АВТОРЕФЕРАТ ДИССЕРТАЦИИ по праву и юриспруденции на тему «Обычай и право (вопросы взаимосвязи и взаимодействия)»
Р І В ОД На правах рукопису
< ’ * ,* ' ’
;> !:аі .—
ТИТАРЧУК ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ
ЗВИЧАЙ І ПРАВО
(ПИТАННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ І ВЗАЄМОДІЇ)
Спеціальність 12.00.01 — Теорія та історія держави і права;
. історія політичних і правових вчень; філософія права.
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
На правах рукопису
ТИТАРЧУК ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ
ЗВИЧАЙ І ПРАВО
(ПИТАННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ І ВЗАЄМОДІЇ)
Спеціальність 12.00.01 — Теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень; філософія права.
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертація являє собою рукопис.
Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичне
академії України.
Науковий керівник — доктор юридичних наук, професор, академік Академ правових наук України М. В. ЦВІК
Офіційні опонента:
1. Доктор юридичних наук, професор П. М. Рабіпович.
2. Кандидат юридичних наук, професор Л. М. Мамуіескулов.
Провідна організація — Академія внутрішніх справ У :раїни.
Захист відбудеться 1995 р. о « » год. на засідані
Спеціалізованої вченої ради Д 068.25.01 в Національній юридичній академ України (310024, м. Харків-24, вул. Пушкінська, 77, зал № 6).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці академії за адресок м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
Автореферат розіслано «</ »________ _____________ 1995 р.
Учений секретар Спеціалізованої вченої ради Д 068.25.01
В. Д. Гопчараїк
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Актуальність теми дослідження. В умовах відродження поступового становлення основних державно-правових лститутів України все відчутніше постає потреба поглнблен-ія вивчення системи впливаючих на їх розвиток чинників. Почесне місце серед них мають посісти звичаї, що складають-:я в суспільстві. Необхідність дослідження природи їх вза-:модії з іншими соціальними регуляторами, і перш за все і правом, закономірно випливає з завдань відродження іащональної державності і культури, що стоять зараз перед /країною. Для її вирішення необхідно повною мірою використати весь арсенал форм і методів регулювання суспільних
іІДІЮСИН.
Важливого значення у цьому зв’язку набуває наукова розробка проблеми соціально-нормативних якостей звичаю, дослідження цього феномена і єдності з правовими та моральними нормами.
Недоврахування цієї єдності черевато небезпекою розпитування устоїв духовио-морального життя суспільства здібне учинити негативний вплив на роботу по подоланню іравового нігілізму.
Взаємодія системи соціальних регуляторів є важливим іасобом підвищення ефективності функціонування усіх :успільних осередків, у тому числі сім’ї, об’єднань самовряду-іапня, різних товариств, економічних структур тощо. Дослідження цієї взаємодії повинно бути одним з найваж-швіших напрямків при аналізі механізму правового регулю-іання, вирішення глобального завдання поступового форму-іання правової держави в Україні.
У сучасній юридичній літературі проблематиці звичаю, юкрема, правового, до недавнього часу не надавалося не-ібхідного значення. Кількість спеціальних досліджень з цієї еми обмежена. Однак ряд учених торкалися її в своїх іідручниках, статтях, монографіях.
Вагоміш внесок у розгляд поняття звичаю і правового
З
звичаю внесено в результаті наукових досліджень А. М Айзенберга, С. С. Олексієва, В. О. Олександрова, В. М Баранова, С. І. Вільнянського, С. А. Голунського, Г. М Даниленка, Р. Давида, Г. К. Дмитрієвої, П. Б. Євграфова С. Л. Зівса, І. С. Зикіна, Є. В. Колесникова, Н. О. Кра шеніннікової, М. Н. Кулажникова, Л. М. Маймескулова, Г. ] Муромцева, П. М. Рабіновича, М. М. Разумовича, Б. А Страшуна, М. А. Супатаєва, С. Л. Фукса, Р. О. Халфіной Д. Г. Хецуріані, О. Ф. Шебанова, Л. С. Явича, Я. Г. Янєва, ті інших.
