АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Запрет "преобразования к худшему" в судебных стадиях уголовного процесса Украины»
р Г Б 0/1
2 0"'
На правах рукопису
Бойко Володимир Петрович
ЗАБОРОНА “ПОВОРОТУ НА ГІРШЕ” В СУДОВИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес, криміналістика, судова експертиза
Автореферат дисертації па здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
На правах рукопису
Бойко Володимир Петрович
ЗАБОРОНА “ПОВОРОТУ НА ГІРШЕ” В СУДОВИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес, криміналістика, судова експертиза
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі кримінального права і процес}' Львівського державного університету імЛ. Франка
Науковий керівник — доктор юридичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України Нор Василь Тимофійович
Офіційні опоненти — доктор юридичних наук, професор, член-
Провідна організація — Національна юридична академія України
Захист дисертації відбудеться 23 травня 1997 р. на засіданні спеціалізованої вченої Ради К.04.04.16 у Львівському державному університеті ім. І. Франка (290602, м.Львів, вул. Університетська, 1, кім. 409)
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського державного університету ім. І. Франка (290602, м.Львів, вул. Драгоманова, 5)
кореспондент АПрН України, заслужений юрист України Михеєнко Михайло Макарович
— кандидат юридичних наук, доцент Сірий Микола Іванович
ім. Ярослава Мудрого
Автореферат розіслано
Вчений секретар спеціалізованої вченої Ради кандидат юридичних наук, доцент
мельова Г.Г.
з
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Побудова правової держави безпосередньо пов’язана із посиленням правового захисту особи, зміцненням гарантій політичних, економічних, соціальних прав і свобод громадян. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються Конституцією України /ст.З/ найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошується головним обов’язком, визначальним принципом діяльності держави. При цьому основне місце в забезпеченні цих прав і свобод належить суду, як найбільш надійному гаранту прав людини і громадянина.
Важлива роль в системі правових засобів, якими охороняються і забезпечуються права та законні інтереси людини, належить кримінально-процесуальним гарантіям, які найбільш істотно впливають на правове становище осіб, що беруть участь в кримінальному судочинстві. В сучасних умовах здійснення судово-правової реформи, основна мета якої
— створення судочинства охоронного типу, особливої актуальності набувають питання розширення і зміцнення процесуальних гарантій правосуддя і прав особи в кримінальному процесі. Важливіші з цих гарантій закріплені в Конституції України, яка увібрала основні засади Загальної декларації прав людини та інших документів ООН.
Особливе місце в системі цих гарантій займає заборона "повороту на гірше”. Інститут заборони “повороту на гірше" є одним із важливих процесуальних засобів, в якому ефективно поєднується як інтереси правосуддя, так інтереси осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, і насамперед інтереси забезпечення права обвинуваченого на захист. Він виступає процесуальною формою прояву в кримінальному процесі конституційного принципу зворотньої сили закону, який пом’якшує або скасовує відповідальність особи /ст.58 Конституції/ і покликаний забезпечити надійну охорону прав та законних інтересів обвинуваченого /підсудного/, а також інших учасників кримінального процесу /потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та і н./.
Важливість цього інституту зумовлена і тим, що він виступає
надійною гарантією одного з найбільш важливих прав обвинуваченого /підсудного/ — права на захист, а тому питання забезпечення цього права в судових стадіях процесу в сучасних умовах здійснення судово-правової реформи, розширення демократичних засад кримінального судочинства набувають особливо важливого значення.
В юридичній літературі проблема заборони “повороту на гірше'’ в судових стадіях процесу, не дивлячись на свою теоретичну і практичну значимість, є однією з найменш досліджених. Більша частина праць, в яких зачіпаються ці питання, були опубліковані до прийняття нині діючого кримінально-процесуального законодавства України, в зв’язку з чим багато викладених в них теоретичних положень вже застаріли. В радянський період ці питання досліджувались в більшій або меншій мірі в працях таких провідних вчених-процесуалістів, як С.А.Альперт. М.І.Бажанов, Ю.М Грошевой. П.М.Давидов, Є.Ф.Куцова,
Н.С.Лукашевич, Є.Г.Мартинчик, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, І.Д.Перлов. В.М.Савицький, М.С.Строгович, Ф.Н.Фаткуллін, В.П.Шибіко та багатьох інших. Ця проблема виступала предметом дисертаційного дослідження таких вчених, як М.А.Воробейніков, Н.Я.Калашнікова,
Н.І.Лазарева. Окремі питання заборони ’‘повороту на гірше” були предметом ряду монографічних досліджень у вітчизняній і зарубіжній літературі /праці Н.С.Алексеева, М.І.Бажанова, Т.Н.Добровольської, Є.Г.Мартинчика, Я.О.Мотовіловкера, Г.М.Омельяненко,
П.Ф.Пашкевича, І.Д.Перлова та інших/. Разом з тим, на сучасному етапі демократизації суспільства, здійснення судово-правової реформи багато питань, які виникають в процесуальній теорії та судовій практиці, ще залишаються невирішеними і вимагають якісно нового наукового обгрунтування. Значною мірою цьому сприяє також недостатньо чітка законодавча регламентація інституту заборони “повороту на гірше", що викликає чимало розбіжностей в процесуальній літературі і помилки на практиці.
Глибокого теоретичного дослідження вимагають і положення, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України з питань правильного застосування законодавства, що торкаються заборони “повороту на гірше” в судових стадіях процесу.
Багато нових положень, що стосуються заборони “повороту на
прше”. передбачені проектом нового КПК України, який підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України в 1994-96 p.p., і також вимагають істотного осмислення і наукової оцінки.
