АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Право государственной собственности и его осущеставление в условиях рыночных реформ в Украине»
Київський університет імені Тараса Шевченка
РГ8 ОД
/ 6 ию/1 1998
ПЕРЕСУПЬКО СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ
УДК 347.23 (477)
ПРАВО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ В ПЕРІОД РИНКОВИХ РЕФОРМ В УКРАЇНІ
Спеціальність: 12.00.03 - цивільне право; сімейно право; цивільний процес; міжнародно приватне право
Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Київ - 1998
Робота виконана на кафедрі цивільного права Київського університету ім.
Тараса Шевченка. .
ІІяуковнй керівник: доктор юридичних наук, академік АН Вищої школи України ДЗЕРА ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ, професор кафедри цивільного права Київського університету ім. Т. Шевченка.
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України ЛУЦЬ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ,
. завідувач кафедри цивільного права і процесу
Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника
‘ кандидат юридичних наук, доцент
. ГОПАНЧУК ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ, начальник кафедри цивільного права Національної академії внутрішніх справ України
Провідна установа: Львівський державний університет ім. Івщт Франка, юридичний факультет (м. Львів) •
Захист відбудеться: “49", червня 1998 р. годи ні на засіданні спеціалізованої
вченої ради Д.26.001.06 при Київському університеті ім. Тараса Шевченка
(252017, вул. Володимирська, 64, юридичний факультет).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського університету ім.
Тараса Шевченка (252017, м. Київ, вул. Володимирська, 64)
Автореферат розісланий “¿і ” 1998 р.
Вчений секретар . /
Спеціалізованої вченої ради / . Боднар Т.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дисертаційного дослідження. Вже впродовж восьми років після прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України на основі законів про власність, підприємництво, підприємства та ін. в країні здійснюються реформи ринкового спрямування. При цьому найважливішим об'єктом здійснюваних реформ с відносини власності. ,
Перехід Української держави від командно-адміністративної системи до ринкової економіки передбачає необхідність проведення радикальних заходів по роздержавленню власності, в якій питома вага державної власності перевищила 90 відсотків. Складовими ринкової економіки, що забезпечують добробут суспільства, є різноманітність форм власності і форм господарювання, які водночас сприяють утворенню приватного сектору економіки. Однак виконання цих завдань аж ніяк неможливе без створення відповідного ефективного правового механізму.
Як показав досвід перших років ринкових реформ в Україні та в інших республіках колишнього Союзу PCP, на шляху до побудови нових суспільно-економічних відносин виникла низка суб'єктивних і об'єктивних перешкод, в тому числі обумовлених тривалим пануванням в економіці державного соціалістичного сектору. Ці перешкоди ускладнюють процеси трансформації відносин власності в новій суспільно-економічній системі. Саме проблеми трансформації власності, що здійснюється нині п основному шляхом приватизації державного майна та його розчленування на загально-державне і комунальне, напувають нині особливої актуальності. І хоча внаслідок ринкових реформ відбувається так чи інакше перерозподіл державної власності на користь приватної, державна власність та державний сектор економіки будуть відігравати і в майбутньому істотну роль у забезпеченні загальносуспільних потреб. Відповідно це вимагає проведення глибокого аналізу сутності відносин державної власності, чинного законодавства та перспектив його подальшого вдосконалення.
Останніми рогами інститут права власності поповнився багатьма законами України ринкової орієнтації, зокрема "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про приватизацію держаьного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств "малу приватизацію". Однак проблеми права державної власності виявилися нині малодосліджеиими. Дещо більше уваги надавалось загальним питанням права власності та права приватної власності. Насамперед необхідно відзначити монографічні праці під редакцію Я.М. Шевченко "Власник і право власності" (1994 р.) та "Право собственности в Украине" (1996 p.), монографію О.В. Дзери "Розвиток права власності громадян в Україні" (1996 p.), наукову нрацю І.В. Спасібо "Научно-практический комментарий Закона Украины "О собственности" (1996 р.). З питань права приватної власності громадян були захищені дві дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (В.В. Чанкін - 1995 р., Яворська О.С. -1997 p.).
Праву державної власності була присвячена велика кількість праць вчених радянського періоду (О.В. Венедиктов, В.А. Карасс, С.М. Корнєєв та ін.). Однак сучасні проблеми права державної власності періоду ринкових реформ в Україні ще не були предметом комплексного наукового дослідження. Необхідність таких розробок обумовлюється також підготовкою до прийняття нового Цивільного кодексу України та здійснюваним відповідно до Конституції України відмежуванням комунальної власності від державної. Наукові дослідження сприятимуть вдосконаленню правового .регулювання відносин державної власності.
Мста та завдання дослідження. Мстою дисертаційної роботи є аналіз формування інституту права державної власності в період переходу до ринкових реформ, умов та порядку здійснення повноважень володіння, користування та розпорядження державним майном. Дослідження також спрямоване на виявлення прогалин та суперечностей у правовому регулюванні державної власності та на розробку рекомендацій по вдосконаленню інституту права державної власності.