Незважаючи на це, все більш повніше відчувається не обхідність поглибленого осмислення ролі звичаю у форму ванні і функціонуванні права, забезпечення урахування праї людини в цих процесах, що потребує нового підходу д< вивчення співвідношення звичаю і права. При їх дослідженн в основу треба покласти не абстрактно нормативний підхід а аналіз тріади Особа — Суспільство — Держава, в якіі звичай виступає в ролі форми взаємного нормативною обміну.
Слід переглянути вирішення питання про співвідношенні права і звичаю, відповідно до якого в процесі соціальною регулювання однозначно домінуюча роль надається праву а звичай як джерело права уявляється у вигляді архаїчно складової частини правової системи, своєрідного її придатку Подібний підхід може породити невіру в здібність неправо вих регуляторів ефективно служити правовим цілям.
Звичаї значно впливають на процеси виникненні і успішного функціонування права як одного з найбільи звичних і широко укорінених у масовій свідомості засобії і правил поведінки. Це насамперед пов’язано з тим, що звичаї здібний виступати формою існування правових норм. Право в свою чергу, суттєво впливає на формуваїшя звичаїв.
У зв’язку з цим виникає необхідність на фундаменталь йому рівні позначйти принципові підходи до розгляду звичак не тільки як багатогранного феномена суспільного життя, ал( і як важливої складової правотворчої і правозастосовно діяльності, його співвідношення і взаємодії з правом.
В юридичній, а також соціологічній, історичній, етно графічній, філософській літературі єдине поняття співвідно шення звичаю і права відсутнє. Іноді воно спрощується де уявлення про правовий звичай тільки як санкціонований державою нормативний регулятор. Однак, за думкою авторе цього дослідження, ця проблема значно глибше і ширше Тому робиться спроба уявити звичай і право як складов: елементи складного процесу самоорганізації особи, суспільст-
іа і держави як єдиної соціальної структури. Згідно з цими /явленнями досліджується прямий і зворотний зв’язок між :успільством і державою, аналізуються процеси виникнення ірава, його функціонування і ефективності дії з теорети-со-правової точки зору. Ця робота не претендує па повноту юслідження поставленої проблеми, але спрямована на заповнення прогалин у вивченні низки її аспектів, перш за все з сфері правової соціології і правової психології.
Метою цієї роботи є теоретична розробка ознак, поняття . структури звичаю, правового звичаю, звичаєвого права і метою виявлення ролі звичаю у виникненні і формуванні права, з’ясування їх взаємовпливу і взаємодії. Автор ставить завдання обгрунтувати необхідність використання в правово-^іу регулюванні звичаю, як одного з найважливіших елементів духовної культури, розкриття можливостей відродження на базі його використання духовних і моральних цінностей народів, що історично склалися.
Методологія дисертаційного дослідження. В дисертаційному дослідженні затверджується провідна роль особи як основної правової цінності, суб’єкта правових і соціальних взаємозв’язків.
Концептуальний підхід дисертанта полягає в тому, що при науковому аналізі різних аспектів обраної теми головним об’єктом дослідження та критерієм цінності зроблених висновків є вплив їх використання на становище особи. Останнє розглядається крізь призму його відбиття у звичаях і праві і через них — його впливу на розвиток держави і суспільства. У цьому зв’язку в роботі досліджуються питання теми, які безпосередньо віднесені до предмету юридичної науки, так і які знаходяться на стику з філософією, соціологією, психологією.