Істотний внесок в розробку питання про заборону "повороту на гірше” внесли процесуалісти Республіки Польща, де вказана проблема була предметом цілого ряду монографічних і дисертаційних досліджень. Польські процесуалісти збагатили теорію і практику застосування інституту заборони "повороту на гірше" новими ідеями, цікавими конструкціями. Багато таких ідей становлять значний інтерес для процесуальної доктрини і законодавства України,
Отже, недостатнє дослідження проблеми заборони "повороту на гірше” в теорії кримінального процесу України. її актуальність в умовах посилення правового захисту особи і зростання ролі суду як основного гаранта законності, прав людини, коливання і помилки в застосуванні цього інституту в судовій практиці, а також необхідність удосконалення його правової регламентації в діючому кримінально-процесуальному законодавстві України визначили вибір і значимість теми дисертаційного дослідження.
Мета і предмет дослідження. Предметом дослідження є норми діючого кримінально-процесуального законодавства України, які регулюють питання заборони "повороту на гірше” в судових стадіях кримінального процесу, практика його застосування і теоретичні дослідження у цій галузі.
Мета, яку ставив перед собою автор полягала в тому, щоби: з'ясувати поняття та найбільш повно і всебічно розкрити зміст інституту заборони “повороту на гірше" в судових стадіях кримінального процесу України, визначити його місце та роль в системі гарантій правосуддя і прав та законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, в системі гарантії! права обвинуваченого на захист при розгляді справи в суді першої інстанції і вищестоящих судах; показати демократичну та гуманну суть цього інституту і безпідставність тих поглядів, якг ставлять під сумнів доцільність збереження цього інституту в кримінальному процесі; висунути рекомендації щодо практичного застосування заборони "повороту на гірше" в діяльності судів при здійсненні правосуддя: виробити і обгрунтувати пропозиції для законодавця, спрямовані на
подальше вдосконалення норм, які регулюють питання заборони “повороту на гірше” в судових стадіях процесу.
Теоретична і практична значимість результатів дослідження. Теоретичною і методологічною основою роботи є діалектичний підхід до проблеми дослідження. Науковий пошук здійснювався на грунті історичного і системного методів пізнання. Широко використовувались логічний та конкретно-соціологічний методи. Значна увага приділяється автором і методу порівняльно-правового аналізу. В роботі широко використовується кримінально-процесуальне законодавство зарубіжних країн — Російської Федерації і Республіки Польща, а також літературні джерела зарубіжних процесуалістів, які внесли істотний внесок в розробку питання про заборону “повороту на гірше". Багато положень та ідей, які висуваються цими авторами мають важливе значення для процесуальної доктрини і законодавства України.
В процесі дослідження автор провів теоретичний аналіз діючих норм, що регулюють питання заборони “повороту на гірше” в судових стадіях процесу, зібрав і проаналізував матеріали судової практики по застосуванню цих норм в практичній діяльності судів. Результати цього дослідження привели автора до нових висновків щодо цілого ряду питань, які стосуються заборони “повороту на гірше”, а також дали змогу виробити науково обгрунтовані пропозиції, спрямовані на вдосконалення багатьох норм, що регулюють межі дії цієї заборони.
Практична значимість результатів дослідження полягає в тому, що теоретичні положення, пропозиції і висновки, які містяться в дисертації нададуть практичну допомогу судам у правильному застосуванні цих норм і допоможуть уникнути помилок в їх діяльності. Крім того, результати дослідження можуть бути використані в законотворчій практиці, зокрема при підготовці нового КПК України, у навчальному процесі при підготовці фахівців-юристів та підвищенні кваліфікації суддів і прокурорів.
Наукова новизна положень і висновків. В результаті проведеного дослідження запропоновано авторське розв’язання багатьох дискусійних питань, які існують в теорії кримінального процесу щодо суті заборони “повороту на гірше”, її правової природи і меж дії. З ряду питань, які раніше не досліджувались або досліджувались недостатньо,
запропоновані нові висновки та сформульовані пропозиції про вдосконалення діючих норм КПК України, що регулюють питання заборони “повороту на проіе" в судових стадіях кримінального процесу,
З урахуванням наукового значення. новизни результатів дослідження, на захист виносяться основні положення, висновки і пропозиції дисертанта, спрямовані на подальше вдосконалення правового регулювання інституту заборони “повороту на гірше" в судових стадіях кримінального процесу України, а саме:
- з'ясування поняття і суті заборони '‘повороту на гірше" в судових стадіях кримінального процесу України, її демократичної правової природи;
- місце цієї заборони в системі гарантій правосуддя і прав особи в кримінальному процесі, обгрунтування висновку про те. що заборона “повороту на гірше" виступає не лише гарантією права обвинуваченого /підсудного/ на захист, але й важливою гарантією правосуддя, а також прав і законних інтересів інших учасників кримінального судочинства:
- межі дії вказаної заборони в стадіях віддання обвинуваченого до суду і судового розгляду кримінальної справи, обгрунтування висновку про необхідність розширення меж цієї заборони і поширення її на інші підстави, що ведуть до погіршення становища підсудного і порушення його права на захист в цих стадіях процесу, пропозиції про вдосконалення норм, які містяться в ст.ст. 245, 277 КПК України. Недосконалість цих норм, на думку автора, є однією із причин судових помилок, які ще нерідко зустрічаються в їх практичній діяльності:
- правила, що визначають зміст заборони ‘повороту на гірше ' в стадіях касаційного і наглядного провадження. Результати досліджень дозволяють автору дійти висновку про необхідність розширення меж цієї заборони шляхом її поширення на фактичні обставини, а також на вирішення вищестоящим судом інших кримінально-правових питань, якщо цим погіршується становище засудженого і порушується його право на захист. Обгрунтовується пропозиція про необхідність вдосконалення ст.ст.365, 394 КПК України, що регулюють межі дії заборони '‘повороту на гірше” в цих стадіях процесу;
- обгрунтування висновку про необхідність поширення заборони "повороту на гірше" на рішення вищестоящого суду про скасування
ухвали чи постанови суду про закриття провадження у справі, в разі відсутності для цього передбачених законом приводів і підстав. З метою забезпечення охорони прав і законних інтересів цих осіб висувається пропозиція про вдосконалення ст. 366 КПК України;
- обгрунтування пропозиції про необхідність допуску захисника при вирішенні судом всіх питань, які виникають в стадії виконання вироків, ухвал і постанов суду, що сприятиме, на думку автора, найбільш повній реалізації заборони “повороту на гірше” і наповнить реальним змістом принцип змагальності в цій стадії процесу;
- на підставі лроведених досліджень висловлені пропозиції про вдосконалення окремих положень, які регламентують питання заборони “повороту на гірше” за проектом нового КПК України.
Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні та практичні висновки обговорювались на республіканських і регіональних науково-практичних конференціях у м. Львові /1991-1996 p.p./, зокрема, на Львівській регіональній науково-практичній конференції /лютий 1991 р./, республіканській науково-практичній конференції /лютий 1993 р./ П-ій регіональній науковій конференції /лютий 1996 р./; доповідались на нарадах-семінарах суддів Волинської, Івано-Франківської та Львівської областей в 1994-1996 p.p., а також опубліковані у збірнику наукових робіт викладачів, аспірантів та співробітників Львівського університету /19911996 p.p./. Основні положення дисертації викладались у курсі
Кримінального процесу для студентів та аспірантів Львівського університету, обговорювались на практичних заняттях.
Структура роботи обумовлена метою і предметом дослідження і складається із вступу, трьох глав, висновків та списку використаної літератури.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Главі першій “ЗАБОРОНА “ПОВОРОТУ НА ГІРШЕ” ЯК ОДНА ІЗ ГАРАНТІЙ ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО /ПІДСУДНОГО/ НА ЗАХИСТ” розкривається поняття і суть заборони “повороту на гірше", її місце в системі інших правових гарантій. Досліджуючи ці питання, автор відмічає, що в радянській процесуальній літературі поширеним є погляд, у відповідності з яким заборона “повороту на гірше" розглядається лише як процесуальна гарантія права обвинуваченого на захист і як гарантія
свободи оскарження ним вироку /М.А.Воробеиніков. Н.Я.Калашнікова. Є.Ф.Кунова, Я.О.Мотовіловкер. П.Ф.Пашкевич/. Таке розуміння суті заборони “повороту на гірше”, на думку дисертанта, значно звужує її зміст. Адже заборона “повороту на гірше” виступає і як важлива гарантія правосуддя, оскільки допомагає виявити недоліки в діяльності органів попереднього слідства і судів, сприяє правильному застосуванню закону і встановленню істини в кримінальній справі.
Крім того, в сучасних умовах формування правової держави і створення в нашій країні судочинства охоронного типу, першочерговим завданням якого є надійне забезпечення охорони прав і законних інтересів особи, заборона "повороту на гірше" виступає і як одна із важливих гарантій охорони прав і законних інтересів інших учасників кримінального процесу /потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та інш./. Це безпосередньо випливає із ст. 22 Конституції України, в якій прямо зазначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод особи.
Вказана заборона є також формою прояву в кримінальному процесі одного із гуманних, демократичних принципів нашого законодавства — принципу зворотньої сили закону, який пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Цей принцип вперше закріплений в Конституції України /ст. 58/ в якості загальноправового принципу сприяння особі, захисту її прав і свобод і безпосередньо пов'язаний з дією заборони "повороту на гірше" в кримінальному судочинстві України. Враховуючи важливість цього конституційного положення в забезпеченні прав особи, доцільно було б. на думку автора, включити в КПК України норму, яка б регулювала зворотню силу кримінально-процесуального закону, що послужило б додатковою гарантією охорони прав і законних інтересів учасників кримінально-процесуальної діяльності. Цю норму, на думку дисертанта, слід було б викласти в ст. З КПК України, сформулювавши її в такій редакції:
"Кримінально-процесуальний закон, який скасовує або обмежує в будь-якій формі права учасників процесу, зворотньої сили не має, тобто дія такого закону не поширюється на провадження, яке розпочато до набрання ним чинності".
Дисертант критично оцінює позицію тих процесуалістів /М.А.Воробейніков, Я.О.Мотовіловкер/, на думку яких дія заборони “повороту на гірше" знаходить свій прояв лише в суді касаційної інстанції після постановления вироку і не поширюється на інші стадії процесу: на стадію попереднього розслідування, стадію віддання обвинуваченого до суду і судового розгляду справи. Свій висновок автори обгрунтовують тим, що в цих стадіях процесу вирок ше не винесений і становище обвинуваченого не визначено, а тому заборони, які законодавець встановив в цих стадіях /ст. ст. 245, 277 КПК України/, на їх погляд, відносяться не до заборони “повороту на гірше”, а до інших кримінально-правових заборон зміни обвинувачення не на користь обвинуваченого без дотримання гарантій його права на захист. Звідси заборона “повороту на гірше” визначається цими авторами як процесуальне правило, в силу якого, в передбачених законом випадках, в ім’я певних інтересів /свободи оскарження вироку та інших/, вищестоящий суд позбавляється права скасувати вирок не на користь обвинуваченого, а органи попереднього розслідування і суд першої інстанції, який повторно розглядає справу після скасування вироку — погіршувати становище обвинуваченого в будь-якій формі.
З такою позицією, на думку дисертанта, погодитись не молена, виходячи з наступних міркувань.
Перше, в ч.І ст, 277 КПК України законодавець закріпив загальне для всіх стадій положення, яке полягає в тому, що зміна обвинувачення допускається в тому разі, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого і не порушується його право на захист. Встановлюючи такі правила, законодавець виходить із необхідності надійного забезпечення охорони прав і законних інтересів обвинуваченого /підсудного/ в кожній стадії кримінального процесу. З цією метою він заборонив судам першої, касаційної і наглядної інстанції, при відсутності відповідних умов, безпосередньо погіршувати становище обвинуваченого /підсудного/ не лише при зміні обвинувачення, але й в разі прийняття ними інших процесуальних рішень без дотримання гарантій його права на захист. Цим самим законодавець поширив заборону “повороту на гірше” на всі стадії кримінального процесу, де виникає таке питання, а не тільки на стадію касаційного і наглядного провадження / ч.І ст. 231, ч. 2
ст. 245, ч. 3 ст. 277, ч.І ст. 365. ч. 2 ст. 394 КПК України/.
