилом, передається у володіння заставоутримувачу, та одночасно документ,, який свідчить про наявність такої угоди.
Дисертант розглядає суттєві умови заключения договору закладу, форму укладення договору закладу, вивчає питання про момент виникнення права закладу з огляду на існування класичного закладу з передачею володіння, а також твердого закладу і закладу з накладенням знаків на індивідуально-визначену річ.
Певну' увагу дослідник приділяє питанням сфери застосування закладу, зокрема, можливості забезпечення закладом також
-• ' 14 .
вимог, що можуть виникнути у майбутньому, розміру відшкодування за рахунок заставленого майна.
В наступному підрозділі «Предмет договору закладу» вказується, що хоча розд. ІУ Закону «Про заставу» не має окремої статті про предмет закладу, однак вже із самого визначення закладу в ст.44 Закону однозначно випливає, що ним може бути лише рухоме майно. Тому увага в роботі приділяється проблемі розкриття поняття рухомого майна. Пропонується, положення проекту Цивільного кодексу України -«рухомі речі це ті, що вільно переміщуються у просторі», доповнити словами: «включаючи гроші та цінні папери». Подібне формулювання підкреслить той важливий момент, що цінні папери використовуються в господарському обігу саме як речеві об’єкти права власності.
Автор порушує питання про розширення кола об'єктів, що можуть бути предметом закладу і обгрунтовує доцільність: а) виключення з законодавства про заставу положення про те, що предметом застави не може бути майно, на яке не можна звертати стягнення по виконавчих документах; б) встановлення загального правила, що обмежене в обігу майно може бути предметом закладу з урахуванням цих обмежень;в) закріплення в законі можливості застави (закладу) національних, культурних та історичних цінностей, які належать приватним особам з обов'язковою реєстрацією такої застави, на підставі якої в разі реалізації предмета застави (закладу) вносити зміни про нового власника в Державний реєстр національного культурного надбання. Причому державі в цьому разі повинно належати право переважного придбання вказаних цінностей.
В підрозділі третьому «Сторони договору закладу, їх права та обов'язки» проведений ретельний аналіз правового стану суб'єктів цивільного права, які можуть виступати сторонами закладних правовідносин. У зв'язку з цим аріуменгується думка, щодо уточнення в законодавстві положень про сторони закладних правовідносин. Пропонується заставодавцем визнати не тільки власника, але й особу, якій останній за договором передав право застави (закладу) цього майна. Робиться висновок, що державна установа, яка володіє майном на праві оперативного управління, може бути стороною заставних, а отже, й закладних правовідносин, тільки щодо до майна, яке вона придбала в результаті розпорядження прибутками від господарської діяльності.
Дослідник детально аналізує права та обов'язки сторін закладних правовідносин, вказує на те, шо деякі з них є притаманні виключно закладу, а деякі (такі як права по розпорядженню та
перезаставі) характеризують рівною мірою усі інші види застави. Робиться висновок щодо зняття обмежень з права заставодавця відчужувати майно. Також пропонується встановити в законодавстві України право перезакладу кредитора-заставоутримувача за умовою, що такий перезаклад не повинен перевищувати строк попереднього закладу, а також має встановлюватися лише договором, а не в силу самого існування права закладу. Що стосується правових наслідків перезакладу кредитора, то автор пропонує: якщо такий перезаклад передбачено договором, відповідальність кредитора в разі втрати або пошкодження манна повинна наступати за принципом вини; якщо ж договір не містить положенння про можливість перезакладу для кредитора, але він використав таку можливість, договір перезакладу має бути визнаний дійсним за умови, що заставоутримувач був добросовісним, але відповідальність попереднього заставоутримувача повинна наступати навіть у разі, якщо шкода була заподіяти непереборною силою.
Далі в роботі досліджуються ті права та обов'язки сторін закладних правовідносин, які стосуються виключно закладу. Оскільки при закладі, як правило, відбувається фактична передача майна в руки заставоутримувача, вказується, що увага законодавця спрямована на те, щоб перш за все відрегулювати його права та обов'язки. Це обов'язки щодо заходів необхідних для належного зберігання предмета закладу, його страхування; утримування предмета закладу; використання закладеного майна. Маючи останнє право, заставоутримувач повинен регулярно відсилати заставодавцю звіт про використання предмета закладу. У разі, коли це передбачене договором, заставоутримувач має отримувати з предмета закладу прибуток в інтересах заставодавця. Наголошується, що українське законодавство закріплює імперативне правило про те, що отримані заставоутримувачем прибутки зараховуються на покриття витрат з утримання предмета закладу, погашення відсотків по боргу або самого боргу. В зв'язку з цим висловлюється пропозиція про надання цій нормі диспозитивного характеру, оскільки такий підхід є найбільш правильним, бо дозволяє сторонам самим визначитися та приймати більш вигідне для них рішення.