Все це потребує звернення до робіт у галузі історії, права, юридичної соціології, філософії, етики, етнографії, психології, соціальної психології та інших сфер знання. Зокрема, йдеться про роботи Г. М. Андрєєвої, М. Бартошека, М. Блока, М. І. Бобневої, Г. Л. де Боплана, Д. Ж. Валєсва, В. А. Голобуцького, І. Грозовського, М. С. Грушевського,
О. Г. Дробницького, Ж. Карбоньє, Г. Кленнера, І. П. Крип’якевича, Р. Кросса, Л. Є. Куббеля, К. Кульчара, Ж. Ле Г оффа, М. М. Моїсєєва, М. П. Павлова-Сильванського, Є. М. Пенькова, А. Подгурецького, І. Пригожина, М. Б. Свердлова, Ф. Т. Селюкова, Б. Я. Токарева, Й. Хейзінги, Є І. Якушкіната багатьох інших авторів.
Необхідність міждисциплінарного підходу обумовлена застосуванням при теоретичній обробці проблеми інтеграційного принципу, у згідності з яким такий складний феномен, як право, його співвідношення із звичаями, неможливо розглядати у відриві від даних і понятійних складових частин інших наук.
Автор використовує історичний, соціологічний, порівняльний, логічний аналіз, аксиологічний, порівнений підхід та інші засоби розробки проблеми, виходячи при їх застосуванні з пріоритету особи, що є головним оціночним критерієм права і звичаю. Звичаєве право, зокрема, розглядається стосовно до його місця і значення при аналізі різних інститутів права, об’єктів власності, різних видів злочину і покарання, як це було зроблено, наприклад, у Ф. Л. Фукса в його грунтовній праці, присвяченій звичаєвому праву казахів1-
Наукова новизна роботи перш за все, є в тому, що в дисертації робиться спроба на фундаментальному рівні виявити недосліджепі або недостатньо досліджені раніше структурні взаємозв’язки процесу взаємодії права і звичаю в загальній системі соціальної регуляції.
Так, досліджується значення відбиття у звичаях різних форм виявлення національної самобутності і культури в процесі нормативно-правового регулювання суспільних відносин; встановлюються принципові за значенням положення про співвідношення звичаю і загальнолюдських цінностей, моралі, природних прав людини, характеризується вплив цих чшішіків на формування і функціонування нрава. Вперше в літературі конкретизуються основні ознаки звичаю і правового звичаю, до числа яких належать стереотипність поведінки, публічність, стихійність виникнення, давність використання, безперервність та ін. Також вперше провадиться порівняльний аналіз дуже схожих, але не співпадаючих за обсягом і змістом понять правового звичаю та звичаєвого права, особливостей їх використання в правовому регулюванні.
У дисертаційному дослідженні позначаються важливі психологічні, психосоціальлі аспекти виникнення та існування звичаїв у їх співвідношенні з правом. У їх числі — ціннісні орієнтації, які визначають, які звичаї прогресивці, а які
'Див.: Фукс С. Л. Обычное право казахов в XVII—первой половине XIX века. — Алма-Ата, Наука, 1981 г.
є застарілими, інтеріоризація норм, взаємні зв’язки між індивідом та його оточеццям, особливості процесів соціалізації, роль звичаю і права в цих процесах. Розглянуті та позначені нові аспекти, які характеризують місце звичаю серед інших соціальних регуляторів — права, моралі, релігійних норм тощо; досліджується буття звичаю як соціально-правового регулятора в сім’ї, співтоваристві та інших, більш великих соціальних групах, де в процесі правотвор-чості вій може оцішоватися як готовий грунт для формування правової культури; аналізується різнопланова роль звичаю у виникненні права, а також роль звичаєвого права у формуванні державності.
Із історичного аналізу ролі звичаю у розвитку правових систем України і багатьох інших країн виводяться закономірності зміни співвідношення звичаю і права, їх відносного домінування у регуляції державою суспільних відносин. Так, проведено дослідження феномена самосуду, його подвійної природи як колективного правопорушення і як джерела заповнення прогалин у праві. Зроблено огляд ролі звичаю як форми регулювання економіко-правових структур, включаючії торговельні звичаї і ділові узвичасності, «кодекси честі» та джентльменські угоди, звичаї в міжнародному приватному праві тощо.
