АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Виды ограниченных вещных прав и владение в системе украинского гражданского законодательства»
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО
УДК 347.2 /.З
СЕВРЮКОВА Інна Феліксівна
ВИДИ ОБМЕЖЕНИХ РЕЧЕВИХ ПРАВ І ВОЛОДІННЯ В СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОГО ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Спеціальність 12.00.03 — цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної Академії Наук України.
Науковий керівник: доктор юридичних ' наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України Шевченко Ярославна Миколаївна, завідуюча відділом цивільного і трудового права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Підопригора Опанас Андронович, Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри цивільного права;
кандидат юридичних наук Майданник Роман Андрійович, Інститут приватного права і підприємництва АПрН України, старший науковий співробітник.
Провідна організація:
Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника (кафедра цивільного права і процесу).
Захист відбудеться “¿V” 199^ р. о /З годині на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д.50.24.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 252001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 252001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.
Автореферат розісланий /:Іґ,пХ. ¿> 199/ р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук
1-М. КУЧЕРЕНКО
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Проголошення України демократичною, правовою, соціальною державою (ст.1 Конституції України) потребує створення відповідних засад, спрямованих на зміцнення правового статусу особи в умовах подальшого розвитку економічних реформ. В зв’язку з цим одним з першочергових завдань юридичної науки повинна стати наукова розробка положень про правовий статус особи у соціальній, правовій державі. Одним із найважливіших елементів правового статусу особи є право власності. Воно закріплює стан “прквласненості”, “приналежності” певних матеріальних благ конкретній особі, є основою свободи індивідуума і економічній відносин у суспільстві. Але стан “приналежності”, “привласненості” матеріальних благ може бути реалізований і за допомогою інших майнових прав, які мають абсолютний характер і разом із правом власності складають комплексний інститут речевих прав.
Необхідність відновлення комплексного інституту речевих прав у цивільному законодавстві України полягає у тому, що перетворення економічних відносин на підставі децентралізації і розвитку приватного сектору створює умови для виникнення відмінних від права власності організаційно-правових форм панування над речами, користування ними. Правова реалізація деяких майнових потреб особи не вимагає встановлення повного права власності - це може бути неможливим або недоцільним. Правова регламентація вказаних відносин може здійснюватися за допомогою особливої категорії прав - “прав на чужі речі”, відомих ще з часів римського права. Ці права існують в сучасних законодавствах континентальної системи права, будучи різними за змістом, обсягом, видами в залежності від соціально-економічних потреб тієї чи іншої держави.
Можна із впевненістю сказати, що право власності і права на чужі речі є єдиним інститутом речевих прав. їх поєднують спільні риси, що мають принципове значення, завдяки ним забезпечується вплив на цивільний оборот. До інституту речевих прав входить також право володіння, необхідність встановлення якого зумовлена тими ж підставами, як і встановлення категорії “прав на чужі речі”. Слід відзначити проте, що право володіння має самостійне важливе значення як засіб прискореного і попереджувального захисту майнових прав особи.
Аналіз діючого цивільного законодавства свідчить, що інститут речевих прав як цілісна система в ньому не передбачений. Про існування відмінних від права власності абсолютних прав на майно можна скласти уяву, виходячи лише з теоретичного аналізу правових конструкцій, що містяться в окре-
мих законодавчих актах. Відсутні загальні положення інституту речевих прав, конкретизація видів і характеристика змісту кожного з них.
В Проекті Цивільного кодексу України вказані питання начебто повністю вирішені, але детальне його вивчення вказує на наявність окремих суттєвих суперечливих моментів. Вони виникли, вважаємо, завдяки відсутності чіткості у визначенні концепції щодо створення інституту речевих прав в цивільному законодавстві України. Основна увага при обговоренні Проекту Цивільного кодексу України приділялась праву власності. Питання стосовно інших речевих прав, їх системи, загальних засад розглядалися в літературі явно замало. Тому дисертаційне дослідження проблеми обмежених речевих прав і володіння є вкрай актуальним і таким, що викликано потребами практики і законотворчої діяльності.
Дисертант вважає, що введення даного інституту в Проект нового Цивільного кодексу України викликано суспільними потребами і має бути пов’язане як з минулим досвідом правотворчості, так і з урахуванням досвіду побудови інституту речевих прав у правових системах різних держав.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Обраний напрямок дисертаційного дослідження пов’язаний з плановими науково-дослідними роботами відділу цивільного і трудового права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Дисертант брав участь у трьох планових темах: 1) “Особа в системі цивільних правовідносин”; 2) “Проблеми розвитку права власності в Україні”; 3) Теоретичні засади нового цивільного законодавства України”.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у виявленні найбільш істотних проблем, пов’язаних із створенням інституту речевих прав в цивільному законодавстві України, розробці теоретичних концептуальних положень, які можуть бути застосовані в доктринальному і нормативному визначенні даної категорії і її окремих видів.
Для досягнення мети дослідження в дисертації приділяється увага вирішенню таких суттєвих задач:
1) визначенню загальних положень, рис і принципів речевого права, проведення межі і відокремлення інституту речевих прав від інших інститутів цивільного права, визначення його місця в системі цивільних прав;
2) з’ясуванню суттєвих відмінностей, що існують усередині інституту речевих прав, які дозволяють характеризувати інститут речевих прав як комплексний і визначити засади поєднання видів, несхожих за змістом і спрямованістю;
3) вивченню співвідношення права власності і інших речевих прав, що надає змогу проведення їх класифікації, визначення їх характеру і сутності особливостей правової природи вказаних прав;
з
4) проведенню порівняльного дослідження з відповідними інститутами речевих прав в сучасному законодавстві різних країн;
5) визначенню підстав для залучення до системи речевого права певних видів абсолютних майнових прав і визначення меж вказаної системи;
6) вивченню окремих видів речевих прав, що мають спірну правову природу, оскільки ці права на сучасному етапі відіграють важливу роль у регулюванні суспільних відносин, а їх правова природа залишається невизначе-ною,
Методологічну та теоретичну основу дослідження становлять методи діалектичного пізнання соціальних процесів і явищ, а також формально-логічний, порівняльний, історичний, системно-структурний та соціально-юридичний методи аналізу діючого законодавства, теоретичних розробок, розвитку речевих прав в суспільстві. Дисертаційне дослідження грунтується на здійсненні порівняльного аналізу різних законодавчих систем, з’ясуванні загальних системних принципів інституту речевих прав і окремих рис, що характеризують кожен з його видів. Окрема увага приділяється вивченню соціальних умов та виявленню зв’язків між соціальними відносинами та їх правовим відображенням.