Чимало уваги приділяється в роботі питанню відповідальності заставоутримувача за втрату, зіпсування або пошкодження майна, переданого в заклад. Вказується, що обмеження відповідальності заставоутримувача полягає в тому, що якщо при одержанні речі в заклад проводилася оцінка предмета закладу, то відповідальність заставоутримувача не може перевищувати вказаної
оцінки. Висловлюється пропозиція, що для покращання правового стану заставодавця вірно було б закріпити в законі вимог)7, згідно до якої заставоутримувач відповідає за втрату предмета закладу у розмірі його дійсної вартості, а за його пошкодження - в розмірі суми, на яку ця вартість знизилася, незалежно від суми, в яку було оцінено предмет закладу при передачі його заставоутримувачу. Крім того, увага звертається на те, що «пошкодження» предмета закладу може бути таким, що його використання за прямим призначенням стане неможливим. В цьому разі пропонується надати заставодавцю право відмовитися від предмета закладу та вимагати відшкодування за його втрату. Однак, оскільки при втраті, пошкодженні предмета закладу у заставодавця виникає право вимоги до заставоутримувача про відшкодування щкоди, а у заставоутримувача залишається право вимоги виконання заставодавцем основного зобов'язання, то слід передбачити в законодавстві можливість заліку цих прав.
Дисертант певну увагу приділяє праву заставодавця вимагати дострокового припинення закладу, а також праву заставоутримувача достроково звернути стягненння на предмет закладу.
В підрозділі четвертому «Припинення договору закладу» указується, що найбільш актуальною. підставою припинення застави є примусовий продаж майна, який можна охарактеризувати як своєрідний фінал заставних правовідносин, що найбільш повно .відтворює його модель.
В підрозділі розглядаються підстави звернення стягнення на предмет закладу, аналізуються етапи звернення стягнення на майно, передбачені чинним законодавством, дається порівняльний аналіз порядку реалізації права закладу за законодавством інших країн. Висловлюються конкретні пропозиції з приводу вдосконалення механізму реалізації права закладу, зокрема, стосовно безпосередньо реалізації предмета закладу. На думку автора, нормі, що регулює порядок реалізації заставленого майна, слід надати імперативний характер: загальним: принципом реалізації предмета закладу повинен стати продаж з публічного аукціону, бо саме такий продаж с гарантією захисту інтересів заставодавця, оскільки дає можливість усім зацікавленим особам взяти участь у торгах і отримати найвищу ціну. Але якщо предмет застави має біржову або ринкову ціну, то заставоутримувач повинен маги можливість здійснити продаж за поточними цінами з власних міркувань через уповноваженого торгового маклера. В той же час з моменту невиконання боржником основного
зобов'язання сторони повинні мати можливість домовитися, що продаж буде здійснюватися не з публічного аукціону. З практичної точки зору надання сторонам такого права може бути пояснено тим, що у деяких випадках висока ціна продажу може бути досягнута, наприклад, завдяки приватним зв'язкам продавця.
Автор в роботі звертає увагу на той факт, що українське законодавство передбачає обов'язковий продаж предмета закладу. Однак законодавства Франції та Німеччини дозволяють інший спосіб реалізації закладного права, надаючи сторонам закладних правовідносин право у разі невиконання в строк основного зобов'язання домовитися про перехід права власності на річ заставоутримувачу. Дослідник вважає, що такий спосіб реалізації закладного права доцільно було б закріпити і в українському законодавстві, передбачивши, що домовленість з приводу переходу права власності на заставлене майно може відбутися лише після настання права на продаж. Якщо вартість закладеної речі перевищує суму вимоги кредитора, то залишивши річ за собою кредитор повинен сплатити боржнику різницю між вартістю речі та сумою погашеного боргу.
Розглядаються також інші підстави припинення закладного зобов'язання і робиться висновок про те, що перелік таких підстав не повинен мати вичерпний характер.
Розділ третій «Специфіка окремих видів закладу» складається з двох підрозділів: «Заклад речей в ломбарді» та «Заклад цінних паперів», в яких аналізуються особливості вказаних різновидів закладу. Розкриваються особливості сторін закладної угоди при закладі в ломбарді, її предмета, строку, форми укладення. З'ясовується відповідальність ломбарду за зіпсування, пошкодження або втрату закладеного майна, а також межі вимог ломбарду. Робиться висновок, що враховуючи значення закладу речей у ломбарді проект Цивільного кодексу України слід доповнити спеціальною статтею, що врегулювала б особливості закладу речей у ломбарді, незалежно від того, хто є його власником. Дисертант дає стислу характеристику закладу цінних паперів. Розглядає таку сфера застосування закладу цінних паперів, як забезпечення ломбардного кредиту, специфіку закладу векселів, особливості застави товарів за допомогою товаророзпорядчих документів.