Друге, суть заборони “повороту на гірше" полягає не тільки в свободі оскарження засудженим вироку і не лише в обов'язку суду касаційної інстанції залишити без змін рішення суду першої інстанції в разі виявлення не вказаних в касаційному поданні прокурора або скарзі потерпілого підстав для скасування вироку не на користь засудженого, як вважають М.А.Воробейніков і Я.О.Мотовіловкер, але й в тому, що при відсутності передбачених законом умов і з метою забезпечення права обвинуваченого, підсудного, засудженого на захист, судам першої, касаційної і наглядної інстанції забороняється безпосередньо вносити такі зміни в рішення, що приймаються ними по справі, які погіршують становище цих осіб порівняно з попередніми стадіями процесу.
Разом з тим, це аж ніяк не означає, що становище обвинуваченого /підсудного/ не може бути погіршено в майбутньому. Навпаки, з метою успішного виконання завдань кримінального судочинства, законодавець визначив і ті умови, за яких можливе таке погіршення, але при цьому повинні неухильно дотримуватись гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого /підсудного/ і, насамперед, його права на захист /ст. 377 КПК України/. Виняток становлять лише ті положення, які характерні для стадії перегляду кримінальних справ в порядку нагляду, коли погіршення становища засудженого допускається тільки протягом одного року після набрання рішенням суду законної сили /ст. 385 КПК України/.
В юридичній літературі немає єдності серед вчених-процесуалістів щодо місця заборони “повороту на гірше" в системі правових гарантій. Одні вчені вважають цю заборону принципом кримінального процесу /Р.Д.Рахунов, Л.І.Лазарева, А.А.Ривлін, І.Д. Перлов, А.Л.Ципкін, В.І.Камінська та інші/, інші — процесуальною гарантією /Н.Я.Калашникова. Є.Ф. Куцова, П. Ф. Пашкевич/, а ще інші, поєднуючи обидва названі підходи, вважають, що заборона “повороту на гірше" виступає одночасно і як принцип, і як процесуальна гарантія /М.А.Воробейніков, Я.О.Мотовіловкер/.
Автор поділяє позицію тих процесуалістів, які відносять заборону “повороту на гірше" до процесуальних гарантії!. На думку дисертанта, положення про заборону “повороту на гірше” не може виступати принципом кримінального процесу, оскільки воно позбавлене ознак,
якими характеризується те чи інше правове положення і дають підставу для визнання його, власне, в якості основної засади.
Насамперед, заборона ‘'повороту на гірше” не може вважатись принципом кримінального процесу тому, що вона є похідною від принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, прямим наслідком цієї засади. Це зумовлено тим, що заборона “повороту на гірше" поєднує в собі дві тісно пов’язаних між собою вимоги: вимогу не погіршувати становище обвинуваченого і не порушувати його право на захист. Але більш загальною з цих вимог є вимога не порушувати право на захист, оскільки вона охоплює не лише випадки погіршення становища обвинуваченого, але й ті випадки, коли внаслідок зміни обвинувачення становище обвинуваченого не стає гіршим в частині кримінально-правових наслідків, проте порушується його право на захист. Це стосується, зокрема, тих випадків, коли зміна обвинувачення тягне за собою істотну зміну фактичних обставин злочину, що вимагає від обвинуваченого нової організації його захисту. Отож, вимога не погіршувати становище обвинуваченого є лише однією з конкретних процесуальних вимог, які випливають із конституційного принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, а не навпаки. В силу цього заборона “повороту на гірше, на думку автора, не може виступати загальним керівним положенням, що є характерною ознакою будь-якого принципу кримінального процесу.
По-друге, заборона “повороту на гірше” не заперечує того, що з метою успішного виконання завдань кримінального процесу, за наявності передбачених законом умов, становище обвинуваченого /підсудного/ може бути змінено не тільки в ліпший, але й гірший для нього бік. Але це не відповідає одній з ознак, що характеризує принцип, — закріплене ним правило повинно бути загальним, категоричним, імперативним положенням і виступати характерною, типовою рисою кримінального процесу.
Таким чином, все це дає підставу, на думку автора, вважати заборону “повороту на гірше” процесуальною гарантією, а не принципом кримінального процесу.
Виходячи з вищенаведеного, під забороною “повороту на гірше”, на думку автора, слід розуміти одну із важливих процесуальних гарантій
правосуддя і прав особи, яка виражає гуманізм кримінального судочинства, суть якої полягає в тому, що з метою забезпечення охорони прав і законних інтересів обвинуваченого /підсудного/ чи виправданого, а також інших учасників кримінального процесу, судам першої, касаційної і наглядної інстанції забороняється, при відсутності передбачених кримінально-процесуальним законом умов, безпосередньо змінювати обвинувачення на більш тяжке, або таке, що істотно відрізняється від попереднього за фактичними обставинами, посилювати покарання, або іншим чином погіршувати становище обвинуваченого, підсудного, засудженого чи виправданого, а також погіршувати становище інших учасників кримінального процесу в будь-якій формі.
У Главі другій “НЕДОПУСТИМІСТЬ “ПОВОРОТУ НА ГІРШЕ” В СТАДІЇ ВІДДАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ДО СУДУ І РОЗГЛЯДУ СПРАВИ В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ" досліджується питання заборони “повороту на гірше” в стадіях віддання обвинуваченого до суду і судового розгляду кримінальної справи. Автор відзначає, що в стадії віддання обвинуваченого до суду заборона “повороту на гірше” сформульована стосовно лише фактичних обставин обвинувачення. Так. у відповідності з вимогами ч. 2 ст. 245 КПК України, в разі віддання обвинуваченого до суду, суд у розпорядчому засіданні чи суддя одноособово може виключити з обвинувального висновку окремі пункти обвинувачення або застосувати закон про менш тяжкий злочин, не змінюючи при цьому формулювання обвинувачення.