Зміст роботи обумовив необхідність вивчення діючого цивільного законодавства України, деяких іноземних держав: Росії, Латвії, Болгарії, Німеччини, Франції, Голландії, Японії, США, Англії, джерел римського приватного права. При підготовці роботи були використані матеріали з опублікованої судової практики і практики арбітражних судів, здійснено аналіз судової практики з даної проблеми Київського обласного суду, а також деяких судів Київської області.
Теоретичну базу дослідження склали праці відомих вчених-романістів 19 ст: Ю.Барона, Б.ВіндшеЙда Г.Дернбурга, Р.Ієринга, А.Мітюкова, С.Муромцева, Ф.К.Савіньї та інш.; дореволюційних російських цивілістів: Є.В.Васьковського, Ю.С.Гамбарова, Н.Л.Дювернуа, Л.А.Кассо, Д.І.Мейера, К.П.Побєдоносцева, Г.Ф.Шершеневича; вчених-юристів України та Російської Федерації: М.М.Агаркова, Н.Г.Олександрова, Ч.Н.Азімова, С.М.Братуся,
B.М.Буділова, А.В.Венедиктова, А.А.Вишневского, Д.Н.Генкіна, А.В.Дзери,
О.С.Йоффе, С.Ф.Кечек’яна, О.А.Підопригори, А.А.Рубанова, Є.А.Суханова, Ю.К.Толстого, Р.О.Халфіної, Я.М.Шевченко, а також вчених інших країн: Т.Аріідзуми, СВагацуми, Ж. де Ла Морандьєра, Л.Еннекцеруса, Б.Руддена,
C.Століара, А.Джерова, Ю.В.Гедемана та інш.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у роботі вперше здійснено комплексне теоретичне дослідження щодо побудови окремого інституту речевих прав у цивільному законодавстві України, розкриваються суттєві аспекти вирішення проблеми створення системи речевих
прав. Загальна спрямованість дослідження надала змогу обгрунтувати наступні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що виносяться на захист:
— висновок про те, що сутність речевого права полягає у відношенні особи до конкретної речі, яка належить їй на праві власності, праві володіння, праві на чужу річ. Дане відношення виражається у здійсненні суб’єктом речевого права обсягу правомочностей в залежності від передбаченого у законодавстві виду речевого права та його змісту;
— висновок про те, що суб’єктивне речеве право є елементом особливого цивільного правовідношення, яке полягає в тому, що воно уявляє з себе відношення особи до конкретної речі, а не до інших осіб з приводу речі;
— пропозиція стосовно такого визначення речевого права у новому Цивільному кодексі: “Речеве право є встановлене у межах закону безпосереднє панування особи над річчю, внаслідок якого виникає зобов’язаність всіх і кожного не порушувати це право”;
— висновок про те, що необхідним є проведення більш чіткого розмежування речевих та зобов’язальних прав, які потребують систематизації у межах окремого підрозділу речевого права;
— висновок про те, що розмежування між речевими та зобов’язальними правами має грунтуватися перш за все на з’ясуванні особливої природи речевого права, а також його соціально-економічного призначення і виражатися у наданні більшого захисту тим, що відносяться до нього, майновим правам особи;
— висновок про те, що речевим правам властиві відмінні від зобов’язальних прав особливі риси - переваги, слідування, гласності, застосування речевих позовів при порушенні (абсолютний захист), завдяки чому підставою розмежування речевих і зобов’язальних прав на законодавчому рівні є обов’язковість встановлення речевих прав законом і обов’язковість нормативної конкретизації повноважень суб’єктів речевих прав;
— пропозиція стосовно втілення у законодавстві певної правової форми встановлення речевих прав з метою реалізації принципу їх гласності: 1) для нерухомості - введення системи реєстрації речевих прав на нерухомість і прийняття відповідного закону. 2) для рухомих речей, по-перше, визначення у цивільному законодавстві конкретних видів рухомих речей, які можуть бути об’єктами прав на чужі речі (крім права застави); по-друге, встановлення окремої форми реєстрації прав на чужі речі, об’єктом яких є рухома річ;
3) введення свідоцтва певного зразку щодо речевого права суб’єкту цивільного обороту.
Щодо об’єкту речевых прав:
— висновок про те, що об’єктом речевого права може бути тільки матеріальна річ. Дане твердження грунтується на тій підставі, що основні принципи речевого права - переваги, слідування, абсолютного захисту не можна розповсюджувати на такі об’єкти як: 1) майнові права, а саме, права вимоги, що містяться у цінних паперах; 2) майно як сукупність прав та обов’язків; 3) майновий комплекс (підприємство), до якого входять не тільки матеріальні речі, але також права вимоги, борги, виключні права. Не можуть бути об’єктом речевих прав результати творчої та наукової діяльності, хоча вони і мають назву “інтелектуальна власність”. В дійсносності права на результати творчої діяльності - це складний комплекс майнових та немайнових прав з відповідною специфікою правового регулювання. Матеріальна річ становить єдиний об’єкт цивільних прав, до якого можна застосувати принципи речевого права. Крім того, розвинута система речевих прав, більшість з яких відрізняються довгостроковістю вимагає, щоб матеріальна річ відповідала таким вимогам - була неспоживаною, індивідуально визначеною, невилуче-ною з цивільного обороту;
— висновок про те, що тільки право власності, яке є правом власності на матеріальні речі, є речевим правом і може бути основою всієї системи речевого права. Право власності на інші об’єкти виходить за межі речевого права: воно в цьому випадку є надто широкою категорією;
— пропозиція про необхідність чіткого визначення саме об’єктів речевих прав у цивільному законодавстві України. Категорії “майновий комплекс” та “майно” пропонуємо вилучити з кола об’єктів речевого права.