Висновки. У заключній частині сформульовані найбільш загальні висновки, отримані автором у ході дисертаційного дослідження (заклад є речевим способом забезпечення виконання зобов’язання; право закладу складається з двох елементів: права утримання та права
переважного стягнення; поняття «застава» визнається збірним поняттям, що єднає в одному інституті на основі загальних принципів регулювання різні за своєю природою види заставних забезпечень тощо),а також рекомендації щодо подальшого удосконалення правового регулювання закладу в новому Цивільному кодексі України та Законі України «Про заставу».
За темою дисертації опубліковані такі роботи:
1. Загорулько Е.А. Стороны закладного правоотношения, их права и обязанности.-ХарьковіОснова,1997(2,0 друк, арк.)
2. Загорулько Е.А. Проблемы реализации права заклада. -Харьков:Основа,1997( 1,5 друк, арк)
3. Загорулько Е.А. К вопросу о юридической природе залога// Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб.наук. праць.-Харків:Нац. юрид. акад. України, 1997. С. 52-58( 0,4 друк.арк.)
Загорулько О.А. Заклад як речовий спосіб забезпечення виконання зобов'язань. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 1997.
Дисертація присвячена дослідженню актуальних потань теоретичного та правозастосувального характеру, зв'язаних з використанням закладу як способу забеспечення виконання зобов'язань у цивільному обігу. Заклад вивчається в контексті загальних проблем заставних правовідносин. Автор, розглянувши різні точки зору, викладає свій підхід до визначення юридичної природи закладу, його основних принципів, місця в системі заставних забезпечень. Аналіз чинного українського законодавства, практики його застосування, законодавства інших країн, а також наукової юридичної літератури дозволив дослідникові сформулювати конкретні пропозиції по вдосконаленню норм, що регулюють правовідносини закладу, зокрема, щодо підстав виникнення закладу, предмета закладу, сторін закладних правовідносин, їх прав та обов’язків, реалізації права закладу. У роботі певну увагу приділено специфіці закладу речей у ломбарді, особливостям закладу цінних паперів.
Ключсш слова: заклад, речеве право, закладне право, заставодавець, заставоутримувач, спойб забезпечення виконання зобов'язання.
Загорулько Е.А. Заклад как вещный способ обеспечения исполнения обязательств. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. -Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 1997.
Диссертация посвящена исследованию актуальных вопросов теоретического, а также правоприменительного характера связанных с использованием заклада как способа' обеспечения исполнения обязательств в гражданском обороте. Заклад изучается в контексте общих проблем залоговых правоотношений. Автор, рассмотрев различные точки зрения, излагает свой подход к определению юридической природы заклада, его основных принципов, места в системе залоговых обеспечений. Анализ действующего украинского законодательства, практики его применения, законодательства других стран, а также научной юридической литературы позволил исследователю сформулировать конкретные предложения по совершенствованию норм, регулирующих отношения заклада, в частности, относительно оснований возникновения заклада, предмета заклада, сторон закладного правовотношения, их прав и обязанностей, реализации права заклада. В работе определенное внимание уделено специфике заклада вещей в ломбарде, особенностям заклада ценных бумаг.
Ключевые слова: заклад, вещное право, закладное право, залогодатель, залогодержатель, способ обеспечения исполнения обязательств.
Zagorulko E.A. Pawn as an estatemeans of securing fulfillment of obligations. - Manuscript.
Thesis for the degree of Candidate of Science in Law, speciality 12.00.03 - civil law and civil procedure, family law, international private law.- National Law Academy of Ukraine named after Yaroslav Mudry, Kharkov, 1997.
The thesis is devoted to investigation of urgent theoretical and law application problems dealing with pawn as a means of securing fulfillment of obligations in civil circulation.
Pawn Is investigated in the context of the general problems of pledge legel relations. Having reviewed various points of view the author explains her approach to determination of the legal essence of pawn, its basic principles, its place within the system of securing obligations. Analysis of the current Ukrainian legislation, its application practice, legislation of other countries as well as scientific literature made it possible for the author to put forward concrete proposals to improve the norms regulating pawn relations in particular reasons of pawn emergence, subject of pawn, parties of pawn legal relations, tlieir rights and duties, exercise of pawn right The paper also dwells upon specific pawn of things in a pawnshop, as well as peculiarities of pawn of securities.
Key words pawn, estate right, pawn right, pawnee, pawner, means of securing fulfillment of obligations