Відповідно до поставленої мсти головним завданням дисертації є вивчення правових норм, які регулюють державну власність та виявлення їх ефективності.
Предмет та об'єкт дослідженая. Предметом дослідження є система нормативно-правових актів, що регулюс відносини державної власності, визначає обсяг повноважень державних підприємств і установ та інших суб'єктів здійснення права державної власності. Об'єктом дисертаційного дослідження є відносини, пов'язані з реалізацією права державної власності.
Методологічна та теоретична основа дослідження. Методологічну основу дослідження становлять закономірності суспільно-економічного розвитку суспільства та його інститутів, об'єктивні економічні закони, окремі методи наукового пізнання, зокрема системного аналізу досліджуваних фактів і подій; порівняльного аналізу правових норм і понять; історичного та логічно-філологічного аналізу правових категорій; прогнозування та ін. Застосування цих методів дозволило дисертанту сформулювати відповідні висновки.
Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження та зроблених в ньому висновків склали праці вчоних-юристів, економістів радянського та новітнього періодів: С.С. Алексеева, С.М. Братуся, Д.В. Бобрової, AB. Венедиктова, А.С. Довгерта, О.В. Дзсри, О.СьЙоффе, Н.С. Кузнецовой В.В. Луця, В.П. Маслова, А.О, Пушкіна, O.A. Підопригори, Г.В. Пронської, В.М. Коссака, З.В. Ромовської, Є.О. Суханова, М.М. Сібільова, В.В. Сунцова, В.М. Самойленка, Я.М. Шевченко, B.C. Щербини, Ю.С. Червоного та інших, які тією чи іншою мірою торкалися проблем права власності.
Нормативну базу дисертації склали Конституція України, Закон України "Про власність'', Цивільний кодекс України, проект нового Цивільного кодексу,' інші нормативно-правові акти. .
Наукова новизна дослідження. Дана дисертаційна робота е першим комплексним науковим дослідженням проблем права державної власності періоду ринкових реформ в Україні. '
з
Проведений в дисертації аналіз літературних джерел, нормативно-правових актів про право державної власності радянського та сучасного періодів надало можливість автору сформулювати і обгрунтувати наступні основні положення, що виносяться на захист.
- право власності має багатоаспектний характер розуміння, яке не обмежується його економічним та юридичним значенням. Обґрунтовується правильність позиції тих юристів, які називають і інші аспекти цих відносин (соціальний, політичний, психологічний);
- інститут права власності мас цивільно-правову приналежність, незважаючи на те, що окремі його правові норми містяться в різних галузях права та законодавства;
- визнається недоцільність доповнення класичної тріади правомочпостей володіння, користування і розпорядження іншими конкретними право,точностями, оскільки останні у будь-якому разі будуть охоплюватися правомочностями класичної тріади. Тому підтримується позиція розробників просілу нового Цивільного кодексу України, в якому ця класична тріада знайшла своє підтвердження;
- визначальними для державної власності соціалістичного періоду були наступні ознаки: односуб'єкгаість права державної власності в особі Союзу PCP, єдність і неподільність державного майнового активу, встановлення гегемонії державної власності та фетишизація її можливостей, встановлення правових переваг у захисті державної власності;
- відзначається підпорядкованість норм інституту права власності завданням трансформації відносин власності в умовах переходу до ринкової економіки. Основними шляхами такої трансформації визнаються розчленування державної власності на державну і комунальну та роздержавлення власності з метою створення приватного сектору економіки;
- обгрунтована необхідність внесення змін до Закону України "Про
власність", в частині положень, якими встановлена багатосуб'єктність права державно7 власності. Багатосуб'єктність у праві державної власносіі суперечить загальновизнаному принциповому положенню про те, що у одніс: речі може бути лише один власник або кілька співвласників у спільній власності. Невдалість законодавчої конструкції суб'єктного складу права державної власності викликана, зокрема, неприпустимим ототожненням таких різних: юридичних понять як "суб'єкти права власності” і "суб’єкти здійснення права власності", оскільки останнє є значно ширшим порівняне з першим; .
- обгрунтована необхідність створення в Україні спеціального органу, який би здійснював функції по управлінню державним майном, а т. ч. ті які нині здійснює Фонд державного майна України (наприклад, функції щодо оренди державного майна, створення спільний підприємств), оскільки останній має займатися лише приватизацією державного майна;
- є необхідним вилучення з Закону України “Про власність” положення в частині визнання об'єктом права державної власності Національного банку та інших державних республіканських банків та їх установ, оскільки вони, є суб'єктами правовідносин;
- встановлена недосконалість принципів розподілу частини загальнодержавного майна між окремими адміністративно-територіальними одиницями, внаслідок чого виявилися ущімленими інтереси сільських адміністративно-територіальних одиниць, які отримали незначні частки майна або взагалі нічого не отримали;
- не відповідають принципам ринкової економіки правила чиннсї ст. 49 ЦК
України, які передбачають визнання угоди недійсг жі та стягнення одержаного сторонами за такого угодою в доход держави. Пропонується ввести в новий ЦК України взамін ст. 49 чинного ЦК нові конкретні правові підстави визнання угод недійсними з стягненням одержаного сторонами в доход держави (наприклад угод щодо майна, вилученого з обігу); .