Щодо інституту прав на чужі речі:
— висновок, що права на чужі речі складають єдиний інститут, який характеризується загальними ознаками: часткове панування над річчю (раЛісиІаге) у межах, встановлених законом, походження від права власності і водночас незалежність від нього, обмеження та обтяження права власності, можливість захисту від власника, якщо він перешкоджає здійсненню права на річ;
— пропозиція стосовно більш чіткого відбиття у законодавстві загальних положень інституту прав на чужі речі. Пропонується виділити у новому Цивільному кодексі України правові норми даного інституту в окрему главу під назвою “Права на чужі речі” і розмістити загальні положення даного інституту у відповідних статтях під назвою “Поняття прав на чужі речі”, “Захист прав на чужі речі”;
— висновок, що всі види прав на чужі речі повинні бути передбачені у законі, а саме у Цивільному кодексі України, а також інших нормативно-
правових актах. Вільне їх встановлення суб’єктами цивільного обороту за типом зобов’язальних прав не може допускатися, бо це зруйнує межу між рсчевими та зобов’язальними правами і порушить саму систему речевих прав як прав, що грунтуються на особливих підставах.
— пропозиція щодо визначення системи прав на чужі речі у цивільному законодавстві, виходячи із їх сутності і змісту. В зв’язку з цим може бути запропонована така система прав на чужі речі:
— сервітути земельні;
— сервітути особисті:
узуфрукт (право користування та отримання доходів);
узус (просте право користування);
право проживання;
— суперфіцій (право забудови);
емфітевзис (право користування землею для сільськогосподарських потреб);
—застава.
— висновок, що права на чужі речі є інститут, якому властивий поділ на окремі групи в залежності від певних підстав: мети встановлення, змісту, обсягу правомочностей. Таким чином, класифікація їх може проводитися по-різному, що має важливе значення для з’ясування правової природи даних прав, їх сутності та здійснення. Виділяються дві великі групи, виходячи з мети встановлення, змісту і обсягу правомочностей: 1) права на користування чужою річчю (сервітути (особисті та земельні), суперфіцій, емфітев-зіс; 2) права на цінність речі (заклад рухомих речей, іпотека, ). Враховуючи такий елемент як підстава виникнення, вказані групи можна визначити так: 1) основні права; 2) додаткові права, тобто такі, що не можуть виникнути без основного зобов’язання (застава). В залежності від обсягу повноважень виділяються усередині першої групи 1) сервітутні права; 2) суперфіцій та емфітевзіс. Сервітутні прва поділяються на земельні та особисті в залежності від мети встановлення, строку. Особисті - на узуфрукт, узус, право проживання. Право проживання та узус мають спільні риси, але право проживання характеризується визначеністю об’єкта (житло) та його особливістю.
— висновок про те, що речеві права похідні від права власності, пов’язані з ним, але незалежні від нього, що має вираз 1) у можливості захисту права на чужу річ проти власника; 2) у тому, що припинення права власності не тягне за собою припинення права на чужу річ (за винятком загибелі об’єкта права власності). Суб’єкт права на чужу річ, хоча і не має всієї повноти влади, яку має власник, але є цілковито вільним у здійсненні права, що йому належить, у межах, встановлених законом. Зміст конкретного права на чужу річ встановлюється не власником, а саме законом.
— висновок про те, що необхідно розрізняти обмеження права власності, встановлені законом, і обмеження, які виникають на підставі волевиявлення приватних осіб. Обмеження, що виникають на підставі закону, необхідно виділити в окрему категорію. Тому пропонується ці обмеження виділити і зосередити в окремій главі Цивільного кодексу.
Щодо категорії володіння:
— зисновок про те, що право володіння можна розглядати з різних позицій. З одного боку як повноваження суб’єкта, тобто складову частину певного майнового права або як один із способів набуття права власності; з другого - як незаконне володіння; з третього - як окремий інститут, що поєднує в собі вищезазначені визначення володіння (фактичне володіння).
— висновок про те, що право володіїшя як окремий інститут є особливим допоміжним інститутом речевого права. Він має допоміжне значення завдяки тому, що спрямований на попередній прискорений захист. В зв’язку з цим у володіння на відміну від речевих прав відсутній абсолютний захист: воно захищається від конкретного правопорушника, але не має захисту від того, хто має більше прав на спірну річ згідно судового рішення. Тому принципи речевого права не розповсюджуються на право володіння;
— пропозиція про законодавче закріплення захисту фактичного володіння нерухомістю від самовправного порушення з боку третіх осіб;
— висновок про те, що категорія фактичного володіння складається з окремих видів. Поділ на вади можна здійснити, виходячи з таких моментів: 1) підстав виникнення права володіння; 2) суб’єктивної ознаки; 3) особливостей правових наслідків.
В зв’язку з цим можна виділити такі види законного володіння: безпосереднє (володіння невласника на законних підставах), посереднє (володіння власника у випадках, коли існує безпосереднє володіння на його річ), самостійне (володіння власника), держання (фактичне володіння річчю для іншої особи та в її інтересі). Необхідність такого поділу зумовлена метою більш досконалого врегулювання відносин власника і іншого володільця.
Володіння в залежності від суб’єктивної ознаки можна поділити на кваліфіковане володіння (набувальна давність), добросовісне та недобросовісне. Важливість цього поділу полягає у визначенні тих суттєвих правових наслідків, які виникають у разі припинення даних видів.