На основі проведеного дослідження сформульована низка основних положень і висновків, які виносяться на захист:
1. Проблему співвідношення і взаємодії звичаю і права необхідно розглядати крізь призму становища особи, створення умов для її самоорганізації і самореалізації, реалізації її прав та інтересів через суспільство і державу.
2. Вирішення питання щодо взаємовідношення права і звичаю за сучасних умов повинно бути підкорено завданню формування правової держави, панування і верховенства правових законів, у вирішенні якого звичай спроможний посісти належне місце.
3. Існує можливість і необхідність підвищення в правовому регулюванні ролі звичаїв, відображаючих національну самобутність і культуру, доцільного обмеження застосування або заборони та викоренення консервативних, обмежуючих права людини звичаїв.
4. Правовий звичай і звичаєве право, незважаючи на їх схожість, є поняттями, які не співпадають за своїм обсягом і змістом.
5. У межах єдності права і звичаю як різних ланок притаманної громадянському суспільстві регулятивної си-
стеми, звичай може виступати як форма ісцуваніш правових норм, а право — впливати на формування звичаїв.
6. Використання звичаїв спроможне відігравати суттєву роль у здійсненні усіх правових форм діяльності держави — правотворчості, реалізації права, правозастосування і право-охорони.
7. Мають місце суттєві відмінності ролі звичаю в формуванні і розвитку правових систем, форм санкціонування звичаю законом і судовою практикою, а також інших форм.
8. Використання в нормативному регулюванні звичаїв, узятих у єдності з правом, мас багато аспектів щодо різних суспільних структур і відносин. Воно є важливим засобом підвищення ефективності функціонування сім’ї, економічних структур, співтовариств, які самоврядуються, і т. д.
9. Взаємодіючи з правом, звичаї можуть використовуватися при тлумаченні закону і заповненні прогалин у праві. Звичай може застосуватися в додатку до закону, винятково із загального правила, у визначених просторових межах, слугувати основою внесення корективів до закону.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки роботи обговорювалися на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України. Результати дисертаційного дослідження відбиті у шести публікаціях, а також в доповідях і наукових повідомленнях на міжрегіональних наукових конференціях молодих вчених у м. Харкові (1992, 1993, 1994 роки).
Окремі аспекти роботи використовувались автором в процесі викладання навчального курсу «Загальна теорія держави і права», зокрема, при проведенні семінарських занять з теорії держави і права (такі розділи, як «Право в системі соціальних норм», «Джерела (форми) права» та ін.).
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, двох глав, які вміщують одинадцять параграфів (п’ять параграфів у першій главі, шість — у другій) та списку використаної літератури.
ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається мета роботи, її структура, характеризується її методологія, теоретична база, науково-практичне значення, формуються основні положення, які виносяться на захист, І
а також теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
У першій главі «Особа і звичай в соціальній регуляції» розглядаються ознаки і поняття звичаю, особливості правового звичаю, досліджується поняття звичаєвого права. Крізь призму загальнолюдських цінностей розглядається роль звичаю в соціалізації особи, його місце серед ішцих соціальних регуляторів, співвідношення звичаю і моралі.
В умовах вирішення завдання формування в Україні правової держави все більше значення набувають загальнолюдські цінності, їх закріплення в праві. Звичай і звнчасве право можуть бути як формами соціального буття цих цшностей, так і закріплювати в суспільному уявленні негативні нормативні установи консервативного характеру. Тому точне знання структури звичаю як соціальної норми, дозволяє ефективно його використовувати для заохочування і впроваджування правових ідей, для боротьби з антисуспіль-ниміі проявленнями.
Звичай, як відомо, являє собою стереотипне правило і засіб поведінки, який стихійно самовідтворюється у певному суспільстві або соціальній групі і є звичним для їх членів. Він виникає в результаті соціалізації індивіда. В міру того, як люди входять в соціальну і правову систему, вони сприймають її так, як веде себе оточення, наслідують йому. Таким чином забезпечується нормативне відтворення і передасться соціальний (відповідно і правовий) попит з покоління в покоління.