- неконституційною визнається постанова Верховної Ради України від 10 квітня 1994 р. "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP" за якою майно таких організацій було оголошено тимчасово загальнодержавною власністю. Поняття тимчасової власності суперечить правовим засадам інституту права власності і с невідомим правовій системі та юридичній науці;
- праву державної власності притаманні особливі форми та способи його здійснення, які обумовлені тим, що держава реалізує власницькі права лише через уповноважені та спеціально створені для цього органи. В правовій системі України функціонують три основні форми здійснення права державної власності: інститут загального управління власністю; інститут повного господарсь-' кого відання та оперативного управління; інститут довірчого управління;
- обгрунтована необхідність звуження кола державних органів, уповноважених управляти державною власністю та створення спеціального органу (комітету) по управлінню державним майном при Кабінеті Міністрів України, який відповідно до ст.116 Конституції України "здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону";
- визначені перспективи подальшого-вдосконалення інституту права пов-' ного господарського відання та оперативного управління, який мас бути
закріплений і в новому Цивільному кодексі України;
- рішення міністерств та інших органів виконавчої влади про створення, реорганізацію та припинення державних підприємств розглядаються як такі, що мають зовнішні ознаки адміністративно-правового акту, однак насправді с ні чим іншим як волевиявленням держави на здійснення правомочностей власника
Теоретичне і практичне значения роботи полягає у можливості використання одержаних висновків та рекомендацій для удосконалення законодавства про державну власність та у сфері здійснення управління державною власністю.
' Окремі положення, сформульовані в дисертації можуть сприяти подальшому науковому дослідженню як цієї проблеми, так і нроблемиправа власності ■ в цілому. .
Результати дослідження можуть бути використані в науковій, навчально-педагогічній діяльності, учбовому процесі при викладанні курсу “Цивільне право”, при підготовці навчальних посібників.
Апробацій, публікації та впровадження результатів. Основні положення і висновки дослідження висвітлені в монографії “Право державної власності. Історія, сучасність, перспективи.” (1998 р.), в двох статтях, викладені на науково-практичній конференції, присвяченій українській соціал-демократії (Київ, 1997 р.), використані при підготовці Програми Соціал-демократичноГ (об’єднаної) партії України.
Структура дисертації містить вступ, три розділи, висновки, перелік посилань, список використ аних джерел. Обсяг дисертації складає 190 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Перший розділ дисертації "Становлення права державної власності в Україні" складається з трьох підрозділів.
В першому підрозділі розглядаються загальні питання права власності та права державної власності. Відзначається, що право державної власності є частиною інституту права власності в Україні. Тому закономірності та перепекший трансформації і подальшого розвитку правового регулювання відносин державної власності та його місця в інституті права власності можуть бути виявлені лише з врахуванням аналізу історичного досвіду та загальних тенденцій у визначенні ролі державної власності в суспільстві з ринковою економікою.
Аналізується доцільність розмежування відносин власності в економічному та юридичному значенні. Поділяється точка зору тих авторів, які вважають (В.М. Ссліванов), що можуть бути і інші аспект цих відносин (соціальний, політичний, психологічний). Разом з тим звертається увага на те, що цим не вичсрпусться значення відносин власності.
Досліджується галузева приналежність інституту права власності, який автором визнається цивільно-правовим інститутом, незважаючи на те, що його норми знаходяться і поза межами цивільно-правового регулювання. Саме в цивільному праві зосереджена переважка части.іа норм, спрямованих на врегулювання відносин власності.
Обгрунтовується ефективність класичної тріади правомочностей володіння, користування і розпорядження та доцільність збереження її в цивільному законодавстві в умовах ринкових ре<}х7рм. У зв'язку з цим відповідно підтримусії-ся позицій розробників проекту нового Цивільного кодексу України, які зберегли п ньому класичну “тріаду". На думку' дисертанта цією тріадою можуть охоплюватися будь-які конкретні дії власника щодо належного йому .майна.
Дисертант вважає за недоцільне формулювати я новому ЦК України законодавче визначення поняття права власності. Тому підтримує позицію тих юристів, які піддають критиці положення пункту 1 ст. 2 Закону України "Про власність", згідно з яким право власності визначається як ’’врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Дане визначення не враховує відмінностей правовідносин власності та економічних відносин власності, а також на містять ознак, які б вказували на наявність у праві власності елементу закріплення майна за власником.
Автором визначається роль державної власності в економічних системах
держав з різним суспільно-політичним устроєм. В соціалістичному суспільстві державна власність стає домінуючою. Відповідно для неї встановлюється привілеєве правове регулювання та захист. Однак і в суспільстві з ринковою економікою зберігається необхідність в існуванні державної власності, адже вона відіграє в кожному суспільстві певну стабілізуючу політико-ехономічну роль. Особливо значимою ця роль стас у разі проведення в країні з плановою економікою переходу до ринкової економіки, як це ма місце нині в Україні.