— пропозиція про законодавче відображення кожного з видів володіння у відповідній главі нового Цивільного кодексу під назвою “Володіння”;
— висновок про те, що основою захисту володіння є непорушність фактичного майнового становища осіб, яка становить одну з умов впорядкованого суспільного життя. Володіння служить такій самій меті, що й право
власності, його захист засновано на припущенні того, що воно є правомірним;
— пропозиція про необхідність надання прискореного захисту праву во-
лодіння за допомогою спеціальних володільницьких позовів, особливо відносно нерухомості. •
Щодо права застави:
— висновок про те, що підставою відмежування права застави від інших прав на чужі речі є те, що мета застави полягає не у користуванні річчю, а у забезпеченні за допомогою конкретної речі повернення боргу, тобто це право на цінність речі;
— висновок про те, що сутністю права застави є не його подвійна природа, а право заставодержателя на річ. В зв’язку з цим рекомендується провести певну законотворчу роботу на основі поглибленого наукового і практичного аналізу права застави;
— висновок про те, що речева природа права заставодержателя підтверджується поширенням на нього принципів речевого права, хоча види заставного права неоднорідні і саме застосування принципів для кожного з видів цього права необхідно розглядати окремо;
— пропозиція стосовно виділення у системі речевих прав окремого суб-інституту речевих способів забезпечення виконання зобов’язань з такою структурою:
застава: заклад рухомих речей, іпотека;
забезпечувальне право власності (фідуція);
утримання.
Практичне значення одержаних результатів. Практична цінність роботи полягає в тому, що її теоретичні висновки та пропозиції можуть бути використані:
— у законотворчій діяльності - в процесі підготовки нового Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів і при подальшому вдосконаленні цивільного законодавства;
— у судовій практиці для впорядкування судового захисту і підготовки нових постанов Пленуму Верховного Суду з проблем захисту суб’єктивних речевих прав;
— у науковій діяльності для подальшої розробки вчення про речеві права;
— у викладацькій роботі - при викладанні курсу цивільного права, підготовці матеріалів для видання підручників, методичних матеріалів, навчальних посібників, довідкової літератури.
Апробація результатів дослідження.
Висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, були використані при обговоренні Проекту Цивільного кодексу України та при написанні письмових пропозицій для постійної робочої групи по підготовці Проекту Цивільного кодексу України, при підготовці Проекту Закону “Про довірче управління”, при наданні пропозицій і рекомендацій до Проекту Закона України “Про власність”, надісланих до Міністерства юстиції України; при роботі у складі робочої групи, створеної Міжпарламентською Асамблеєю країн СНД, над Проектом Модельного Кодексу для країн-членів СНД; в навчальному процесі при проведенні практичних занять із студентами з курсу цивільного права.
Основні положення роботи були викладені на засіданнях відділу та науково-практичних конференціях:
— Республіканська науково-практична конференція “Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України” (Київ, 1993);
— Науковий семінар “Право власності в Україні”. Тема доповіді -“Довірча власність в англосаксонському праві” (Київ, 1993, Інститут держави і права НАН України);
— Міжнародна науково-практична конференція “Проблеми підготовки Модельного Кодексу СНД” (Санкт-Петербург, Межпарламентская Ассамблея, 1995);
— Науково-практична конференція молодих юристів “Право власності в Україні в умовах ринкових відносин” (Одеса, 1995).
Вказані положення та пропозиції опубліковані у відповідних виданнях і знайшли відображення у рекомендаціях зазначених конференцій.
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в 7 публікаціях.
Структура дисертації. Дисертація містить вступ, три розділи, висновки, перелік посилань, список використаних джерел, (всього 185 найменувань). Повний обсяг дисертації —- 219 сторінок, із них основний текст — 188 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, визначаються мета і задачі дослідження, наукова новизна дисертації та її науково-практичне значення, а також висвітлюються положення, що виносяться на захист.
Розділ І «Поняття та сутність речевого права» складається з трьох параграфів. В ньому аналізується історичний розвиток речевого права як цілісної категорії з точки зору різних теоретичних підходів та світоглядів, міститься аналіз соціально-економічної природи речевого права, визначається правова сутність даної категорії. '
Особлива увага приділяється виявленню основних принципів та критеріїв, здійснено дослідженій щодо об’єкта речевого права. Аналізується також реалізація загальних критеріїв відмежування речевого права 1) у сучасних законодавствах інших країн, зокрема у Франції, Німеччині, Японії, Нідерландах, деяких країнах СНД; 2) у законодавстві колишнього СРСР, в Російській імперії; 3) у Проекті Цивільного кодексу України; 4) на практиці.
Дослідження проведене з метою обгрунтування необхідності створення основи для розробки та побудови окремого інституту речевого права у цивільному законодавстві України.
У підрозділі 1.1. розкривається юридична природа та сутність речевого права. В роботі міститься детальний аналіз поглядів відомих вчених з точки зору концептуальних положень загальних світових теорій сутності суб’єктивних прав особи. Автором зроблено висновок, що за основу подальшої побудови системи речевого права може бути взята доктрина природного права, оскільки її прихильники відстоюють права індивида і необхідність їх справед ливої регламентації державою.
Якщо брати за основу даний підхід, то можна дійти висновку, що в основі будь-якого із видів речевих прав міститься фактичне ставлення особи до комплексу речей, що їй належать.
Дане ставлення набуває статусу суб’єктивного речевого права після визнання його з боку закону. Це надає йому виключність, незалежність та абсолютний захист. Згідно з цим, сутність речевого права полягає у правовій природі суб’єктивного абсолютного речевого права, що має вираз у виключному, незалежному пануванні уповноваженої особи над річчю в межах, встановлених законом.
Тому вислювлюється думка, що суб’єктивне речеве право не може бути елементом правовідношення хоча б і абсолютного, як це встановлювала радянська теорія цивільного правовідношення. Суб’єктивне речеве право стає елементом правовідношення тільки при порушенні з боку третіх осіб. Поза цим воно існує за межами правовідношення і має вираз у пануванні уповноваженої особи над річчю в межах, встановлених законом. Така думка, зокрема, висловлювалась Генкіним Д.М., Братусем С.Н., Строговичем М.С., Кечек’яном С.Ф.