Таким чином, зміна обвинувачення в цій стадії допускається за умови, якщо при цьому не змінюється формулювання попереднього обвинувачення. Разом з тим, дисертант вважає, що закріплене в цій нормі положення “не змінюючи при цьому формулювання обвинувачення”, використано законодавцем невдало. Це пов’язано з тим, що застосування закону про менш тяжкий злочин, на думку автора, може стати результатом виключення з обвинувального висновку окремих пунктів /пункту/ обвинувачення і при цьому в деяких випадках це може потягти за собою як зміну кваліфікації злочинного діяння, так і його формулювання. Так, наприклад, вилучення з обвинувального висновку окремих пунктів /пункту/ про обтяжуючі обставини, які передбачені в ст. 93 КК України, тягне за собою зміну кваліфікації злочину на ст. 94 КК України, тобто в
такому випадку буде мати місце застосування кримінального закону про ^менш тяжкий злочин, при якому змінюється і формулювання самого обвинувачення. При цьому становище обвинуваченого не погіршується і його право на захист не порушується, оскільки застосовується закон про менш тяжкий злочин і фактичні обставини змінюються так, що відпадає необхідність захищатись проти пунктів /пункту/ обвинувачення, які вилучені з обвинувального висновку.
З іншого боку, в окремих випадках застосування закону про менш тяжкий злочин може потягти за собою таку зміну формулювання обвинувачення, проти якого обвинувачений не мав можливості захищатись раніше і не готувався захищатись в суді, внаслідок чого його становище виявилось би погіршеним і право на захист порушеним. Так. наприклад, у випадку перекваліфікації злочину із ст. 101 на ст, 98 і ч.2 ст. 206 КК України, або з одного на інший пункт ст. 93 КК, істотно змінився б фактичний бік обвинувачення і право обвинуваченого на захист виявилось би порушеним, хоч при цьому і застосовується закон про менш тяжкий або рівний за тяжкістю злочин.
Враховуючи те, що закріплені в ч. 2 ст. 245 КПК України підстави для зміни обвинувачення можуть співпадати між собою, а також те. що застосування закону про менш тяжкий злочин може потягти за собою істотну зміну обвинувачення за фактичними обставинами, що призвело б до порушення права обвинуваченого на захист, останнє речення ч.2 ст.245 КПК України “не змінюючи при цьому формулювання обвинувачення", доцільно було б викласти, на думку дисертанта, в такій редакції:
“Якщо при цьому нове обвинувачення за своїми фактичними обставинами не відрізняється істотно від обвинувачення, яке міститься в обвинувальному висновку".
Крім того, слід було б уточнити, на думку автора, і зміст закріпленого в ч. 2 ст. 245 КПК поняття “пункти обвинувачення", які можуть бути виключені судом з обвинувального висновку, виклавши це положення в наступній редакції:
■ “В разі віддання обвинуваченого до суду, суд у розпорядчому засіданні чи судця одноособово може виключити з обвинувального висновку окремі епізоди /пункти/ злочинного діяння, які охоплюються єдиною кваліфікацією злочину, окремі злочини /або злочин/ в сукупності
з іншими злочинами, які кваліфікуються за окремою статтею кримінального закону, обставини, які обтяжують відповідальність обвинуваченого або застосувати кримінальний закон про менш тяжкий злочин, якщо при цьому нове обвинувачення за своїми фактичними обставинами не відрізняється істотно від обвинувачення, яке міститься в обвинувальному висновку". Це сприяло б зміцненню гарантій правосуддя і прав особи в цій стадії процесу.
Дисертант критично оцінює позицію процесуалістів М.С.Алексеева і В.З.Лукашевича, які пропонують надати судам першої інстанції право при вирішенні питання про віддання обвинуваченого до суду відновити те обвинувачення, яке містилось в обвинувальному висновку, але прокурор пом’якшив його при затвердженні цього висновку. Надання суду таких повноважень, на думку автора, поставило б його на позиції обвинувача, що в умовах створення судочинства охоронного типу із змагальною формою побудови процесу суперечило б призначенню суду як органу здійснення правосуддя. Крім того, це призвело б до погіршення становища обвинуваченого і порушення його права на захист, оскільки обвинувачення в такому випадку змінилось би на більш тяжке і обвинувачений позбавлявся б можливості належним чином організувати свій захист від цього обвинувачення в суді.
Досліджуючи питання заборони “повороту на гірше" в центральній стадії кримінального процесу — стадії судового розгляду кримінальної справи /гл. друга/, дисертант виходить з того, що в ч. 1 ст. 277 КПК України законодавець закріпив загальні для всіх стадій правила цієї заборони, які полягають в тому, що при зміні обвинувачення не допускається погіршення становища підсудного і порушення його права на захист. Конкретизуючи зміст цих положень, законодавець вказує на підстави, що ведуть до погіршення становища підсудного і порушення його права на захист в цій стадії процесу, називаючи такими “застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією та істотну зміну обвинувачення за фактичними обставинами" /ч. З ст. 277 КПК України/.
Однак, проведені автором дослідження свідчать про те, що закріплені в цій нормі підстави не можуть в повній мірі забезпечити охорону прав підсудного від інших можливих випадків погіршення його становища при
внесенні змін в обвинувачення. Таке погіршення може набувати найрізноманітніших форм, включаючи й ті випадки, коли кваліфікація злочинного діяння залишається судом попередньою, однак для підсудного можуть настати інші більш тяжкі і несприятливі наслідки. Це стосується, зокрема, тих випадків, коли в обвинувачення включаються нові факти /епізоди/ злочинної діяльності, зокрема нові епізоди вчинення продовжуваного злочину, більш тяжкі наслідки злочинної діяльності, або коли при зміні обвинувачення посилюється участь підсудного у вчиненні злочину, чи з’являються підстави для визнання його особливо-небезпечним рецидивістом та інше. Це означає, що при вирішенні питання про те, чи змінюється обвинувачення на більш тяжке порівняно з попереднім, судам недостатньо орієнтуватись лише на кваліфікацію злочину і міру покарання, оскільки цим легко можна допустити порушення права підсудного на захист.