Досліжуються особливості правового регулювання відносин власності в окремі періоди історичного розвитку України. При цьому виділяється кілька станін у розвитку державної власності, а саме:
1) стан ліквідації приватної власнос ті шляхом її націоналізації і обернення у .соціалістичну державну власність (1917-1936 p.p.);
2) період онтимізації співіснування державної і колгоспно-кооперативної власності та підпорядкованої їм особистої власності громадян (1936-1961 p.p.);
3) період фетишизації державної власності, одержавлекня економіки та встановлення для неї правових переваг (1961-1985 p.p.);
4) період початкового роздержавлення загальнодержавної власності в СРСР П 985-1990 p.p.);
5) період становлення права державної власності та інших форм власності в умовах ринкових реформ (1990-1998 p.p.).
Останній період характеризується як період роздержавлення власності шляхом акціонування, приватизації з метою створення приватного сектору економіки та підприємницького середовища на базі різних форм власності та господарювання. ■
Нині ж постає вкрай важливе завдання дати державній власності правове регулювання, яке було б адекватним її ролі в суспільстві з соціально орієнтованою ринковою економікою. Цьому має сприяти і юридична наука, яка має визначити оптимальні правові шляхи до врегулювання цих відносин, що легше зробити, врахувавши позитивний та негативний історичний досвід.
Б другому підрозділі аналізуються особливості правового регулювання відносин державної власності радянського періоду. Правовою основою формування державної власності радянського періоду стали перші післяреволюційні російські декрети, якими фактично була здійснена ліквідація приватної власності шляхом її примусової безоплатної націоналізації та оголошення її соціалістичною державною власністю. В Україні положення цих декретів відтворювалися в аналогічних актах або застосовувалися безпосередньо.
Аналізується перший Цивільний кодекс УРСР від 16 грудня 1922 p., який детально визначив об’єкти права державної власності, причому окремі з яких могли бути лише у виключній державній власності (земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування)-
Конституція СРСР 1936 p., Конституція УРСР 1937 р. зафіксували перемогу соціалізму в країні, утвердження соціалістичної власності (державної та колгоспно-кооперативної) та ліквідацію приватної власності.
Новим етапом у врегулюванні відносин власності взагалі та відносин державної власності, зокрема, стало прийняття 8 грудня 1961 р. Основ
цивільного законодавства СРСР і союзних республік та нових цивільних кодексів союзних республік, в т.ч. ЦК УРСР дід 18 липня 1963 р. Законодавчою новелою стало правило ст. 21 Основ про те, що держава є единим власником всього державного майна. І хоча в цій нормі не визначалося прямо яка держава є таким власником, цілком зрозуміло, що законодавець мав на увазі Союз PCP. Однак парадоксом стало те, що така норма текстуальне була відтворена в цивільних кодексах союзних республік, оскільки тим самим союзні республіки фактично самостійно позбавили себе можливості бути суб'єктами права державної власності. Крім того, при визначенні переліку об'єктів права державної власності допущена юридична непослідовність, так як в цьому переліку (ст. 90 ЦК УРСР) на однакових правових засадах були перераховані як конкретні види майна, визначеного родовими ознаками, так і підприємства, які пізнавалися суб'єктами права.
В результаті аналізу правового регулювання державної власності соціалістичного періоду визначені основні особливості правового режиму державної власност і, а саме:
1) односуб’єктність права державної власності в особі держави;
2) єдність і неподільність майнового державного активу;
3) встановлення пануючої ролі (гегемонії) державної власності та підпорядкованість їй інших форм власності;
4) встановлення переваг у захисті державної власності.
Врахування цих особливостей у правовому регулюванні державної власності мас велике значення і нині, адже при переході до засад ринкової економіки мають буги створені рівні умоли для функціонування різних форм власності.
В третьому підрозділі аналізуються особливості формування і трансформації права державної власності в умовах переходу від командпо-адміністраташюї до ринкової економіки.
Актор доходить висновку, що процес реального формування права де-ражвної власності розпочався після прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України і Закону “Про економічну самостійність Української PCP” від 3 серпня 1990 р. Однак лише прийняття 7 лютого 1991 р. Закону “Про власність” ознамсігувало створення в правовій системі незалежної України якісно нового правового інституту права власності, в якому право державної власності набуло статусу супіис.нтуту. Такими ж субінститутами цілком правомірно можна визнати право приватної та право колективної власності.