Впровадження саме вказаного погляду, на думку дисертанта, створює фундамент для розвитку системи речевого права, надає можливість чітко
визначити окремі види речевих прав, встановити їх зміст, відокремити від інших видів цивільних прав. Це, безумовно, сприятиме зміцненню правового статусу суб’єктів певних речевих прав і посиленню захисту їх прав завдяки усуненню недоліків законодавчої регламентації.
Підрозділ 1.2. присвячений науковому аналізу відокремлення речевих прав у системі цивільних прав та пошуку обгрунтованих підстав розмежування речевих та зобов’язальних прав. Слід зазначити, проте, що всі проблемні питання щодо меж речевого права не стосуються права власності. Право власності є основою не тільки речевого права, але взагалі цивільного обороту. Йому належить панівне становище серед інших речевих прав, які є похідними від права власності. І лише обмежені речеві права мають певні труднощі у відокремленні від прав зобов’язальних.
На думку дисертанта не можна провести відокремлення речевих прав виходячи з розподілу речевих прав на абсолютні та відносні. Поняття абсолютного права ширше за поняття речевого права. До абсолютних прав належать авторські та винахідницькі права, об’єктом яких є результати творчої діяльності, а також особисті права. Вказані права мають суттєві відмінності від речевих прав завдяки особливості об’єкту та змісту цих прав. Автор робить висновок, що абсолютний характер речевого права є наслідком його речевості і лише вона тягне за собою необхідність законодавчої регламентації певних прав на майно як абсолютних із наданням абсолютного захисту.
Дисертант підкреслює, що для проведення чіткого відокремлення речевих прав необхідно виявити та відзначити у законодавстві такі властивості речевих прав, що мають значення основних принципів. Цивілістичною доктриною підтримується погляд, що абсолютний характер захисту речевих прав знаходить відображення у “праві слідування” (droit de suite) і “праві переваги” (droit de preference). Але, вважаємо, вказані властивості речевого права мають значення самостійних принципів, оскільки вони є загальними положеннями речевого права і застосовуються у кожному із видів речевих прав. Разом з іншими принципами речевого права вони складають певний комплекс, який дозволяє відокремити інститут речевого права від інших інститутів цивільного права і, зокрема, від зобов’язальних прав.
Аналіз історичного досвіду стосовно розвитку речевих прав та їх відображення у сучасних законодавчих системах дозволяє виділити такий комплекс найважливіших принципів речевого права: принцип абсолютного захисту речевих прав; принцип встановлення речевих прав законом, принцип гласності, принцип слідування, принцип переваги. Вважаємо, що всі принципи речевого права, а не тільки принцип слідування та принцип переваги є засобами реалізації абсолютного характеру речевого права і лише застосу-
вання всіх принципів разом є підставою для розмежування речевого та зобов’язального права.
Підрозділ 1.3. торкається проблеми визначення об’єкту речевого права у цивільному законодавстві. Дисертантом підкреслюється, що об’єкт має значно більше значення у речевому праві, ніж в інших майнових правах, оскільки здійснює вплив на зміст речевих прав, їх класифікацію, порядок виникнення та припинення.
Предметом дискусій у світовій сучасній цивілістиці стало питання розповсюдження норм речевого права на нематеріальні об’єкти. Більшість законодавств відносить до нематеріальних речей права на об’єкти фінансової та комерційної власності, що мають вираз у цінних паперах, пояснюючи це тим, що до них застосовуються правила використання та відчуження матеріальних об’єктів права власності. Дисертантом підкреслюється, що фактично в даних матеріальних об’єктах втілені права вимоги, тобто зобов’язальні права, які завдяки своїй речевій формі перетворилися на певний вид рухомих речей. Але, не зважаючи на речеву форму, сутність цінних паперів полягає саме у зобов’язальних відносинах, що закріплені у відповідній формі. Дисертант висловлює думку, що на права вимоги не можна розповсюджувати ті правила, що встановлені для матеріальних речей - об’єктів речевих прав. Права вимоги здійснюються за участю зобов’язаних осіб, а характерною ознакою речевого права є безпосереднє юридичне відношення особи до конкретної речі.
Властивості і ознаки речевого права, на думку дисертанта, належать лише тим майновим правам, об’єктом яких є матеріальна річ: неспоживана, не виключена з цивільного обороту та віднесена до категорії індивідуально визначених речей.
В роботі підкреслюється, що до групи проблемних питань об’єкта речевого права слід віднести питання про застосування категорій “майно”, “майновий комплекс” у якості об’єктів речевих прав.
Відносно категорії “майно”, слід зазначити, що її використовують у законодавстві в надто широкому значенні і застосовують замість категорії “річ”. Але майно не може бути конкретною річчю, оскільки воно є сукупністю прав або прав і обов’язків, тобто це термін дуже широкого значення. Тому, на наш погляд, потрібно уникати некоректного залучення даної категорії до кола об’єктів речевого права. Що стосується поняття категорії “майновий комплекс”, то слід зазначити, що воно являє собою підприємство у якості об’єкта майнових прав. Але до складу “майнового комплексу” входять не тільки матеріальні речі, але й права і борги, а також деякі виключні права (право на товарний знак, назву фірми тощо). Деякі вчені відносять категорію “майновий комплекс” до “складної речі”, але, на думку дисертанта, майно-
вий комплекс являє собою юридичний зв’язок не речей, а різнорідних правових об’єктів. Таким чином, “майновий комплекс” за аналогією з майном не можна віднести до кола об’єктів речевого права. Вказані категорії використовуються з метою визначення загальної цінності певного неоднорідного об’єкту, а речеві права спрямовані на реалізацію конкретних повноважень конкретної особи стосовно конкретної речі.