Багатогранність поняття «звичай» сприяла його застосуванню до широкого кола соціальних і правових явищ, що, в свою чергу, привело до безлічі трактовок звичаєво-правової регуляції. Це викликало, зокрема, потребу провести межу між звичаєм і правовим звнчаєм, звичаєм і іншими соціальними нормами, правовим звичаєм і звичаєвим правом.
У першому параграфі дисертації виведений ряд ознак звичаю. Перший з них — стереотипність поведінки людини в певних обставинах. Публічність проявлення звичаїв відрізняє їх від звичок і навиків. Стихійність виникнення звичаїв є проявленням процесів саморегуляції суспільства і держави. Давнина застосовування звичаїв освячує її часом і служить основою їх легітимності і загальнорозповсюджен-ня. Розглядаються також інші суттєві ознаки звичаю. Серед них — обов’язковість його виконання. Якщо звичай правовий, він обов’язковий для суб’єктів правовідносин. Визначеність звичаю висловлюється в достатній конкретності його
розпоряджень. Відбір правил поведінки найбільш відповідає потребам соціальної регуляції норм, виявляє його розумність. Ці та ішіїі ознаки звичаю належать і до правового звичаю.
Останній, однак, має ряд особливостей. Це перш за все різні форми санкціонування його державою як засобу включення до правової системи.
У другому параграфі розглядається поняття звичаєвого права. Ним є санкціонована державою сукупність звичаїв, які стали загальнообов'язковими. Існування виявлених критеріїв відбору норм для їх санкціонування передбачає, що властивість звичаєвого права за порівнянням із звичаєм змінюється. Зокрема, стихійність виникнення змінюється суб’єктивним підходом при виборі і санкціонуванні правових звичаїв. Звичаєве право, на відміну від ряду звичаїв, має не локальний, а розповсюджений характер, є при цьому достатньо замкнутою системою норм. Суб’єктно-об’єктний аналіз дозволяє умовно виділити два типи звичаєвого права: «зовнішнє» і «внутрішнє». Перше привноситься в правову систему ззовні, з боку суспільства, а друге являє собою результат укоріненої практики регуляції всередині державного апарату. Зовнішнє звичаєве право більш масштабне, торкається правосвідомості великих груп людей, в той час, коли внутрішнє більш локальне.
В третьому і четвертому параграфах дисертаційної роботи аналізується роль звичаю в соціалізації особи, а також його місце серед інших соціальних регуляторів. Показано, що звичай являє собою первинну форму соціальної комунікації, регулятивний механізм, який допомагає людині увійти в суспільство. Розуміння цього допомагає більш глибокому аналізу процесу виникнення права і засобів підвищення ефективності правового регулювання. В процесі дослідження вперше виділяються елементи структури нормативних регуляторів суспільних відносин, які розташовані між індивідом і суспільством. Це стереотип як психологічна властивість людини; навик у вигляді різного роду автоматизованих вмінь; звичка; сам звичай як засіб співіснування людей; мораль як перший з основних типів нормативної регуляції дій людини; право як необхідний тип соціальної регуляції і найважливіша основа життєвої діяльності всього суспільства.
Вивчаючи загальні та особливі межі цих структур, автор прийшов до висновку, що ефективна правотворчість мас базуватися на всіх ланках цієї структури. Звичай виступає одним з важливих етапів і чинників формування права, які відбиваються в ньому разом з моральними нормами, культурними традиціями тощо.
У цьому зв’язку в дисертації досліджуються практичні матеріали. Серед них — феномен самосуду як форми вирішення назрілого конфлікту. На історичному і сучасному матеріалі показано, як цілі і мотиви, що лежать в основі самосудів, можуть служити їх перетворенню в маючий правові перспективи звичай, а які оставляють самосуд формою свавілля.