За Законом України “Про власність” в Україні була введена трирівпева структура державної власності: власність народу України, загалі,иодержавна (республіканська) і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна). На думку дисертанта, достатніх правових та юридичних підстав для віднесення власності адміністративно-територіальних одиниці, до державної власності у законодавця не було, адже вона не мала ознак загальнодержавного рівня усуснільнсня. Крім того, в Україні був передбачений правовий механізм передачі майна із загальнодержавної власності у комунальну, але не було вре-
іульовано зворотнього процесу, що фактично автономізувало комунальну власність та унеможливило контроль за ії використанням зі сторони держави. Тому цілком правомірно в ст. 143 нової Конституції України 1996 р. комунальна власність визначається як самостійна форма власності територіальних іро-мад села, селища, міста. ’
Па підставі аналізу Конституції України, Закону України “Про власність”, інших законодавчих актів в дисертації "чзначаються основоположні принципи правового регулювання відносин власності. Це, зокрема, принципи: юридичної рівності усіх форм власності у правомочностях її суб’єктів та захист; свободи використання власності, верховенства закону у встановленні обмежень правомочностей власника; недопустимості безоплатного примусового вилученим, крім випадків, передбачених законом за скоєні правопорушення.
Другий розділ “Правова характеристика державної власності періоду ринкових реформ " складається з двох підрозділів.
В першому підрозділі дасться характеристика суб'єктам і об’єктам права державної власності. Відзначається, що правові норми, які нині визначають коло суб’єктів та об’єктний склад права державної власності вимагають певних коректив.
Відповідно до чинного Закону “Про власність” суб’єктами права держаз-ної власності визнаються: народ України, держава, Верховна Рада України, а також обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів на землі - в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають у загальнодержавній власності.
Така багатосуб’єктність щодо права державної власності насамперед суперечить загальновизнаному принциповому положенню про те, що у однієї речі може буш лише один власник або кілька співвласників. Крім того, в теорії права держава розглядається як особлива форма організаційного об’єднання усіх членів суспільства (народу). Саме держава репрезентує суспільство (народ), виступає від його імені у внутрішніх і зовнішніх відносинах. Тому нелогічним є протиставленая в Законі “Про власність” народу і держави як самостійних суб’єктів права державної власності, адже безспірно, що і в першому і в другому випадках державна власність мас вважатися належною номінально усім членам суспільства даної держави.
Нарешті исвдалість законодавчої конструкції суб’єктного складу' права державної власності викликана також неприпустимим ототожненням таких різних юридичних понять як “суб'єкти права власності” і “суб’єкти здійснення права власності”. Перші є власниками, а другі - є лише особами, уповноваженими власниками здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження майном. Іншими словами, право перших є первісним, право Других -похідним. Таке розмежування зазначених понять мас практичне значення, адже лише власник (суб’єкт права власності) може передати іншим уповноваженим особам (суб'єктам здійснення права власності) той чи інший обсяг повноважень на відповідних правових засадах (господарського відання, оперативного управління, доручення, довірчого управління тощо). Оскільки ж на відміну від
громадчн держава не може безпосередньо здійснювати правомочності власника, то для цього утворюються спеціальні державні органи.
Так, постановою Верховної Ради України від 15 жовтня 1990 р. “Про управління державним майном Української PCP” було покладено на Кабінет Міністрів України функції по управлінню загальнодержавною власністю та створено для виконання цих повноважень Фонд державної о майна України, на який зодночас покладалися функції органу приватизації державного майна.
Чинний Закон України “Про власність” досіпь детально регламентує перелік майна, яке не може бути у державній власності. Фактично цей перелік с необмеженим. Однак побудова такого переліку виконана дещо суперечливо і непослідовно. Так, у ньому без належного розмежування перераховуються як певні майнові комплекси чи системи (наприклад, єдина енергетична система), так і конкретизовані види майна (наприклад, кошти республіканського бюджету), і нарешті Національний банк і інші державні республіканські банки та установи. Останнє є юридичним нонсенсом, оскільки державні банки е суб’єктами правовідносин, а не об’єктами права власності. Тому в даному випадку об’єктом права державної власності необхідно визнавати майно банків, а не самі банки.
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. “Про право власності на окремі види майна” (з наступними змінами) затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Таке майно безумовно в усіх випадках може бути у державній власності. Однак нині зазначений Перелік фактично вступив в суперечність з новою Конституцією України, згідно з ст. 92 якої правовий режим власності визначається виключно законами України. Таким чином, оскільки цей Перелік затверджений постановою Верховної Ради України, то відтепер він має бути визначений лише законом.
В другому підрозділі розглядаються підстави (способи) виникнення права державної власності. Автор вважає, що право державної власності як і будь-якої іншої форми власності, може виникнути лише зя певної правової підстави. Нині зберігає свою актуальність поділ в цивілістичній науці усіх підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні.
В юридичній науці, однак, поїш що немає єдності щодо критеріїв для визнання одних підстав первісними, інших - похідними. Найбільш поширеним в радянській і сучасній українській юридичній науці сформувався підхід, за яким первісними вважаються такі підстави, коли прано власності у особи виникає вперше або проти волі колишнього власника, а похідними - ті, за якими право власності переходить від одного власника до іншого - за їх бажанням (за їх волею). Тобто в основу такого критерію покладено критерій волі.