Розділ 2 — “Права на чужі речі” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню інституту прав на чужі речі, що поруч із правом власності і володінням складають окрему підгалузь цивільного права - речеве право. Дисертант звертає увагу на той факт, що, незважаючи на тривалість існування інституту прав на чужі речі - з часів римського права - і із створенням саме тоді фундаментальних положень даного інституту і впровадження римських категорій у сучасне цивільне законодавство України повинно відбуватися лише з урахуванням світового досвіду у застосуванні вказаного інституту, узагальненням його історичного розвитку і дослідженням сучасних потреб суспільства. Підкреслюється, що кожна система права по-різиому застосовує римські категорії - в залежності від політичних, економічних і соціальних потреб тієї чи іншої країни. Тому зміст окремих прав на чужі речі певним чином змінився, з’явились нові види. Тобто здійснюється розвиток даного інституту, що підтверджує його значення для врегулювання певних суспільних стосунків і вдосконалення цивільного права.
Розвиток права власності, розширення кола його об’єктів потребує нормативної регламентації стосунків стосовно володіння і користування майном, що виникають як на підставі реалізації власником своїх повноважень так і виходячи з прямої вказівки закону. Вирішення цієї проблеми грунтується на систематизації даних відносин, їх правовій характеристиці на підставі впровадження цілісного інституту прав на чужі речі у цивільне законодавство України.
У дисертації підкреслюється необхідність вирішення на сучасному етапі проблеми щодо зведення окремих прав на чужі речі в єдину цілісну систему, що надасть більшої чіткості у відокремленні їх від зобов’язальних прав та вдосконалить правову регламентацію відповідних суспільних відносин. Проте цілісність даного інституту не є чимось безсумнівним. Взагалі її поки ще не існує, тому що інститут прав на чужі речі не відокремлений не тільки у законодавстві але і в теорії. Дисертант вважає, що вирішення цієї проблеми грунтується на з’ясуванні таких важливих питань: 1) визначення окремих видів прав на чужі речі; 2) здійснення класифікацій окремих видів даного інституту; 3) встановлення загальних ознак; 4) визначення певних принципів; 5) вивчення співвідношення і розмежування із правом власності; 5) проведення систематизації означених прав.
У підрозділі 2.1. — “Поняття прав на чужі речі” дисертант здійснює дослідження щодо правової природи категорії прав на чужі речі, їх історичного розвитку.
Одна з найбільш важливих ознак даного інституту, на підставі якої відбувається його відокремлення у системі цивільних прав,' полягає, на думку дисертанта в тому, що права на чужі речі не тільки обтяжують (обмежують) право власності, але й здійснюються незалежно від волі власника в тих межах, що встановлені законом. І в зв’язку з цим вони є абсолютними і мають захист не тільки від третіх осіб, але й від власника.
Дисертантом підкреслюється необхідність встановлення законом змісту кожного з прав на чужі речі, без допущеній можливості щодо визначення сторонами вільного змісту цих прав. Це обумовлюється тим, що права на чужі речі слідують за річчю. Тому нове право власності може бути обтяже-ним такими обов’язками, про які новий власник може і не знати. На зобов’язальні права принцип гласності не розповсюджується. Вважаємо, що положення, згідно якому обтяження права власності може здійснюватися не тільки на підставі передбачених законом певних повноважень суб’єкта того чи іншого права на чужу річ, але й на підставі договору, істотним чином зашкоджуватиме правам третіх осіб і гальмуватиме розвиток цивільного обороту в умовах ринкової економіки.
У підрозділі визначаються також особливості змісту кожного з видів прав на чужі речі. Виходячи з цього, дисертантом виявляються не тільки спільні риси окремих видів, але і певні розбіжності між ними.
Проведене дослідження надало підставу для висновку - права на чужі речі являють собою складний цивільно-правовий інститут, до якого входять не тільки окремі види, але групи прав на чужі речі. Такі групи, на думку дисертанта, можна вважати самостійними інститутами (субінститутами) цивільного права у межах інституту прав на чужі речі.
Класифікація вказаних груп грунтується на певних підставах: мети встановлення, змісту, строку.
Так, в залежності від мети встановлення можна зазначити, що сервітути, суперфіцій і емфітевзис є правами на корисність речі, а право застави - право на цінність речі. В залежності від змісту, а саме, від обсягу повноважень сервітути є більш обмеженими правами, ніж суперфіцій та емфітевзис. їх, на відміну від суперфіцію та емфітевзису, не можна передати іншому суб’єкту. В зв’язку з цим, сервітути можна вважати окремою підгрупою інституту права на чужі речі, через що визнано необхідним виявлення і з’ясування загальних засад, що об’єднує дану категорію прав.
Сервітути теж мають певну неоднорідність. Земельні сервітути пов’язані з певною земельною ділянкою, незалежно від того, хто є її власником. Осо-
бисті сервітути, навпаки, належать певній особі. Перші є безстроковими, другі - встановлюються на строк життя суб’єкта особистого сервітуту. Сервітути (земельні і особисті) поєднують такі загальні ознаки: 1) мета встановлення (надання певної корисності особі або земельній ділянці) в зв’язку з чим, сервітут повинен припинятися при його невикористанні певний час і це необхідно відбити у цивільному законодавстві; 2) неможливість перенесення сервітуту на іншу особу або іншу земельну ділянку.
На думку дисертанта, ці ознаки необхідно віднести до категорії принципів, які належать сервітутам. Вказані принципи потребують закріплення у відповідних статтях нового Цивільного кодексу України.
У підрозділі проведено також порівняльний аналіз між визначенням найбільш суттєвих ознак даної категорії у різних зарубіжних законодавствах. Дисертантом критикуються окремі положення Проекту нового Цивільного кодексу, надаються рекомендації відносно більш чіткого відображення усіх необхідних моментів, що дозволять більш досконало відобразити інститут прав на чужі речі в новому Цивільному кодексі України.
У підрозділі 2.2. — “Види прав на чужі речі” проводиться дослідження щодо визначення меж інституту прав на чужі речі, аналізується необхідність встановлення того чи іншого виду даної категорії у вітчизняному законодавстві. На підставі порівняння відображення системи прав на чужі речі у цивільних законодавствах інших країн проводиться аналіз системи, запропонованої у Проекті нового Цивільного кодексу України.