Історія розвитку права свідчить про поступове підвищення ролі держави в правовому регулюванні. Особливістю сьогоднішнього етапу розвитку суспільства є доцільність, зберігаючи ведучу роль права, підвищувати значення звичаїв як саморегулятшшої, але діючої вже за новою основою форми.
У роботі робиться висновок про необхідність обліку звичаїв при створенні правових порм, які стосуються основ організації і діяльності структур, які саморегулюються. Це дозволить уникнути можливих фатальних наслідків вимушеного регулювання, зокрема, потенційних соціальних конфліктів.
У четвертому параграфі розглядається роль звичаїв у виникненні права. Як відомо, у розвитку суспільства звичай завжди виступав найважливішим засобом між людьми. Ще до появи санкціонування звичая і звичаєвого права по мірі ускладнення соціальної організації з’являються системи звичаїв, які внаслідок неподільності, синкретичності первісного мислення являли собою конгломерат із побутових, технологічних та інших норм. У цьому зв’язку в дисертації аналізуються табуїстичпі заборони. Останні є явищами доправової культури, спеціальним психологічним механізмом заборонів та стримань містико-релігійного характеру, виступаючим у формі звичаю. Будучи продуктом магічного сприйняття світу, табу основується на глибокій внутрішній усвідом-леності індивідом встановлених ним заборон. У подальшому, з переходом влади до протодержавних структур, табу трансформується в правовий звичай, однак зберігло свій «божест-вешш» статус. Так зароджувалась і розвивалась основа соціальних обмежень, яка в тому чи іншому вигляді у різних суспільствах і цивілізаціях діє і до сьогодеїшя.
З розвитком протидержавної структури система звичаєвих норм починає охоронятися за допомогою примушуючої сили і тим самим фактично санкціонується. Щодо протодер-жави, то під санкціонуванням треба розуміти не видання писаних законів, а реальну підтримку владою норм звичаїв. Можпа назвати цю групу звичаїв квазіправовими, тому що вони ще не були правовим продуктом, однак вже відігравали вирішальну роль у регулюванні суспільних відносин.
У п’ятому параграфі дається історичний аналіз ролі, і місця звичаю у низці правових систем зі стародавності до сьогодення. У їх числі стародавні Месопотамія, Китай, Греція, Рим, країни середпьовікової 0вропи, Англії, Франції, Німеччина, Угорщина, Чехословаччина, Польща, а також США, Росія.
На основі історичних матеріалів показана динаміка еволюції звичаю в залежності від економічної формації і типу держави. Якщо співвідношення звичаю і права в стародавності було на користь звичаю, то з розвитком державності право стало витискувати звичай з регулятивної практики. Свого апогею цей процес досяг у двадцятому столітті в тоталітарних державах.
Особлива увага приділяється аналізу ролі звичаю у виникненні й історії права України, в тому числі запорізького козацтва. Козацькі традиції, обряди і норми звичаєвого права були широко відомі серед українського населення. У роботі розглянуто застосування звичаєвого права кошшми (громадськими) судами, які діяли довгий час у різних місцевостях України і які тільки в XVI ст. були санкціоновані державою в законодавчому порядау. Історія цих судів є одним з найбільш яскравих прикладів усіх трьох форм перетворення звичаю в правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у суді на основі норм звичаєвого права і закрі плення існуючих звичаїв у законі. Крім цього аналізуються історичні і правові причини еволюції правових звичаїв в Україні.
У шостому параграфі розглянуто звичай як форму регулювання економіко-правових структур. У рамках «прикордонних» відносин, там, де пролягає межа між правовим і неправовим регулюванням, звичай має велике значення. Це торгівля і виробництво, транспорт і надання послуг і т. д. Наприклад, в умовах конкуренції саме звичай є лімітатором соціального конфлікту (Дж. С. Мілль). Він також є формою соціальної кооперації (Г. М. Андрєєва). В цілому звичай відіграє значну роль у підтримці економічних зв’язків. Ще в Стародавньому Римі календарні звичаї (нундіни) привносили в господарське життя регулярність, виявляючи дні ярмарок і торгів.