Водночас в юридичній літературі нині все активніше формується поділ підстав виникнення права власності за критерієм праеонаспіупющпта. За цим критерієм первісними мають вважатися ті способи набуття прана власності, які не пов’язані з правонастушіицтвом та не базуються на праві інших осіб (наприклад, матеріальне виробництво, переробка чи специфікація речі), а
похідними - ті, які базуються на правонасгупиицтві і засвідчують перехід права власності від одних осіб до інших, незалежно від наявності волі попереднього власника (наприклад - договори, спадкування, приватизація, націоналізація, конфіскація). На думку дисертанта, не варто нехтувати в законотворчій та пра-возастосовчін практиці обома класифікаційним критеріями, оскільки кожен з лих мас свої позитивні риси. Наприклад, при визначенні підстав виникнення права дерлеавжної власності має свої переваги використання конструкції спеціальних способів набуття прана власності, притаманних лише певній формі власності, в інших випадках може виявитися корисним поділ підстав на первісні і похідні за обома наведеними критеріями. Звертається увага на те, іцо при побудові норм щодо підстав виникнення чи припинення права власності законодавець не завжди розташовує їх відповідно до наведеної класифікації. ІДо ж стосується проекту нового ЦК України (в редакції від 25 серпня 1996 р.Х то в ньому спершу формулюються загальні (універсальні) підстави набуття права власності, а згодом - переважно спеціальні (безгосподарне майно, знахідка, скарб та ін.).
Правовою первісною підставою виникнення права державної власності стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., якою Суло, зокрема, визнано власністю народу землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, розташовані в межах території Української PCP, весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України. Дисертант вважав, що оголошення Декларацією перерахованих в ній об’єктів власністю народу України не можна розглядати односторонньою акцією Верховної Ради України, оскільки ще Законом СРСР “Про власність в СРСР” Українська PCP, як і інші союзні республіки, була визнана суб’єктом права державної власності. Тому Декларація лише підтвердила право українського народу на відповідну частку в загальносоюзному багатстві. '
Проведено аналіз економічних і правових засад передачі певної частини загальнодержавної власності у власність адміністративно-територіальних одиниць (у комунальну власність). Звергасться увага на допущені при реалізації цього заходу прорахуніси. Так, на момент передачі частини загальнодержавного майна у комунальну власність не було створено належної законодавчої бази для врегулювання відноснії комунальної власності, а також пр.яового механізму забезпечення процесу такої передачі, яка на практиці навіть не оформлялася письмовими актами передачі-приймання.. Несправедливим виявився і сам принцип розподілу загальнодержавного майна між окремими адміністратшшо-територіальнимн одиницями, оскільки сільські адміністративно-територіальні одиниці порівняно з міськими отримали мізерні часті загальнодержавного майна або взагалі нічого не отримали, і лише через два роки після прийняття Конституції України, якою комунальна власність була визнана самостійною не-держатгою формою власності, Верховна Рада прийняла все-таки Закон України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 5 березня 1998 р. Однак цей Закон досип, поверхово і неоднозначно врегулював відносиш! з передачі державного майна у комунальну власність територіальних
громад, зокрема, не визначив чітко коло об’єктів, котрі підлягають такій передачі.
Аналізуються окремі підстави виникнення права державної власності (націоналізація, конфіскація, скарб та ін.). на думку автора, в сучасних умовах націоналізація є допустимою, але на умовах ©платності та в порядку, визначеному законом. Обгрунтовується правильність позицій тих юристів, які вважають за необхідне введення обмежень щодо розмірів конфіскаційних санкцій.
Ст. 49 чинного нині ЦК України, яка передбачає можливість у разі визнання угоди, що суперечить інтересам держави і суспільства, стягнення одержаного сторонами в доход держави, не повинна зберегти своє існування у новому цивільному законодавстві. Більш перспективним є шлях розширення кола конкретних підстав для визнання угод недійсними (наприклад угод щодо майна, вилученого з обігу).
Піддасться критиці Фонд державного майна України, який на підставі помилкового тлумачення, зокрема, постанови Верховної Ради України від 10 квітня 1994 р. “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP” своїми наказами започаткував практику вилучення в односторонньому порядку профспілкового майна і обернення його у державну власність з наступною його приватизацією.
Третій розділ "Здійснення права державної власності" складається з трьох підрозділів.
В першому підроздічі розглядаються поняття та форми здійснення права держаної власності. Загальновизнаним в цивілістичній науці с положення, що зміст права власності як суб’єктивного права особи-влисника складають правомочності володіння, користування та розпорядження. Перераховані правомочності реалізуються у відповідних правових формах за допомогою вчинення конкретних дій. Для реалізації державою права державної власності створюється необхідний правовий механізм • однак в законодавстві не визначається коло уповноважених осіб, які забезпечують здійснення права державної власності.
На думку дисертанта, в сучасній правовій системі України простежується тенденція до впровадження трьох основних правових форм здійсненім права державної власності, а саме: інстшут загального управління власністю (Кабінетом Міністрів України, міністерствами, Фондом державного майна та ін), інститут повного господарського відання та оперативного управління; інститут довірчого управління.