У цьому зв’язку, та з метою зміцнення гарантій права підсудного на захист і забезпечення правильного здійснення правосуддя в даній стадії процесу, доцільно було б, на думку дисертанта, доповнити ч. З ст. 277 КПК України після слів “не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією”, новим положенням такого змісту:
“а також не веде до погіршення становища підсудного з інших підстав”.
Крім того, враховуючи ту обставину, що суди ще нерідко допускають помилки при застосуванні норм, які регулюють питання заборони “повороту на гірше", та з метою зосередження їх уваги на цих питаннях в процесі підготовки і розгляду кримінальних справ, доцільно було б, на думку автора, доповнити ст. 246 КПК України новою підставою для повернення справ на додаткове розслідування такого змісту:
“наявність підстав для зміни обвинувачення на більш тяжке або таке, що істотно відрізняється від попереднього обвинувачення за фактичними обставинами”.
Є необхідність, на думку дисертанта, внести відповідні доповнення і в постанову Пленуму Верховного Суду України від 25. 03. 1988 р. “Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове
розслідування", з наступними змінами і доповненнями, в якій варто було б дати перелік тих обставин, за наявності яких обвинувачення в суді змінюється на більш тяжке і вимагає повернення справи на додаткове розслідування.
У Главі третій "ЗАБОРОНА -ПОВОРОТУ НА ГІРШЕ" В СТАДІЯХ КАСАЦІЙНОГО І НАГЛЯДНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ТА В СТАДІЇ ВИКОНАННЯ ВИРОКУ, УХВАЛИ І ПОСТАНОВИ СУДУ досліджуються питання реалізації заборони "повороту на гірше" в стадіях касаційного і наглядного провадження та в стадії виконання вироку. Розглядаючи питання реалізації заборони "повороту на гірше" в стадіях касаційного і наглядного провадження, автор виходить з того, що вказана заборона виступає важливою гарантією права обвинуваченого на захист і. водночас. — гарантією правосуддя, оскільки є засобом виявлення порушень закону і недоліків у діяльності слідчих органів і судів. Крім того, в стадії касаційного провадження заборона "повороту на гірше" виступає як важлива гарантія свободи оскарження засудженим і його захисником вироку, оскільки в силу цієї заборони засудженні! вільно вирішує питання про принесення касаційної скарги на вирок, або про відмову від принесення такої скарги, не боячись того, що це може призвести до погіршення його становища.
Гуманізмом кримінального процесу обумовлена заборона "повороту на гірше", що гарантує засудженому або виправданому охорону їх прав від постійної загрози скасування прийнятого щодо них рішення з метою погіршення їх становища /ст. 385 КПК України/.
Виходячи із змісту ч. 1 ст. 365 і ч. 2 ст. 394 КПК України, межі заборони “повороту на гірше" в стадіях касаційного і наглядного провадження поширюються лише на кваліфікацію злочину і міру покарання. Разом з тим. результати проведених досліджень дозволяють автору дійти висновку про необхідність поширення вказаної заборони в цих стадіях процесу і на фактичні обставини обвинувачення, а також на вирішення вищестоящим судом інших кримінально-правових питань, якщо цим погіршується становище засудженого і порушується його право на захист. Це пов’язано з тим, що погіршення становища засудженого і порушення його права на захист може стати наслідком зміни вищестоящим судом не лише кваліфікації злочину і міри покарання, але й
фактичних обставин обвинувачення, в той час, коли кваліфікація злочину може залишатись судом попередньою або навіть змінюватись па менш тяжку. Це може стати, зокрема, наслідком виключення вищестоящим судом певних пом’якшуючих обставин вчинення обвинуваченим злочину, розширення фактичного обсягу обвинувачення, або в результаті зміни кваліфікації злочинного діяння на закон про менш тяжкий злочин, якщо при цьому істотно змінюються фактичні обставини попереднього обвинувачення. Крім того, таке погіршення може наступати і при вирішенні вищестоящим судом інших кримінально-правових питань /зокрема, в разі зміни кваліфікації діяння хоч і на закон про менш тяжкий злочин, але такий, що дає підставу для визнання підсудного особливо-небезпечим рецидивістом, або в разі скасування вироку, ухвали чи постанови суду в зв’язку з необхідністю посилення покарання або застосування закону про більш тяжкий злочин при відсутності для цього передбачених законом приводів і підстав та інш. /. В зв’язку з цим. межі дії заборони “повороту на гірше” в цих стадіях процесу доцільно було б, на думку дисертанта, розширити, поширивши її на фактичні обставини злочину, а також на вирішення вищестоящим судом інших кримінально-правових питань. З цією метою, останнє речення ч.І ст. 365 і ч. 2 ст. 394 КПК України “не вправі застосувати закон про більш тяжкий злочин ", що поширює заборону “повороту на гірше” лише на кваліфікацію злочину, доцільно було б, на думку автора, змінити на ширше за змістом положення “не вправі змінити обвинувачення на більш тяжке”, що поширювало б вказану заборону не лише на кваліфікацію злочину, але й на фактичні обставини. Крім того, це положення слід було б доповнити словами такого змісту: “а так само погіршити становище засудженого з інших кримінально-правових питань”, що поширювало б дію цієї заборони й на інші підстави, що ведуть до погіршення становища засудженого і порушення його права на захист.
В свою чергу, доцільно було б, на думку автора, розширити і підстави для скасування вироку вищестоящим судом в зв'язку з необхідністю погіршити становище підсудного, доповнивши ч. 2 ст. 365 КПК України після слів “в зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або за м’якістю покарання", новим положенням
такого змісту: "чи з інших підстав, що ведуть до погіршення становища засудженого".