У порівнянні із системами прав на чужі речі іноземних цивільних законодавств (Німеччини, Франції, Нідерландів, Японії, Росії) система прав на чужі речі, що міститься у Проекті Цивільного кодексу України, від них відрізняється і не схожа ні на одну з них. Вона скоріше має змішаний характер, тому що до неї залучені не тільки види прав на чужі речі, що входять до різних систем, але і запропоновані притаманні тільки нашому суспільному устрою види: право членів сім’ї власника на житлове приміщення, право члена житлово-будівельного або житлового кооперативу на невикуплену квартиру.
Дисертант обгрунтовує необхідність встановлення чітких меж інституту прав на чужі речі, в зв’язку з яким коло прав на чужі речі повинно бути чітко визначеним.
Виходячи з цього, дисертантом зроблено висновок, що недоцільно робити систему прав на чужі речі надто великою і залучати до неї ті майнові права, до яких не можна застосувати всі принципи речевого права. Створення такої системи повинно зумовлюватись перш за все соціально-економічними потребами, зокрема потребою у наданні абсолютного захисту певним майновим правам особи.
В зв’язку з цим дисертантом підкреслюється необхідність визначення певних критеріїв відбору майнових прав до системи прав на чужі речі. Більш доцільним було б залишити об’єктами прав на чужі речі тільки нерухомі речі (за винятком права застави) і звузити коло прав на чужі речі. Таке становище позитивно відобразилось би на цивільному обороті, тому що речеві права значно обмежують рух об’єктів цивільного обігу, а відносно рухомих речей таке обмеження не може бути корисним, особливо в умовах розвинутих ринкових стосунків. Деякі рухомі речі, що мають певну цінність і довго-строковість існування, або такі якості, що припускають можливість набуття значних вигід при їх використанні в разі встановлення права на чужу річ (наприклад, право довічного користування цінною науковою бібліотекою, яка передана власником певній науковій установі, або суспільній організації) можна залишити у якості об’єктів прав на чужі речі, але при умові їх переліку у законі.
Види прав на чужі речі повинні бути чітко визначені у Цивільному кодексі, а встановлення особами за власного волею інших різновидів речевих прав є недопустимим.
У підрозділі 2.3. - “Співвідношення права власності та прав на чужі речі” розглядається характер співвідношення права власності і прав на чужі речі, проводиться порівняльний аналіз певних обмежень права власності, що виявляються при реалізації прав на чужі речі.
В дисертації вказується, що речеві права є похідними від права власності, але незалежними від нього, що має вираз у передбаченій законом можливості захисту права на чужу річ проти власника. Суб’єкт права на чужу річ, хоча і не має всієї повноти влади, яку має власник, але є цілковито вільним у здійсненні права, яке йому належить у межах, встановлених у законі. Зміст конкретного права на чужу річ повинен встановлюватись не власником, а саме законом.
Права на чужі речі можуть бути похідними тільки від права приватної власності, а державна власність може бути основою для створення тільки деяких речевих прав (земельних сервітутів, застави) але не таких, де повноваження суб’єкта спрямовані на господарювання з об’єктом права державної власності.
Необхідно відрізняти обмеження права власності, встановлені законом, і обмеження, які виникають на підставі волевиявлення приватних осіб. В зв’язку з цим необхідно виділити обмеження, що виникають на підставі закону в окрему категорію.
Тому необхідно виділити в окрему главу Цивільного кодексу ті обмеження права власності, що виникають на підставі закону і відокремити дану категорію від інших прав на чужу річ.
Розділ 3 - “Деякі види майнових прав, що мають спірну правову природу” присвячений деяким окремим майновим правам, що мають спірну правову природу, через що виявляється надто складним визначення їх місця у системі речевого права.
Підрозділ 3.1. присвячений праву володіння. В ньому здійснюється дослідження правової природи володіння, яка полягає у необхідності надання правового захисту фактичному майновому стану осіб.
Дисертант прийшов до висновку, що категорія володіння складається з окремих видів. Поділ на види можна здійснити, виходячи з таких підстав: 1) підстав виникнення права володіння; 2) мети володіння; 3) обсягу відповідальності перед власником.
В зв’язку з цим можна виділити такі види володіння: безпосереднє, посереднє, самостійне, держання. Необхідність поділу категорії володіння на вказані види зумовлена метою більш досконалого врегулювання відносин власника і іншого володільця.
Однак визначення володіння у Проекті Цивільного кодексу не дає, на нашу думку, можливості для доцільного використання даної категорії і її подальшого вдосконалення. В ньому застосовується теорія Ф.К.Савіньї, яка заснована на передбаченні у кожного володільця наявності волі стосовно володіння річчю як своєю (animus domini). Але такий підхід виключає існування інших видів володіння, таких як безпосереднє, посереднє, самостійне, держання, однією з підстав поділу яких є відмінність у змісті волі володільців, а з таким становищем не можна погодитися, виходячи з сучасних умов розвитку економічних відносин. Необхідно замінити поняття володіння на таке, що поєднувало б усі види володіння, а це може бути можливим, якщо зосередити увагу не на внутрішньому змісті володіння, а на меті встановлення особливого захисту права володіння.
Підстави для захисту володіння містяться у непорушності фактичного майнового становища осіб, що є однією з умов впорядкованого суспільного життя. Володіння служить такій самій меті, що й право власності, його захист зумовлений припущенням того, що воно є правомірним, і необхідністю надання прискореного захисту для з’ясування в суді питання про його дійсну правомірність, завдяки чому право володіння має певний захист, хоча й відмінний від захисту права власності своєю прискореністю.
Володіння суттєво відрізняється від інших речевих прав, тому що воно має допоміжне значення завдяки спрямованості на попередній, прискорений захист. На відміну від речевих прав воно не має абсолютного характеру і захищається від конкретного, а не будь-якого правопорушника, але не має захисту від того, хто має більш “сильне” право. Тому принципи речевого
права не розповсюджуються на право володіння. Воно є особливим, допоміжним інститутом речевого права.