У наші дні звичаї в договірній практиці можуть мати юридичні і неюридичні форми. До неюридичних форм відносять так звані джентльменські угоди, ділові узви-чаєності тощо. Торгові звичаї і звичаї громадянського звороту закріплюються законодавством деяких країн (наприклад, Австрія, Німеччина, Іспанія). Будучи систематизованими,
вони за допомогою судової практики санкціонуються державою. Яскравим прикладом уніфікації звичаїв служать умови «Інкотермс». По суті, на долю звичаїв в економічній галузі припадас значна частина нормативного регулювання. Фактично без звичаю, його взаємодії з правом ефективні економічні зв’язки неможливі. Вивчення, аналіз і узагальнення дії звичаїв дозволяють уніфікувати й удосконалювати правові норми, що необхідно для підвищення ефективності як право-творчості, так і правореалізації.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ МІСТЯТЬСЯ В ТАКИХ ОПУБЛІКОВАНИХ РОБОТАХ:
1. Обычай в правовой системе: желаемое и действительное // Законодательство Украины: состояние, проблемы, перспективы. — Харьков, Украинская юридическая академия, 1994. — С. 9—11.
2. Обычаи в правовой системе: некоторые аспекты // Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового государства Украина. Тематический сборник научных трудов. — Киев, Институт системных исследований образования Украины, 1993. — С. 10—16.
3. О роли обычая в формировании правовой системы // Научно-практическая конференция «Человек и политика». Тезисы докладов и сообщений. — Харьков, 1993. — С. 191—193.
4. О роли обычая в соотношении гражданского общества и его государства // Актуальные вопросы правотворческой и правоприменительной деятельности. Тематический сборник научных трудов. — Киев, УМК ВО, 1992. — С. 8—12.
5. Обычай как источник права: некоторые аспекты // Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства. — Харьков, 1992. — С. 4—6.
6. О проблеме немотивированных запретов в праворе-ализации // Проблемы совершенствования законодательства Украины и практики его применения. — Харьков, УЮА, 1991. — С. 22—24.
TITARCHUK A. A. Custom and Law (Intcrdepcndcncc and Interaction). The thesis in the form of the manuscript for a Candidate of Law degree on the specialized field 12.00.01 — Theory and history of the State and Law; history of the political and legal thoughts; philosophy of Law. The National Law Academy of tne Ukraine. Kharkov, 1995.
Theoretical issues of Law and Custom interdependence and interaction arc defended. The concept and principles of a Custom, the distinguishing features of the Legal Custom and the Customary Law are introduced. A historical review of Law and Custom interaction from ancient times till nowadays is presented. A conclusion was drawn of the significance of Customs’ usage in the creation of Law and Law realization in the Ukraine. Aspects of self-organization of society and state, the role of a Custom in these processes are considered. The role of the Custom as a means of increasing the effectiveness of legal regulations of the functioning of economic structures, self-regulating communities, family and so on is studied.
ТИТАРЧУК А. А. Обычай u право (вопросы взаимосвязи и взаимодействия). Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 —теория и история государства и права; история политических и правовых учешш; философия права. Национальная юридическая академия Украины. Харьков, 1995.
Защищаются теоретические положения по вопросам взаимосвязи и взаимодействия права и обычая. Выведены понятие и признаки обычая, особенности правового обычая, обычного права. Сделан исторический обзор соотношения обычая и права с древности до наших дней. Сделан вывод о целесообразности использования обычаев в правотворчестве и правореализационной практике Украины. Рассмотрены аспекты самоорганизации общества и государства, роли обычая в этих процессах. Рассмотрена роль обычая как средства повышения эффективности правового регулирования функционирования экономических структур, самоуправляющихся сообществ, семьи и др.
Ключові слова: звичай, звичаєве право, виникнення права.
Відповідальний за випуск доцент С. М. Олійников.