В зв'язку з розширенням меж заборони “повороту на гірше", поширенням її на фактичні обставини і на інші питання, що вирішуються вищестоящим судом, доцільно було б також змінити і назву ст. 365 КПК України, сформулювавши її так:
“Стаття 365 . Недопустимість погіршення становища засудженого судом касаційної інстанції".
З іншого боку, доцільно було б розширити і межі допустимої зміни обвинувачення судом касаційної і наглядної інстанції. Чинний КПК України встановлює дві підстави для зміни вироку та інших рішень в цих стадіях процесу: неправильне застосування кримінального закону і призначення покарання, яке не відповідає тяжкості злочину і особі засудженого /ч. 1 ст. 365, ч. 2 ст. 394 КПК України/.
Проте, обвинувачення стає менш тяжким не лише в разі застосування закону про менш тяжкий злочин, але й в тих випадках, коли з обвинувачення вилучають окремі епізоди /пункти/ злочинного діяння, або обставини, що обтяжують відповідальність засудженого /ст. 41 КПК України/, коли юридична кваліфікація злочину при цьому залишається попередньою /зокрема, в разі виключення з обвинувачення окремих епізодів вчинення продовжуваного злочину, зменшення суми заподіяної злочином шкоди та інш./. У цьому зв'язку межі повноважень вищестоящих судів на зміну обвинувачення слід було б розширити шляхом внесення відповідних доповнень до закону.
В той же час, такі повноваження, як видається, повинні бути обмежені лише тими випадками, коли застосування судом закону про менш тяжкий злочин може потягти за собою істотну зміну фактичних обставин обвинувачення, оскільки це порушувало б право засудженого на захист. В цій частині до закону також слід будо б внести відповідні доповнення.
На підставі вищенаведеного ч. 1 ст. 365 і ч. 2 ст. 394 КПК України після слів “або застосувати закон про менш тяжкий злочин” слід було б. на думку автора, доповнити новим положенням такого змісту:
“Якщо при цьому обвинувачення не змінюється істотно за фактичними обставинами, або виключити окремі факти /епізоди/
обвинувачення, які охоплюються єдиною кваліфікацією злочину, чи іншим чином покращити становище засудженого".
Дисертант поділяє позицію тих вчених-процесуалістів /Ю.М.Грошевой, Є.Ф.Куцова, А.Г.Мазалов, М.М.Михеєнко. В.Т.Нор. Г.М.Омельяненко, П.Ф.Пашкевич. О.П.Тьомушкін/, які заперечують проти поширення заборони “повороту на гірше" у вищестоящому суді на питання цивільного позову в кримінальній справі, сума якого може бути збільшена судом касаційної і наглядної інстанції в тому разі, якщо у справі немає необхідності збирати або додатково перевіряти докази і якщо така зміна не впливає на фактичні обставини справи, що встановлені вироком, або не тягне кваліфікацію за статтею закону, яка передбачає більш суворе покарання. В таких випадках це не буде розцінюватись, на думку автора, як відступ від заборони “повороту на гірше", оскільки цивільний позов в кримінальній справі є інститутом цивільного, а не кримінального права і збільшення суми цього позову становитиме для засудженого лише матеріальну відповідальність, а не кримінальне покарання. Крім того, такий порядок забезпечить найбільш швидке усунення порушень закону при найменших затратах людських сил і матеріальних коштів, що в повній мірі відповідатиме як інтересам правосуддя, так інтересам особи в кримінальному процесі. Враховуючи важливість цього положення для судової практики, його доцільно було б, на думку автора, закріпити в законі.
Дисертант критично оцінює позицію процесуалістів /А.Д.Бойков.
І.Ф.Демидов, П.Ф.Пашкевич, О.М.Ястребова/, які пропонують надати вищестоящому суду право безпосередньо посилювати покарання або застосовувати закон про більш тяжкий злочин в тих випадках, коли призначене вироком покарання є явно несправедливим в силу своєї м’якості, а також в разі неправильного застосування кримінального закону.
Насамперед, надання судам касаційної й наглядної інстанції таких повноважень призвело б до порушення права засудженого на захист, оскільки в цьому випадку більш тяжке обвинувачення йому раніше не пред’являлось, з приводу нього він не допитувався і не захищався, його покази не перевірялись ні на попередньому слідстві, ні судом в умовах гласності, усності і змагальності процесу. Крім того, це завдало б
нищівного удару і принципу безпосередності, оскільки в цих стадіях процесу не проводиться судового слідства і пов’язаного з ним дослідження доказів по суті. Більше того, закон прямо забороняє судам касаційної і наглядної інстанції встановлювати або ввал<ати доведеними факти, які не були встановлені у вироку або відкинуті ним /ст. ст. 376. 395 КПК України/. І, нарешті, наділення судів такими повноваженнями покладало б на них виконання обвинувальних функцій, що суперечило б їх призначенню як органів здійснення правосуддя.
В дисертації /гл. третя/ обгрунтовується пропозиція про поширення заборони “повороту на гірше" на рішення вищестоящого суду про скасування ухвали чи постанови про закриття провадження в справі, якщо для цього були відсутні передбачені законом приводи і підстави /ст. ст. 248, 282 КПК України/. Це пов’язано з тим, що закриття провадження в справі є обставиною, яка звільняє особу від кримінальної відповідальності, а у випадку закриття справи за відсутністю події і складу злочину /п. п. 1. 2 ст. 6 КПК України/, такі рішення за своїми юридичними наслідками аналогічні виправдувальному вироку. Оскільки скасування такого рішення тягне за собою погіршення становища особи, щодо якої його прийнято/ за винятком скасування за скаргою цієї особи/, доцільно було б, на думку дисертанта, поширити на цих осіб такі ж гарантії охорони їх прав, які встановлені законом для осіб, щодо яких винесений виправдувальний вирок суду /ст. 366 КПК України/. В цій частині до закону слід було б внести відповідні доповнення.