У підрозділі 3.2. розглядається заставне право. Проводиться дослідження щодо підстав розмежування застави від інших прав на чужі речі, виявляються особливості правової природи застави. На думку дисертанта дослідження його спірної правової природи повинно будуватись не на підставі акцентування уваги на його подвійній природі, а на детальному вивченні права заставодержателя в окремих видах застави.
Речеву природу права заставодержателя можна підтвердити поширенням на нього принципів речевого права, але види заставного права неоднорідні і тому необхідно розглядати можливість застосування принципів для кожного з видів окремо.
В зв’язку з цим такі види застави як іпотека рухомих речей, застава майнових прав, застава товарів в обороті та переробці, застава цінних паперів не можна віднести до категорії речевих прав, оскільки до них застосовуються не всі принципи речевого права. До іпотеки рухомих речей не можна застосовувати принцип гласності, принцип слідування; до застави товарів в обороті та переробці - принцип слідування, тому що Його об’єктом не є індивідуально визначена річ; щодо застави прав вимоги, слід зазначити, що його об’єктом є не річ, а дії третьої особи, тому, принципи речевого права на даний вид застави взагалі не розповсюджуються. Крім того застава права вимоги і застава товарів в обороті та переробці уявляють собою складне юридичне явище - сурогат застави - квазі-заставу.
В результаті проведеного дослідження дисертант прийшов до висновку, згідно якому речеві способи забезпечення зобов’язань завдяки їх чисельності та спільним рисам, повинні бути виділені в окрему систему з такими структурними елементами: 1) застава: заклад рухомих речей та іпотека; 2) забезпечувальне право власності (фідуція); 3) утримання.
Висновки
У заключній частині дисертації сформульовані основні висновки проведеного дослідження (речеве право є особливим цивільним правовідношен-ням і полягає у ставленні особи до конкретної речі, розмежування між рече-вими та зобов’язальними правами грунтується на особливостях правової природи речевого права, його соціально-економічному призначенні, що має вираз у принципах речевого права; об’єктом речевого права може бути тільки матеріальна річ, система речевого права складається з права власності, прав на чужі речі і допоміжного інституту володіння), найбільш значні з яких викладені у тексті автореферату, а також рекомендації стосовно вдос-
коналення законодавчої регламентації інституту речевого права та його окремих видів.
Список опублікованих праць:
1. Речеві права комерційних організацій // Власник і право власності. -К.: Наукова думка, 1994. - С. 118-128.
2. Вещные права и доверительная собственность в гражданском законодательстве Украины // Право собственности в Украине. - К.: Блиц-Информ, 1996.-С. 120-149.
3. Деякі питання відношень власності у спільних підприємствах // Правова держава: Міжвідомчий збірник наук, праць. - К.: Наукова думка, 1993. -вип.4. -С. 13 -18.
4. Проблеми правового статусу спільних підприємств // Право України.
-1993.—№ З,-С. 7-8. '
5. Как формируется новый Гражданский кодекс Украины // Журнал Российского права. - 1997. — № 8. — С. 105-114.
6. Деякі питання правової форми реалізації відносин власності // Тези науково-практичної конференції “Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України”. - К., 1993. - С. 81-84.
7. Деякі аспекти створення системи речевих прав у цивільному законодавстві України // Розвиток права власності в Україні. Матеріали науково-практичної конференції молодих вчених. Вересень 1995 року, м. Одеса. — К..УПФ, 1995, —С. 18-20.
Севрюкова /.Ф.Види обмежених речевих прав і володіння в системі українського цивільного законодавства.—Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 — цивільне право; сімейне право; цивільний процес; міжнародне приватне право.— Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, Київ, 1998.
Дисертацію присвячено питанням дослідження актуальних проблем теоретичного та правозастосувального характеру, пов’язаних з розробкою та відображенням у системі цивільного законодавства і права України комплексного інституту речевих прав, який містить у собі право власності, обмежені речеві права та володіння. У дисертації досліджуються соціально-економічна і правова природа речевих прав, основні засади даного інституту, характеризується його структура, вивчаються шляхи вдосконалення законодавчої регламентації інституту обмежених речевих прав і володіння,
визначається їх місце в системі українського цивільного законодавства и права.
Ключові слова: речеве право, право власності, обмежені речеві права, володіння.
Севрюкова И.Ф. Виды ограниченных вещных прав и владение в системе украинского гражданского законодательства. —Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 — гражданское право; семейное право; гражданский процесс; международное частное право. — Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 1998.
Диссертация посвящена исследованию актуальных проблем теоретического и правоприменительного характера, связанных с разработкой и воплощением в системе іражданского законодательства Украины комплексного института вещных прав, включающего в себя право собственности, ограниченные вещные права и владение. Исследуются социально-экономическая и правовая природа вещных прав, основные принципы данного института, характеризуется его структура, изучаются пути совершенствования законодательной регламентации института ограниченных вещных прав и владения, определяется их место в системе украинского гражданского законодательства и права.
Ключевые слова: вещное право, право собственности, ограниченные вещные права, владение.
Sevriukova I.F. Kinds of limited estate rights and possession in the system of civil legislation of Ukraine. - Manuscript.
Thesis for the degree of Candidate of Science in Law, speciality 12.00.03 -Civil Law and Civil Procedure, Family law, International Private Law. - The V.M.Koretsky Institute of State and Law National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 1998.
The thesis is devoted to investigation of urgent theoretical and law-applicable problems connected with the elaboration and introduction into the system of civil legislation of Ukraine the complex institution of estate rights which includes such categories as ownership, limited estate rights and possession. The socio-economic nature of estate rights, the main principles of this institution and its structure have been considered, the ways of perfection of legislative reglamentation of limited estate rights institution and possession have been investigated and its place in the system of Ukrainian civil legislation and civil law has been determined.
Key words: estate law, ownership, limited estate rights, possession.