Особливе місце в здійсненні права державної власності належить Верховній Раді України, яка не лише своїми законами визначає загальні засади правового регулювання відносин власності, але і одночасно приймає норми, спрямовані на зміну правового режиму державного майна (визначає перелік майна, яке підлягає і не підлягає приватизації, яке передається у комунальну власність тощо). ■
На першому етані становлення права державної власносіі України органами управління державною власністю були визначені Кабінет Міністрів і Фонд державного майна України. Однак Декретом КМУ від 15 грудня 1992 р.
функції по управлінню майном, що є у загальнодержавній власності, крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, були покладені на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади і водночас Сули вилучені ці функції у Фонду державного майна, крім його функцій у сфері приватизації, передачі загальнодержавного майна в оренду та створення спільних підприємств на базі загальнодержавної власності. Однак збереження за Фондом державного майна деяких функцій по управлінню державшім майном не сприяло його сфскінвній діяльності як органу здійснення в Україні приватизації, оскільки реалізація Фондом цих функцій так чи інакше неминуче призводить до внутрішніх суперечно«сй між ними.
Поступово в Україні розширилося коло суб’єктів управління державною власністю. Зокрема, Декретом КМУ ьід 19 лютого 1993 р. були надані повноваження по управлінню майном підприємств і організацій, заснованих на загальнодержавній власності, окремим корпораціям (“Укрбуд”, “Украгронромбуд” та ін.), а Указами Президента України від 26 листопада 1993 р. та від 26 лютого 1994 р. окремі повноваження по управлінню загальнодержавнії.,і майном були делеговані Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним державним адміністраціям. Крім того в Україні виникло певне протистояння щодо управління комунальною власністю між державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Тому нині вкрай важливо усунути правовий вакуум та суперечності у правовому регулюванні відносин по управлінню державним майном, що можливо реалізувати певною мірою шляхом прийнятіл спеціального закону про управління державною власністю, який мас базуватися на принциповому пололженні ст. 116 Конституції України про те, що Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади “здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону”.
Особливим способом управління деражвною власністю став її перерозподіл між державою і адміністративно-територіальними одиницями, який був певною мірою врегульований лише з затвердженшшм постановою Кабінету' Міністрів України під 26 червня 1996 р. Положення г.ро порядок передачі державного майна, яким встановлювалися правила передачі державного майна у власність адміністративно-територіальних одиниць. У зв’язку з проведеним Конституцією України відмежуванням комунальної власності від державної Верховна Рада України прийняла Закон від 3 березня 1998 р. “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності”, який визначив основні засади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Однак такий Закон, який вмістив всього лише £ статей, дещо поверхово врегулював зазначені відносини. Крім того, на думку дисертанта, в Законі допущена принципова помилка, в ст. 7 якого закріплена імперативна норма про те, що “передача об’єктів здійснюється безоплатно”. Думастъся, ідо не можна зобов’язувати територіальну громаду передавати безоплатно комунальне майно у державку власність, адже лише власник (територіальна громада) вправі
виршптіати питання про оплатаість чи безоплатність відчуження свого майна. Тому правило ст. 7 Закону від 3 березня 1998 р. необхідно змінити, передбачивши в ній можливість оплатного відчуження комунального майна у державну власність. . • •,
В другому підрозділі аналізуються поняття повного господарського відання та оперативного управління як основних форм здійснення права державної власності. Дасться порівняльна характеристика інституту господарського відання і права оперативного управління з правовими формами закріплення майна за юридичними особами в зарубіжних країнах.
Дисертант вважає, що інститут права оперативного управління, конструкція якого була розроблена в 1948 р. академіком А.В.Венедиктовим, в цілому справив позитивний вплив на формування правосуб’єктності державних підприємств і установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і підприємствами і установами, адже радянська юридична наук у свій час не запропонувала іншого правового інституту реалізації права державної власності. Інститут права оперативного управління майном виявився досить пристосованим до адміністративно-планової економіки і проіснував у незмінному вигляді кілька десятків років. Основним недоліком інституту оперативного управління радянського періоду було встановлення для підприємств значних обмежень у розпорядженні закріпленим за ними державним майном, виготовленого продукцією тощо.
В останні роки існування Союзу PCP була вчинена спроба оповити інститут права оперативного управління та привести його у відповідність з новими суспільними відносинами. З цією метою у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. “Про власність в СРСР” поряд з оперативним управлінням була передбачена ще одна правова форма закріплення майна за державними підприємствами -пра-’о повного господарського відання. Такий підхід згодом знайшов своє втілення також в Законі України “П[- ' власність”, за яким державне майно, закріплене за державшім підприємством, належить йому на праві повного господарського відання (ст. 37), а за державними установами - на праві оперативного управління (ст. 39).
На жаль, законодавець ввівши в період ринкових реформ в Україні інститут повного господарського відання та оперативного управління, лише схематично окреслив певні правомочності державних підприємств і установ, що не сприяло їх ефективній діяльності. Розробники проекту нового Цивільного кодексу України (в редакції від 25 серпня 1996 р.) з певних міркувань не передбачили в ньому права повного господарського відання та права оперативного управління. В дисертації обірунтовується доцільність збереження інституту господарського відання та оперативного управління і необхідності його закріплення саме в майбутньому новому ЦК України, оскільки він nie не вичерпав своїх можливостей.