Крім того, доцільно було б доповнити ст. 366 і ст. 394 КПК України новим положенням, що забороняло б вищестоящому суду скасовувати виправдувальний вирок або ухвалу чи постанову про закриття справи з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого. Це зумовлено тим. що скасування таких рішень лише з вказаних вище підстав призвело б до погіршення становища цих осіб і уповільнювало б процес реабілітації невинної особи.
В процесі дослідження питань реалізації заборони “повороту на гірше" в стадії касаційного і наглядного провадження /гл. третя/, дисертант дійшов висновку про доцільність запровадження в новому КПК України інституту часткового скасування вироку. Цей інститут, на думку автора, забезпечить найбільш ефективний порядок виправлення
недоліків, які допущені стосовно окремих засуджених чи виправданих у справі і в частині окремих злочинів, за якими вони визнані винними або виправдані судом, якщо це не суперечить всебічності, повноті і об’єктивності вирішення справи. В порядку часткового скасування вироку, як видається, підлягали б вирішенню такі питання, як: уточнення призначеного покарання щодо його виду та строку; визначення розміру штрафу і проценту відрахувань із заробітку засудженого в дохід держави при призначенні йому покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі; звільнення засудженого від відшкодування матеріальних збитків та інш. Крім того, в такому порядку слід було б вирішувати і питання про призначення виду виправно-трудової колонії, коли суд його не визначив у вироку, або коли останній в цій частині був скасований вищестоящим судом; про уточнення посади чи виду діяльності, якщо при призначенні покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю допущено неточні, неконкретні формулювання; про визначення розміру і розподіл судових витрат, якщо суд не вирішив цих питань та інші.
Дисертант не погоджується з тим, що вказані вище питання в даний час віднесені на вирішення в порядку виконання вироку. Адже, ці питання стосуються суті вироку, а тому порядок їх вирішення повинен бути забезпечений тією сукупністю процесуальних прав і гарантій підсудного, які передбачені для стадії судового розгляду, чому послужив би інститут часткового скасування вироку.
В цьому плані заслуговує уваги практика вирішення аналогічних питань в польському процесуальному законодавстві, де, зокрема, питання про зарахування попереднього ув’язнення в строк покарання, про судові витрати, про долю речових доказів, якщо їх не вирішено у вироку, віднесені не до виконавчого провадження, а скеровуються на вирішення до стадії судового розгляду лише в частині вказаних питань /ст. 368 КПК Республіки Польща/.
Досліджуючи питання заборони “повороту на гірше" в стадії виконання вироку, ухвали і постанови суду /гл. третя/, дисертант вважає, що важливою гарантією найбільш повної реалізації цієї заборони послужило б закріплення в новому процесуальному законодавстві
України обов'язкової участі засудженого і його захисника при вирішенні всіх питань, які виникають в даній стадії процесу.
Дисертація закінчується короткими висновками. в яких сформульовані пропозиції щодо подальшого вдосконалення правової регламентації інституту заборони “повороту на гірше" в кримінальному судочинстві України.
Положення дисертації відображені в публікаціях:
1. Деякі питання зміцнення процесуальних гарантій прав обвинуваченого в стадії віддання обвинуваченого до суду // На шляху до правової держави. — Матеріали науково-практичної конференції, — Львів. 1991. с . 101-104.
2. До питання про заборону “повороту на гірше" в стадії судового розгляду і вирішення кримінальних справ // На шляху до правової держави. — Матеріали науково-практичної конференції. — Львів. 1992. с. 98-100.
3. До питання про заборону “повороту на гірше" в судових стадіях кримінального процесу України // Проблеми боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом. — Матеріали науково-практичної конференції. — Львів, 1993, с. 134-140.
4. До питання про заборону “повороту на гірше" в стадії судового розгляду кримінальних справ // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. — Матеріали II регіональної наукової конференції. — Львів, 1996, с. 149-152.
5. Деякі питання реалізації заборони “повороту на гірше" в стадії касаційного і наглядного провадження кримінальної справи. — Вісник Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. — Серія Правознавство. Випуск 1, с. 165-171.
АННОТАЦИЯ
БОЙКО В.П. ЗАПРЕТ “ПРЕОБРАЗОВАНИЯ К ХУДШЕМУ” В СУДЕБНЫХ СТАДИЯХ УГОЛОВНОГО ПРОЦЕССА УКРАИНЫ. Диссертация на соискание учёной степени кандидата юридических наук по специальности 12. 00. 09 — уголовный процесс, криминалистика и судебная экспертиза. Львовский университет им. Ивана Франка, 1997.
В диссертации рассматриваются теоретические и практические вопросы запрета “преобразования к худшему” как важнейшей гарантии правосудия и прав личности в уголовном судопроизводстве Украины. В работе исследуется понятие и сущность запрета “преобразования к худшему”, рассматриваются вопросы реализации этого запрета в судебных стадиях уголовного процесса Украины, формулируются предложения по совершенствованию норм, регулирующих основания и пределы действия указанного запрета при рассмотрении уголовного дела судом.
SUMMARY
V.P. Bojko. The ban on “the turn for the worse” in the judicial stages of the criminal procedure of Ukraine.
Dissertation submitted for a degree of Candidate of legal sciences // = Ph.D. (Jurisprudence) in speciality 12.00.09. — Criminal procedure, Criminalistics and Forensic Examination, I. Franko L’viv State University. Lviv. 1997.
The dissertation considers theoretical and practical problems of the ban on “the turn for the worse” as the most essential guarantee of justice and personal right in the criminal procedure of Ukraine. The work researches the notion and essence of the ban on “the transformation for the worse”, examines problems of realisation of this ban injudicial stages of the criminal procedure of this ban in judicial stages of the criminal procedure of Ukraine, formulates suggestions concerning the perfection of norms that regulate the bases and limits of functioning this ban while hearing a criminal case by the court.
Key words: the ban on “the turn for the worse”, legal guarantees, reasons of Cassation.
Ключові слова: заборона “повороту на гірше", процесуальні гарантії, касаційні підстави.