В третьому підрозділі розглядається зміст інституту права повного господарського відання і права оперативного управління.
Державні підприємства і державні установи наділяються певним обсягом повноважень, який у будь-якому разі має бути меншим, ніж у держави-
власника, адже надання їм щодо державного майна обсягу повноважень, адекватного повноважечням держави, фактично призводило б до втрати останньою права власності. Водночас надавані державним підприємствам і установам правомочності мак/п, бути достатніми, щоб забезпечити їм необхідну цивільну правоздатність та ефективне господарювання.
Державні юридичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю, набувають для цього відповідної організаційно-правової форми. За Законом України “Про підприємства в Україні” у його первісній редакції передбачалися державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць та державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності. Однак Законом України від 4 лютого 1998 року до цього Закону були внесені зміни, згідно з якими в Україні функціонують державні підприємства, засновані на державній власності, в тому числі казенні підприємства. Таким чином, важливою новелою Закону від 4 лютого 1998 р. стало виключення комунальних підприємств з категорії державних, що відповідає вимогам Консти туції України. ' '
Державні підприємства створюються на підставі рішень уповноважених органів. Відповідно до Декрету КМУ від 26.12.92 р. “Про управління майном, що с у загальнодержавній власності” приймати рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств, установ і орпшізацій, заснованих на запиіь-нодержавній власності, мають право міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Такі рішення розглядаються за своїм змістом як волевиявлення держави на здійснення належних їй правомочностей власника. Водночас за своєю формою вони мають ознаки адміністративно-правового акту.
В четвертому підрозділі розглядаються перспективи розвитку правових форм здійснення права державної власності. Обгрунтовується необхідність удосконалення правового регулювання управління державною власністю. Для цього якомоіа швидше важливо прийняти закони “Про управління державним майном", “Про державні підприємства і установи”, а також “Про Фонд державного майна України", який нині зшходиться на розгляді Верховної Ради України. Перспективним уявляється розвиток системи довірчого управління державним майном-
По темі дисертації опубліковані такі роботи:
1. Пересунько С.І. Право'дсржлвної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи) - Кіровоград: “Єлисавст”, 1998. -297 є.
2. Псресунько С.І. До питання про суб’єкта і об’єкти права державної власності // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 24. - Чернівці, 1998.-С. 55-65.
3. Пересунько С. З чого починати? Альтернатива. -1998. № 13-14. -С. 6.
4. Пересунько С.І. Деякі проблеми становлення права державної власності і нова Конституція України // Проблеми освіти. Науково-тематичний збірник -Конституцію в життя. - Київ, 1998.
АНОТАЦІЯ
Пересуиько СІ. Право державної власності та його здійснення в період ринкових реформ в Україні. -Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового сіупеня кандидата юридичних паук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право; цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - ¡Київський університет імені Тараса Шевченка, ІСиїв, 1998. '
Дисертацію присвячено питанням становлення та здійснення права державної власності в Україні в період ринкових реформ. Досліджені особливості права державної власності радянського періоду та його трансформації в сучасних умовах, розкрито зміст, права державної власності, визначені основні правові форми його здійснення та зміст права повного господарського відання і права оперативного управління. На основі аналізу чинного законодавства, практики його застосування, досягнень юридичної науки розроблені висновки про шляхи подальшого вдосконалення законодавства, про поняття та зміст права державної власності.
Ключові слова: власність, право власності, держава, право державної власності.
АННОТАЦИЯ
Пересунько С.И. Прано государственной собственности н его осуществление в условиях рыночных реформ в Украине. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право; гражданский процесс; семейное право; международное частное право. -Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.
Диссертация посвящена вопросам становления и осуществления права государственной собственности в Украине в период рыночных реформ. Исследованы особенности права государственной собственности советского периода и его трансформации в современных условиях. Раскрыто содержание права государственной собственности, определены основные правовые формы его осуществления, содержание права полного хозяйственного ведения и оперативного управления. Ка основе анализа законодательства, практики его применения, достижений юридической науки, сделаны выводы о путах дальнейшего усовершенствования действующего законодательства, о поняті.и и содержании права государственной собственности.
Ключевые слова: собственность, право собственности, государство, право государственной собственности. .
THE SUMMARY
Peresun’ko S.L The right of state property and it’s realization under the period of market reforms in Ukraine. - Manuscript.
The dissertation for degree of Candidate of Science in Law in spiciality 12.00.03 - civil law, civil procedure, family law, private international law. - Taras Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 1998.
The dissertation is devoted to the questions of formation and realisation of right ol‘the state property in Ukraine under the period of market reforms. Have been studied distinctions of the state property right of soviet period and it’s transformation in the modern terms; the content of slate property is revealed; the main legal forms of it’s realization is determinated.
On the basis on analysis of current legislation, practice of it’s application, achievements of science of law, are worked out the conclusions about the way of further improvement of current legislation, about concept and content of state property right
Key words: property, right of property, state, right of state property.
